Ольга розгублено складала речі Олега у велику валізу, він почав робити це сам, але Ольга скривилася і відсунувши м’яко чоловіка, почала сама укладати.

Олег був хоч збентежений, але не міг приховати своєї радості.

Йому було незручно перед Ольгою, вони прожили разом двадцять п’ять років, такий подарунок, на срібне весілля…

Але він нічого не міг з собою вдіяти, озирнувся і раптом зрозумів, що життя витікає, як пісок крізь пальці.

Він ще не старий, а за нинішніми мірками, так і взагалі молодь, йому немає і п’ятдесяти.

Озирнувся назад, всі втіхи життя там залишилися. Тепер тільки дача онуки, двічі на рік відпустка.

Розмови все про одне, відремонтувати теплицю, допомогти дітям, зрозуміти онуків, відвезти розсаду, привезти банки. У Горобенків колорадський жук, а Іванових риболовля, зі сватом пінного попити, та по гриби з’їздити.

Ось і все життя.

А на роботі такі дівчата ходять, що літати хочеться, додому прийдеш… А там Ольга, з борщем та варениками.

А йому хочеться карбонару та чизкейк.

До зали записався, свата кликав, а той відмовляється, пінного попити на вихідні кличе, та футбол подивитися.

А йому краще з молоддю у кафе посидіти, смузі посмакувати.

Сват кличе молодість згадати, у футбол з онуками пограти. Він, Олег, молодий ще, чого йому цю молодість згадувати.

А тут його юна сусідка по столику в кафе, “крашем” назвала, Олег в інтернеті подивився, так трохи від радості того, серцевий напад не стався.

Ну ось, а нічого виявляється не закінчилося.

Все ще можна надолужити, знову молодість повернути, він і Ользі порадив не сидіти, не сумувати, а знайти собі цього… “краша” свого.

– Оль, ти ці не клади светри, мені просто ось ділові костюми потрібні, для вільного часу і вдома в мене інший одяг буде…

Оля стоїть розгублено з його светром у руках. Гарний светр, вони його в Туреччині купували. Але…

-Не треба, Оль.

Міла купила йому рожеве худі, з кумедними вушками на капюшоні, йому і собі таке ж, тільки меншого розміру.

Вона така мила, його Міла … Так смішно морщить носик і шепелявить як малюк, у нього метелики в животі, а Ольга тут зі своїми светрами …

-Ну все, Олю … Я побіг …

Ех, зустрічай життя нове … Йоххуу …

З роботи біжить Олежка, перекусивши піцою, на самокатах з Мілою кататися в рожевому худі з вушками, то кальян на прокат візьмуть, на березі річки сядуть, та каву п’ють із сиропом і про світові проблеми міркують.

Олежка, а він тепер не Олег, а Олежка, нап’ється тієї кави, надимиться до одуру кальяну, він палити вже років двадцять кинув, як Віталик з’явився, так і кинув, щоб синові поганий приклад не подавати, тепер доводиться, а потім серце б’ється, заснути не може півночі…

Як вони там? Не хочуть спілкуватись, образилися на нього, а хіба він винен, що старіти не хоче…

У доньки день народження був, двадцять чотири роки, зателефонував, привітав, навіть не покликала на свято.

Внучці два роки було, також не запросили. Синові двадцять, той запросив, тільки одного, так і сказав, без … і слово погане.

Захлеснула Олега образа, ось шмаркач, сміє ще обзивати його Мілу. Посварилися.

А цей… син, позицій не здає.

-Я, – каже, – розумію, всяке в житті може бути, ну добре пішов би до гідної жінки або хоча б до красивої молодої дівчини, з губами з лоба до підборіддя, з талією стрункою, з попою як піч у бабусі в селі, там хоч подивитися є на що. Ні, вибрав непорозуміння з синім волоссям. У цієї кілька слів у запасі якими вона виражає емоції, це “краш” “крінж” та “вайб”.

Одягнена в мішок, говорить голубиною мовою, я каже молода, та не розумію цю… вашу…

Багато чого ще син говорив, вичитував батька як молодика, Олежка вудила закусив, сопляк ще командуватиме…

Директор помітив що він начебто став мати поганий вигляд, запитав чи не сталося що?

А чому погано, просто схуд і щось шлунок почав турбувати останнім часом, а ще виспатися мріє в тиші побути.

А ще борщу Ольгиного поїсти з вареничками, які самі з нею куховарили, бувало до ранку засиджувались, під пляшечку…

З онукою б пограти, із сином поговорити по-чоловічому, про ігри комп’ютерні, та й так, про різне. Зі сватом би пінного випити.

Осінь, банки як там Ольга закручує? Ех, погуляв літо, щось захотілося тиші … Все частіше почав замислюватися що, зробив помилку та не зізнавався собі, гордість …

Худі-рожеве стало сірого тьмяного кольору, Міла прати не хоче, каже що він дорослий хлопчик, сам, мовляв, може себе обслужити.

А в нього купа брудного нагромадилася, сорочки якісь сірі сталі, Міла і не збирається їх прати, коли велика купа накопичиться, вони в машинку запхають, все разом і перуть, вчора червоний носок Міли потрапив туди.

Вона сміється, зморщивши носик… тепер він не має білих сорочок…

Пам’ятає Олежка в дитинстві меду переїв, дідусь їздив на пасіку, допомагати качати мед.

Привіз мед і стільники, ось Олежка й наївся. Так що погано стало, смачно, солодко, ех.

Не їсть тепер мед, все життя, у жодній якості.

Ось так уже на бургери, піци та чизкейк дивитися не може, смузі ці…так квасу хочеться як теща робить, холодцю, ех…

***
Сльози непрохані біжать, наказала собі Ольга не плакати, не показувати біль свій. Тримається два місяці, тримається, у жовтні двадцять п’ять років…

Сіла Ольга на табуретку, яку Олежка сам зробив, років п’ятнадцять тому, і сам фарбував. Добротна, пам’ятає вона, як хвалився він цією табуреткою, як показував усім друзям, з гордістю.

Та все тут його руками зроблено. Хоч куди піди.

Плаче Ольга, закривши долоньками обличчя, захлинається сльозами, давиться риданнями, нікого не кляне, нікого не звинувачує, просто плаче, так їй прикро.

Розуміє, що далі ще важче буде, доки звикне до того, що трапилося. Виплакалася, схлипує як маленька, пішла вмилася, стало легше.

Крутить банки, а сама схлипує, та на душі легко.

Донька наче чує що, подзвонила, побалакали, запитала чи не хоче Ольга до них приїхати. Ольга відмовилася, запевнила, що все добре у неї.

Теми з батьком вони намагалися не торкатися.

Ольга поговорила телефоном з донькою, проходячи повз дзеркало, що висить на стіні, усміхнулася собі, життя триває, це літо було… не дуже, скажімо так, ну нічого… у неї є діти, онука, друзі, здоров’я зрештою.

Вона не стародавня руїна, ну так, не юна дівчина, але в кожному віці своя краса. Ольга зітхнула і зробила крок на веранду.

На столі стояла закрита кришкою банка, на ганку сидів… Олег і лагодив свою табуретку.

– Тріщина утворилася, я зараз, полагоджу…

– Їсти будеш, – спитала буденно, ніби й не було цих божевільних місяців.

-Буду, – так само буденно відповів.

Поїли, чай попили все мовчки. Пішов, огорожу полагодив, в одному місці завалилася на бік, стовп підгнив.

– Олю, картоплю не копали?

– Ні ще, діти наступних вихідних збиралися приїхати.

– Добре, – кивнув, далі пішов, третє коло вже ходить.

– Олю, а квас є?

– Є

– Пробач ти мене, Оль. Я знаю що я негідник, не сподіваюся на те, що ти дозволиш повернутися, зрадник я, знаю Оль. Так сумно, як кіт, що нашкодив себе почуваю, дурень, який же я дурень. Ти думаєш, що я полюбив те… дівчисько? Ні, – хитає він головою, – ні, Оль. Ти не думай, я не сповідуюсь тут перед тобою, не на жалість тисну.

Не прощення хочу вимолити, я хочу пояснити свій вчинок, Оль. Я не від тебе пішов, я від себе втекти хотів, від себе майже п’ятдесятирічного.

Я молодість хотів повернути час назад повернути, тільки… це чужа молодість розумієш. Я раптом зрозумів, що без тебе мені вона не потрібна. я з тобою б прожив знову, Олю, я тебе люблю …

Прощення не прошу, це пішло, погуляв десь і приповз як побитий собака, ні… Я, Оля, пояснити тобі прийшов, знаю, знаю, – підняв він вгору руку, ніби закликаючи Ольгу не перебивати його, – ти не зобов’язана вислуховувати мої душевні рани знаю.

Це мені треба, Олю, я хочу проговорити це, для себе, що неможливо прожити заново те, що вже минуло, я хотів зробити неможливе.

Я Оля, попрощатися прийшов…

– Як це попрощатися? – перелякано спитала жінка.

Він посміхнувся.

– Оля, я дурень звичайно, але не настільки, думаю перевестися куди-небудь, трохи далі.

З дітьми хочу поговорити, пояснити їм… не знаю, чи зрозуміють… про прощення не прошу, хоч би спілкуватися стали… Так, безглуздо так, все…

Олег махнув рукою, збираючись іти.

– Куди ти проти ночі?

– Можна залишитися?

– Ну …

Вранці Ольга застала його за тим, що він з любов’ю гладив стволи яблучок, ним посаджених. Не помічаючи дружини, Олег стояв, витирав сльози та щось тихенько шепотів.

– Каву будеш, – тихо запитала

Мовчки кивнув, ховаючи очі.

– Вихідний у тебе?

– Так, – каже, а сам очей не підводить.

– Банок багато закочувати, одній незручно. Ні, якщо ти зайнятий звісно…

-Не зайнятий, – сказав поспішно, – зараз будемо?

-Зараз…

Син, що приїхав по обіді, застав таку картину, батьки дружно робили закрутки, батько ще й лазню топив.

Мати благающе подивилася на сина, перехопивши його здивований погляд.

І… син зрозумів, він слова не сказав, переодягся і як нічого не сталося взявся до роботи.

Увечері, сидячи на ґанку, Олег глухим голосом попросив пробачення.

– Оль, вибачиш?

Ольга мовчки поклала голову на плече чоловікові, на плече людині, яка хотіла обдурити час…

А й справді, хочеться іноді повернути час назад, повернути прожиті роки та прожити їх заново? А потім розумієш, що це неможливо і продовжуєш далі жити, посміхаючись дурним думкам своїм…

Прийде час, і дівчинка в рожевому худі з вушками з синім волоссям і невеликим набором слів теж подорослішає.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!