– Ось я тобі стільки крутезних подарунків з Варшави навезла! – каже мені сестра чоловіка і дістає з сумки якісь дивні колготки, шкарпетки. Та в нас що, їх в Україні нема???

Поки зовиця була чотири місяці на заробітках у Польщі, її двоє дітей жили у нас. І за цей час я зістарилася років на п’ять.

Сестра чоловіка, Оксана, ще влітку прибігла зі своїми сльозами:

– Мене кличуть на роботу в Польщу! Там платять у три рази більше, ніж тут! Я мушу їхати!

– А діти? – спитала я тоді, хоча вже знала, що почую у відповідь.

– Ви ж допоможете! Ну, будь ласка! Це тимчасово!

Чоловік мій – добряк, йому шкода покинуту чоловіком сестру. А мені шкода себе. Але як відмовити, коли Оксана сидить, плаче і розказує, як вони ледве тягнуть кінці з кінцями?

Так я стала нянькою.

Її діти – не маленькі, семи і десяти років. Але ж вони не самі собою займаються! Спочатку я думала: “Ну що там складного? Погодувати, в школу відвести, уроки перевірити”. Ха! Я не врахувала, що вони – абсолютно некеровані.

– Я не хочу кашу! – щоранку заявляв молодший.

– Я не їм супи! – бурчала старша.

– Ой, я портфель забула, можна не йти в школу?

– Я не зробив математику, бо мультики дивився.

А вчора вчителька дзвонить:

– Ваш син Ігор зовсім не слухається, поводиться агресивно.

– Це не мій син! – мало не закричала я.

Забула, що я для нього зараз – як тимчасова мама.

А вдома? Дружно розмазують їжу по столу. Деруться за іграшки. Не прибирають за собою. Я ще ніколи в житті так не кричала.

При цьому я маю власну дитину! І власного чоловіка! Але часу на них не залишилося.

І ось, після всього цього, повертається Оксана, сяюча, загоріла, в новенькій куртці. Всі чотири місяці вона слала нам фото – то кафе, то шопінг, то якісь парки. Видно, що важко працювала, але і відпочивала добре.

І що? Думаєте, вона подякувала?

Витягає з сумки шкарпетки.

– Дивися, які класні, фірмові! Ти ж такого не купиш тут!

Я сиджу, дивлюся на ті шкарпетки і думаю: “Слухай, ти мені винна”.

Бо за ці місяці я витратила купу грошей на їхнє харчування, на гуртки, на шкільні збори, навіть на одяг – вони в мене не ходили в подертих куртках, поки мама гуляла Варшавою.

Витратила нерви, здоров’я, сили.

І тепер, коли я натякаю, що добре було б відшкодувати хоча б частину, Оксана ображено знизує плечима:

– Ну ти ж не чужа, ми ж рідні!

А я думаю: “А хто за мене подумає?”

І ось тепер у мене питання. Чи варто наполягати на тому, щоб вона хоча б частково компенсувала витрати? Чи забути про це, бо “ми ж рідні”?

Джерело