Ось вже шість років, як ми не спілкуємося зі мамою мого чоловіка Ларисою Дмитрівною. І це не просто так. Не думайте, що я якась там невістка, котру дістала свекруха надокучливими порадами. Все значно серйозніше.

З Микитою ми побралися 10 років тому. Все було добре, обидвоє працювали та планували взяти кредит на квартиру. Тим часом орендували житло.

А тоді сталася біда, захворів мій тато. Мені довелось покинути роботу, аби доглядати його. Крім того, усі заощадження пішли на лікування. І це все так не вчасно, адже я завагітніла. Чоловік мене заспокоював.

– Ми впораємось! Мама от-от отримає спадок бабусину квартиру. Думаю, вона віддасть її нам, тож не доведеться брати кредит. І все якось буде.

Час минав, але свекруха нічого не казала про квартиру. Після народження дитини я вирішила самотужки поцікавитись.

– Скажіть, а ви взяли квартирантів?

– Ні, я продала квартиру!

– Нічого собі! Таке рішення, а ви й не порадились.

– Маю право, – відрізала вона.

Тоді мене ще й здивувало, адже Лариса Дмитрівна прийшла до нас в новій норковій шубі, я подумала, де ж вона її взяла. А тоді ще й сказала, що їде на місяць на море до Єгипту. Мене це шокувало. Чесно кажучи, тоді нам ледве на харчі вистачало. Уся зарплата чоловіка йшла на квартиру й комунальні.

Від стресу я втратила молоко. Ми почали купувати дорогі молочні суміші. Я була на межі. Зателефонувала свекрусі й попросила допомогти вам.

– Просто так я гроші не дам, хіба позичу під розписку!

– Але ж це для вашого сина й онука! Ви витрачаєте гроші на всілякі дурниці, а ми ледве кінці з кінцями зводимо.

– Я вже не молода. Не знати скільки того життя залишилось і маю право насолоджуватись кожним днем.

– Тоді насолоджуйтесь наодинці!

Ми посварилися. Вона так і не допомогла нам фінансово й ми перестали спілкуватися. Це страшенно засмутило чоловіка, утім він мене підтримав.

Роки минали, Лариса Дмитрівна намагалась з нами зустрітися, та ми відмовлялись. А кілька місяців тому вона зателефонувала.

– Я дуже хвора! Мені потрібна ваша підтримка.

– У вас певно ще гроші залишилися, то візьмете собі доглядальницю! – відповіла я.

Не знаю, як бути надалі. Страждаю від докорів сумління.

Та чому ми маємо доглядати свекруху, котра відвернулась від нас найважчої миті? Порадьте, як мені бути?