– Ось ви, свахо, і винні у всьому. Тепер і я, і ви не бачимо внуків, – з докором каже мені Люба.

З Любою ми вже багато років живемо по-сусідству. Моя молодша дочка, Наталка, вийшла заміж за її сина, і з того часу їхні життя переплелися з нашими. Наші діти, які зараз живуть у місті, мають квартиру, яку я придбала за свої заробітчанські гроші.

Наталка, моя молодша, давно не приїжджає в село. Вона, фактично, оголосила мені бойкот. Не тільки мені, а й старшій сестрі Зоряні та навіть своїй свекрусі. І все через те, що я дала старшій дочці, Зоряні, 12 тисяч євро. Наталка вважає, що це було несправедливо, і що я не дала їй стільки ж.

– Та ви, Анно, не праві! Треба було по-чесному, однаково обом. Якщо старшій 12 тисяч, то й молодшій стільки ж!

Я виїхала в Італію 19 років тому, щоб заробити на майбутнє моїх дітей. За цей час я заробила чимало, але всі гроші пустила на справу. Маю дві дочки: старшу Зоряну і молодшу Наталку. Спочатку Зоряна вийшла заміж, і я вирішила залишити її вдома. Зять виявився дуже хазяйновитим, допомагав будувати наш будинок, то я висилала гроші, а він все робив своїми руками, що дозволило трохи зекономити.

А от коли Наталка захотіла заміж, то її вибір припав на сина Люби – Миколу. Я знала його з дитинства, тому не вагалася і благословила їхній шлюб. Потім вони захотіли жити в місті, а я вирішила допомогти з житлом.

Знайшлася необхідна сума, і я купила Наталці двокімнатну квартиру в новобудові. А коли зробили ремонт, я далі висилала гроші на її утримання. Адже я дуже люблю своїх дітей, і вони завжди для мене на першому місці. Я завжди вважала, що зробила все можливе для їхнього добробуту.

Але виявилося, що не так. Наталка не переставала натякати, що я несправедливо розподілила кошти між ними.

– Ти мені винна мінімум 30 тисяч, – сказала одного разу Наталка. – Поглянь, яка ціна моєї квартири і який величезний будинок дістався Зоряні.

Загалом, будинок дійсно великий і добре зроблений. Він буде належати Зоряні, але ж я залишуся жити в ньому після повернення, а Наталка сама по собі в місті. Як не крути, але я її забезпечила, і якось не думаю, що я обділила свою дитину.

– Та що ти, Наталко! Порахуй, скільки грошей я тобі вислала! – не витримала я.

Молодша дочка звикла, що я завжди готова їй допомогти, тому ці роки навіть не працювала. Її чоловік Микола теж працює, але в них часто виникають проблеми, то основне фінансове забезпечення родини лягає на мене.

А от Зоряна з чоловіком працюють, заробляють непогано, і вже мають дочку. Зараз вони складають гроші на квартиру для неї. І їм не вистачало 12 тисяч євро. А я, якраз повернувшись із Італії, мала на руках більше, ніж вони потребували. Тому я вирішила допомогти.

Наталка дізналася про це і почала обурюватися, що я маю дати їй таку саму суму. Вона звинуватила мене в несправедливості.

– Ви не права, свахо, – почала захищати Люба свою невістку. – Ви ж повинні була дати Наталці стільки ж.

– Ви ж теж дітей нічим не підтримали, – не витримала я.

– А що я могла дати? Я ж не заробітчанка, я пенсіонерка, – ображено відповіла Люба.

– І мовчіть, – кажу я. – Вам ніхто не заважав їхати в Італію і теж допомагати своїм дітям. Але чужі гроші дуже легко рахувати й ділити, а самі чомусь не хочете братися за справу.

Розумію, що Люба хоче бачити своїх внуків. Моя Наталка вже давно не приїжджає в село, не дає мені можливості побачити дітей. Вона звикла, що я завжди даю гроші, а тепер, коли я допомогла старшій дочці, почала обурюватися.

Але я вважаю, що все зробила правильно. Тільки так я відчуваю, що виконала свій обов’язок перед дітьми. Тепер я знову питаю себе: чи справедливо я поступила?

Джерело