– Ось вам по м’ячику, онучата. Вчора на Святвечір простягла свекруха подарунки моїм дітям. – А ось вам. І вона простягла по 500 євро двом дітям сестри чоловіка.

Моя свекруха, Марія Василівна, приїхала з Італії, де вже багато років працює, щоб на свята побути вдома. Вчора ми всі були запрошені до неї – і ми з дітьми, і сестра мого чоловіка Марина зі своїми дівчатами.

Велика кімната була прикрашена ялинкою з італійськими гірляндами, на столі виблискували кутя й пампушки. Усі сиділи в очікуванні свекрухи, яка завжди любить драматичний момент. І ось вона урочисто вийшла з кімнати з великою сумкою в руках.

– Ну що, дорогенькі, прийшла пора дарунків! – оголосила вона, сяючи.

Свекруха почала з моїх дітей. Вона піднесла кожному яскравий м’ячик і широко усміхнулася:

– Ось вам, хлоп’ята! Грайтеся на здоров’я! Бабуся хоч далеко, але завжди про вас пам’ятає.

Мої сини, хоч і виглядали трохи розгубленими, вдячно взяли м’ячики й подякували. Я стояла збоку, мовчки спостерігаючи, бо чекала, що це ще не все. Але свекруха навіть не спробувала дістати для них щось іще.

Натомість вона звернулася до дітей Марини, тріумфально витягуючи два конверти.

– А це вам, дівчата! На солодощі чи на ваші потреби, – сказала вона, вручила по 500 євро й додала: – Бабуся про всіх пам’ятає!

Марина усміхнулася, її дівчата зраділи й одразу почали радитися, на що витратити гроші. А я стояла, намагаючись приховати свій подив і розчарування.

Після вечері свекруха почала розповідати про своє життя в Італії. Як багато працює, як підтримує родину, як скучила за всіма. Усі слухали її з повагою, навіть діти.

Я сиділа мовчки, намагаючись стриматися, але, коли всі вже почали збиратися по домівках, я не витримала.

– Маріє Василівно, у мене до вас питання, – звернулася я до неї, намагаючись говорити спокійно. – Чому для моїх дітей – тільки м’ячики, а для онучок Марини – по 500 євро? Це виглядає трохи несправедливо, як мені здається.

Свекруха, очевидно, чекала чогось подібного, бо відповіла майже миттєво:

– Оленко, ти ж розумієш. Твої хлопці – маленькі, їм потрібні іграшки, розваги. А дівчата Марини – старші, у них інші потреби. Це ж нормально. Усі різні, але я всіх люблю.

– Але діти ж помічають, коли до них ставляться по-різному, – сказала я, намагаючись не підвищувати голос. – Їм важливо відчувати, що їх цінують однаково.

– Оленко, не починай, – втрутився чоловік, який стояв поруч.

– Мама всім дає те, що вважає правильним. Чого ти чіпляєшся?

Ці слова мене зачепили. Чи дійсно я чіпляюся? Мої діти гралися з м’ячиками в іншій кімнаті й, здається, навіть не замислювалися над тим, що комусь дісталося більше. Але я бачила різницю, і вона зачіпала мене.

Всю дорогу додому я мовчала, а в голові крутилася одна думка: чи справді я маю піднімати це питання далі? Чи варто боротися за “справедливість” у цій ситуації, чи краще промовчати?

Буду дуже вдячна за думку збоку.

Джерело