Ми з Іванною одружувалися зопалу. Я щойно розірвав довготривалі стосунки, а дівчина хотіла вирватися з-під батьківського контролю. Трапилося це на другому курсі навчання. Звісно, нас ніхто не зрозумій й не підтримував. Про кохання тут і нічого говорити.

Поки навчалися підтримували свій статус чоловіка та дружини. Та після випускного розпочалося доросле життя. Оренда квартири, влаштування на роботу, комуналка, продукти – перші сварки та побутові проблеми. Чим більше часу ми проводили разом, тим більше усвідомлювали, що не пара один одному. Прийняли спільне рішення розлучитися.

Розійшлися тихо та мирно, без скандалів. Дітей у нас не було, спільно нажитого майна теж. Тож розлучили досить скоро й через місяць ми вже були вільними. Я поставився до цього періоду, як до можливості розпочати нове життя, а от Іванні розрив дався важко. Я й не думав, що вона так до мене прикипіла.

Ось уже чотири місяці, як колишня не може дати мені спокій. Телефонує, щоб запитати про якусь дрібницю або приходить до мене додому, щоб забрати чергову річ про яку забулася. Та я переконаний, що це все просто привід для зустрічі.

Як переконати її в тому, що ми тепер чужі люди й спілкуватися нам не варто. Я щиро бажаю Іванні добра та жіночого щастя й не хочу, щоб вона трималася за минуле.  

КІНЕЦЬ.