Славко ріс у селі в бабусі Каті та діда Михайла без батька. Мати «нагуляла» його в молодості, як то кажуть, «у подолі принесла». Довго Михайло соромився такого вчинку доньки, сварив її спочатку, але розтануло його серце, коли привезла дочка в дім батьків синочка – Славка, вилитого діда. Ріс хлопчик, і навіть родимки та характер – усе було від діда.

— Ось твою копію сфабрикувала наша Лерка, – сміялася дружина, – підкинула нам синочка і поїхала в місто знову щастя шукати…

— Тільки б знову не принесла наступного, – побоювався дід, – невже тепер розуму не вистачить не наступити на ті самі граблі?

Але Лера вийшла заміж у місті, а Славко так і залишився в бабусі й діда в селі. Звичайно, мати відвідувала його часто, у вихідні, але забирати від батьків так і не стала…

Слава був улюбленцем у бабусі теж.

— Я завжди мріяла про онуку, – говорила чоловікові Катерина, – а ні: хлопчисько був першим. Ну, добре, виховаємо не гірше, ніж в інших сім’ях.

Баба Катя старалася. Вона передавала Славі всі свої вміння. Хлопчик уже до школи вмів читати і писати друкованими літерами, знав напам’ять вірші, непогано для свого віку малював.

Але на цьому уроки бабусі не закінчувалися: коли дід ішов сторожити ферму, пекли онук із бабою Катею пироги в печі, ліпили разом пельмені, варили в чавуні борщ.

— От тільки ти з нього бабу не роби! – сердився дід Мишко, якщо дізнавався від онука, що вони знову готували з бабусею, – не мужича це справа – біля печі з горщиками стояти! Мало того, що він батька не знає, так ти його бабиними звичками давай нагороди.

— От ти дурень, так дурень! – кипіла бабуся, – хіба вміти готувати – це погано? У ресторанах, між іншим, кухарі, здебільшого – чоловіки! А якщо говорити про південні народи, то там плов, шашлики тільки чоловіки готують!

Дід махав рукою, і якомога частіше водив онука до своєї майстерні: показував, як працювати з різними інструментами, вчив колоти дрова, підгодовувати рибу в ставку, а потім уже й рибалити.

— Славку пощастило, – говорили сусіди, бачачи, як змагаються дідусь і бабуся у вихованні Слави, – навчиться хлопчисько всього, і тільки хорошого. Хоч немає батька, і мати наїздами, а хлопчик росте добрий, і шанобливий до людей.

Будучи вже студентом міського технікуму, Слава жив із матір’ю і вітчимом у місті, де росла його сестричка.

Слава хоч і ходив у місті на танці, в кіно, і гуляв вечорами з приятелями та подругами, але щовихідних неодмінно провідував у селі бабусю й діда, бо сумував за ними.

А коли настав час служити в армії, дізнавшись про кулінарні здібності Слави, визначили його трудитися на кухні, де хлопець готував не покладаючи рук з помічниками, отримав статус кухаря, склавши іспит і оформивши документи, і покращував свою кваліфікацію.

Бабуся, читаючи листи онука, говорила дідові:

— Ну, що, хто правий виявився? Скільки ти мене сварив за готування і пироги, що ми пекли зі Славком? А ось як вийшло – він тепер у кухарі подався!

— А ну вас, – уперся дід, – все одно я вважаю, що йому це ні до чого. Навряд чи він буде все життя кухнею займатися, та й даремно чи що, закінчив технікум і здобув освіту електрика?

Але Слава повернувся з армії і вирішив працювати саме у сфері громадського харчування. Він влаштувався в кафе, де працював два роки, а зібравши трохи грошей, відкрив із товаришем своє невелике кафе, орендувавши невелике приміщення біля вокзалу.

Спочатку справи йшли непогано, місце було з хорошим прохідним трафіком, і Слава радів першим успіхам. Але незабаром неподалік стали відкриватися й інші подібні заклади, і друзям стало невигідно працювати разом, тому Слава поступився товаришеві бізнесом і поїхав на деякий час у село, щоб обміркувати, чим займатися далі.

Село його стояло біля траси, буквально за триста метрів від великої дороги.

— От би на трасі кафе відкрити. Тут день і ніч машин – тьма. Багато хто б зупинявся перекусити, і конкуренції великої немає, – мріяв Слава.

— Так у чому ж справа? – підтримала бабуся, – для водіїв не проблема доїхати триста метрів до околиці нашого села. Тим паче, що дорога в нас непогана, асфальт, хоч і старенький. На краю можна й організувати заклад. Ти чудово готуєш. Я допоможу тобі з прибиранням перший час, з миттям посуду, а в нашому селі обов’язково знайдуться охочі підзаробити, не треба в місто їздити…

— Давай, Славко, – підтримав його і дід Мишко, – я теж на підхваті, можу продукти з бази підвозити які треба. А взагалі, у нашому селі багато хто б тобі збував натуральні овочі, молоко, сири і м’ясо. Тільки раді будуть…

— Невже і ти радий, що Слава повернеться? Ти ж був незадоволений, що він став кухарем? – здивувалася бабуся рішенню діда.

Слава обійняв бабусю і діда, і вирішив пробувати. Час знадобився, щоб домовитися з орендою ділянки з невеликим міцним будиночком, заміною електрики та ремонтом, купівлею обладнання. Навіть два банери довелося замовити і встановити їх на трасі, коли все було готово.

Почав Слава з шашликів і з найпростішого обіднього меню, а годував гостей влітку на свіжому повітрі під навісом, де смажив шашлики на очах у відвідувачів, підкидаючи вугілля у великий цегляний мангал. Варив куліш у казані. Поруч була влаштована зона відпочинку з лавками, туалетною кімнатою і душовою.

Біля такого літнього кафе був натуральний ставок, який Слава мріяв наповнити рибою. Але відвідувачам уже й так сподобалися його страви, ціни, чудовий краєвид на воду, піщаний бережок та мальовничі краєвиди на ліс і поля навколо села.

Слава одразу ж найняв собі помічника, крім того, що бабуся з дідом працювали, не покладаючи рук. Відвідувачів із кожним місяцем усе додавалося. Навколо навісу з дерев’яними лавками і столами незабаром з’явився дитячий ігровий майданчик, шезлонги для відпочинку, а біля ставка – містки для риболовлі.

Не минуло й півроку, як Слава вже прийняв на роботу кухарку Наталю, колишню однокласницю, старанну дівчину з приємною зовнішністю, і Наталя у свята подавала гостям обіди в українській вишиванці, чим особливо розчулювала бабусю Катерину.

— Ну, влаштували тут тепер балаган із театром, навіщо? І так всі задоволені і їдять все підряд, – бурчав дід Михайло, але з виразу його обличчя було видно, що затія йому насправді подобається, і подобається сама Наталя, ніби на роду їй написано ходити в національному одязі.

— Як думаєш, вдасться у них чи ні? – тихо запитував він свою дружину, киваючи в бік Наталі та Славка.

— От уже не можу сказати, одне ясно, що вони так захоплені своїм кафе, Слава без вихідних і відпусток працює, і розвиває свою справу, і думаю, якщо Наталя оцінить його, то не пошкодує, – висловила свою думку бабуся.

— Однак і пора б йому завести дружину, одному в такій справі непросто, та й ми з тобою не вічно будемо йому допомагати, все-таки на пенсії, і справа ця для молодих, – міркував Михайло.

Хоч як стежили нишком за Славою і Наталею бабуся з дідом, але не бачили ознак кохання або флірту. Наталя була дуже зібраною, діловою, і працювала нарівні зі Славою. Вона теж закінчила курси кухарів і отримала документи, а також навчилася пекти хліб різного виду, не кажучи вже про пироги та різну солодку випічку.

Але одного разу Слава захворів, він несподівано застудився і зліг із запаленням легенів. Його госпіталізували, а Наталі з бабусею і дідом та з підсобними працівниками довелося вести роботу кафе без господаря.

Слава дуже переживав, але бабуся щодня відвідувала його в палаті, заспокоюючи онука, що справи йдуть добре, шашлики готує дід, не гірше справжнього кухаря, а Наталя подає обіди, вечері та сніданки за меню, і встигає випікати свої незрівнянні хліба і капустяні пироги.

— Ой, невже справляєтеся? – зітхав Слава, а бабуся витирала йому піт із чола і примовляла як у дитинстві:

— Нічого, любий, спи, відпочивай, і одужуй. Лікарі кажуть, що все буде добре, що вчасно ми тебе привезли в лікарню. А якби вперся, то могло бути й гірше. Найголовніше – здоров’я, а про роботу не думай. Адже в нас чудова бригада, де всі один за одного…

Слава забувся сном, а коли прокинувся вранці й побачив перед собою Наталю в білому медичному халаті, то знову запереживав:

— Як? Ти поїхала з роботи, Наталко? А хто там зараз за тебе? Не треба б…

— Нічого страшного. Сьогодні дощ стіною. Відвідувачів трохи менше. Але в нас усього наготовано. Там дід на шашликах, бабуся керує кухнею, а моя мама з батьком поїхали в місто на базу. Я їх відправила. Все одно їм треба в магазин для своїх потреб, – Наталя оглядала Славу, – а ти змарнів, але вагу потім набереш, головне, щоб ти не хвилювався. Якщо хочеш, я дзвонитиму тобі хоч кілька разів на день, тільки б не турбувався. І без тебе все йде добре…

— Спасибі, Наталю… – Слава поцілував її руку, коли вона поправляла йому подушку, – ти така моя опора, і моральна, і фізично. Ти навіть не уявляєш.

— А бабуся і дід? Вони золоті в тебе. І ти сам – такий…

— Який? – поцікавився Слава, – звичайний кухар…

— Ні, не звичайний. Таких пошукати й не знайти. Не будь скромним, Славо. Ти завжди таким був – дуже цілеспрямованим. Я дивувалася тобі ще зі школи… – Наталя трохи почервоніла і погладила його по голові, – ну, я їду. Буду дзвонити. Спи…

Слава зітхнув після того, як вона пішла, і вперше в лікарні заснув як немовля. Відтоді його самопочуття почало поліпшуватися.

Повернувшись із лікарні, Слава на слабких ногах одразу ж поспішив у кафе. Там було все як завжди: затишно, чисто, пахло ароматними пирогами. Відвідувачі обідали за столами, насолоджуючись краєвидом і сонячною погодою.

Наталя посадила Славу обідати, поруч сіли й бабуся з дідом.

— Тепер тебе будемо відгодовувати, – сказала бабуся, – а тобі наука: бережи себе, командире.

Дід кивнув на знак згоди, і його відверто жалісливий і добрий погляд зворушив Славу до глибини серця.

— Спасибі, мої рідні… – відгукнувся Слава, і став пити чай, – а добре б, Наталю, нам свій фірмовий чай, а не покупний, подавати гостям, га?

— Ти тут господар, – відповіла Наталя з усмішкою, – як скажеш, так і буде. Чи довго народу клич дати? Он, Голубченки. Вони насушать якого завгодно чаю. Майстри на всі руки, охайні й відповідальні люди.

— Правильно, – кивнув Слава, – гарна порада…

Дід і бабуся переглянулися і пішли на кухню. А Слава взяв Наталю за руки:

— Ти дуже допомогла мені. Не знаю, що б було з кафе, якби не ти… Справжня господиня… Моя.

— Посада в мене така. Нічого особливого, Слава. Якби захворіла я, ти б теж упорався… – вона почервоніла, а він не випускав її руки.

— Я знав, що ти розумниця, і працьовита дівчина… І мені завжди хотілося мати таку супутницю життя… Щоб бути на одній хвилі, розумієш? – Слава хвилювався. А Наталя опустила руки на коліна і встала.

— Ти одужуй остаточно, тобі ще треба більше відпочивати, сиди, зустрічай народ на касі, а я піду до своїх пирогів, – вона посміхнулася і пішла готувати.

Слава проводив її поглядом і здивувався тому, що вона перевела розмову і пішла. «Невже я їй не подобаюся? А в лікарні щось начебто хвалила мене і захоплювалася… Не розумію…»

— Що? – підійшла до онука бабуся, – поговорили по душах?

— І так, і ні. Коли я натякнув, що мені потрібна така супутниця, то вона встала і пішла на кухню… – раптом розповів він бабусі зміст розмови.

— Ех, ти, недолугий… «Потрібна супутниця!» – передражнила його бабуся, – усім потрібна така дружина. Дівчина ж – золота! І охайна, і вміла на всі руки. І ділова, трудяга. Утім, як і ти. Але найголовніше для жінки – що?

— Що? – нерозумно дивився на бабусю Слава.

— Любов! – бабуся чітко і тихо, з таємничою ноткою в голосі вимовила над головою Славка.

— Ну, так це і зрозуміло, коли пропозицію роблять, – видихнув хлопець.

— Кому зрозуміло? – розлютилася бабуся, переходячи на шепіт і озираючись на машини, що під’їжджали… – Тобі зрозуміло? А потрібно навпростець сказати їй! Вона має це почути, і не раз. Якщо ти її, звісно, любиш. По-справжньому. Як чоловік, здатний зробити свою дружину щасливою. А не тільки робітницею в будинку і на виробництві. Кухарку найняти будь-яку можна… А така Наталя – одна… Так чи ні?

— Звісно, ба… Ну, ти і романтик… Тобі б романи складати… – захоплено промовив Слава.

— Ось що я упустила у твоєму вихованні, так це – романи, Славочко… Правильно. Але дід цього б не переніс, – зітхнула бабуся і поспішила до Наталі на кухню.

Увечері того ж дня Слава проводжав Наталю додому. Обидва були втомленими, але щасливими.

— Як я рада, що всі вдома… – говорила Наталка, – ось тільки зараз і я можу зізнатися, що хвилювалася і за тебе, і за роботу, і навіть за бабусю і діда твоїх. Вони так старалися і переживали, що мало відпочивали.

— Задав я вам усім роботи. Але із завтрашнього дня даю тобі відпустку. Відпочивай, якщо хочеш – куди-небудь поїдь… – запропонував Слава. Наталя здивовано подивилася на нього:

— Ти ще слабкий. Нікуди я не поїду, і зараз не візьму відгули або відпустку. Краще потім, – вона здавалася засмученою.

— Вибач, я думаю, що скоро буду у формі. І тоді, як зміцнію остаточно, то ми… – почав Слава й загубився. Він зупинився і знову взяв Наталю за руку.

Вона дивилася на нього й усміхалася.

— Тоді ми з тобою одружимося, Наталко, – випалив він, – тому що я люблю тебе. І ми повинні бути разом. Я постараюся зробити тебе щасливою. Віриш?

— Так, – відповіла вона, – а я тебе… Я так сумувала, поки тебе не було. Звикла, що ми пліч-о-пліч…

— А працювати ми дуже багато не будемо. Це зараз, поки стає все на свої місця. Як вистроїмо чітку схему роботи, буде вже легше. Мені телефонував мій приятель, в нього також бізнес в місті. У нього там усе накрилося. Конкуренція велика. Так хоче поруч тут, у нас, відкрити гостьові будиночки і контактний зоопарк. І буде ще веселіше… Як ти думаєш?

— А чому б і ні, якщо він вважає, що в нього піде справа? – усміхнулася Наталка, – а нам із тобою і з кафе турбот вистачить. Усіх грошей не заробити. Аби не сваритися і всім вистачило місця під сонцем…

— Тільки ми все знову з тобою про роботу… – засміявся Слава, – а я тепер буду щодня тобі казати, що кохаю, Наталко, і ми одружимося якнайшвидше…

Вони цілувалися біля її порога, ніби їм було по сімнадцять років. І були щасливі, як ніколи…

Щасливі були й дід із бабусею Слави.

— Ну, не йде? – тихо запитував Михайло дружину.

— Нема, – шепотіла Катерина, дивлячись з-за фіранки кухонного віконця на дорогу, – кажу ж: проводжати він її пішов, і думаю, що налаштований він категорично.

— Тобто, як я розумію, – знову прошепотів Михайло з кутка від печі, – він їй зараз, у цей самий момент, пропозицію робить конкретно?

— Саме так. Правильно ти розумієш, але точні дані будуть, коли він повернеться. Однак ми не повинні світитися тут, давай лягати спати. І сам, мабуть, має нам оголосити, як це годиться, – відповіла Катя.

Вони лягли спати, але не спалося. Бабуся і дід дочекалися обережних кроків Славка, який пройшов у свою кімнату. Однак онука розпирало від щастя… Він підійшов навшпиньки до бабусиного ліжка й запитав дуже тихо:

— Спиш, ба?

— А що таке? – теж пошепки запитала бабуся і тут же сіла.

— Ну, справу зроблено, – прошипів Славко, боячись розбудити діда, – згодна вона. Про кохання, зрозуміло, тільки мова і йшла… Тож скоро ми збираємося одружитися…

— Молодчина, Славко, так воно і добре, так воно і краще. По-людськи, полюбовно. Слава Господу Богу за все… – Катерина схлипнула, і видихнула, потиснувши онукові руки.

Слава пішов до себе в кімнату спати. А коли за кілька хвилин бабуся почула його хропіння, то тихенько встала й підійшла до ліжка Михайла, де він спав за піччю.

— Ну, спиш, чи що? – вона торкнулася його плеча, присівши поруч.

— Та ні, що ти… – почула вона шепіт чоловіка.

— Усе сладилося в них. Готуємося до весілля… – прошепотіла Катя.

— Чув, не глухий, – Михайло сів, і видно було в місячному світлі, що він витирає очі. Потім він обійняв дружину, ніжно притягнувши її до свого плеча. І так вони сиділи поряд, грілися теплом одне одного і згадували свою юність, перший поцілунок і весілля…

— Ось і дожили ми, Михайле, до весілля онука… як же добре… – Катя встала і поцілувала чоловіка в лоб, – спи, рідний. Тепер у нас клопоту додасться, але слава Богу, це найприємніші клопоти… Найприємніші!

КІНЕЦЬ.