Алевтина у свої шістдесят років задумала терміново вийти заміж. Не те що б її сильно турбувала самотність, або раптом знадобилося сильне чоловіче плече.

Ні, звичайно ж було б не погано, якщо знайдеться такий самий самотній чоловік і вони скрасять один одному компанію, але справа була зовсім в іншому.

Дочка Алевтини, Катька, разом із сім’єю повернулася з великого міста – не вдалося там зачепитися, знайти себе – ні роботи, ні житла.

Перед від’їздом вони продали величезну квартиру, яку ще за життя купив чоловік Алевтини, взяли їй меншу, затишну двокімнатну, а дочка забрала суму, що залишилася. Жінка радила, як правильно зробити, хотіла якнайкраще.

– Візьміть собі спочатку кімнату, нехай крихітну, але це буде гарний старт! Не треба носа вернути, якщо вже таку справу задумали.

– Ой, мамо, не вчи! Ігор влаштується на роботу, дітей у садок віддамо, одразу іпотеку візьмемо, а там дивишся і я на роботу вийду.

Гроші швидко пішли на орендоване житло, на харчування, з роботою щось не виходило, все траплялися зовсім погані варіанти – пекельна праця, нічні зміни, мізерна зарплата для приїжджих, нічого не підійшло Ігорку. Чи даремно він вищу освіту отримував?

Поневіряючись ще кілька місяців, повернулися додому без грошей, злі, втомлені, до матері у двокімнатну квартиру.

Спочатку начебто було непогано, ну як сказати, непогано – чоловік і дружина в одній кімнаті, а Алевтина з онуками в іншій. Молодим треба висипатися, та уваги один одному більше приділяти, нічого не поробиш…

Тільки через рік такого життя, Ігорьок став зовсім похмурий, на Катьку бурчить, тещу не помічає, дітей смикає – начебто і робота є і житло, а все не те. Дочка розплющила матері очі на правду.

– Як ти не розумієш? Тяжко йому з мамкою моєю жити, у примах вважай тулитися. Сім’я повинна окремо створювати затишок. От знайшла б собі ти чоловіка якогось, пішла б жити до нього.

– Ой, смішна яка ти! Молодим не так просто зійтися, життя налагодити, а ти говориш про мене…

Сказала це жартома, думала і дочка так само вважає, посміється, а Катька образилася, надулася.

– Ти смієшся, а через тебе моє життя руйнується, могло б і намагатися!

Ось тут Алевтина й сама здивувалася, аж серце тьохнуло від цього слова “намагатися”! Вже хто, а вона більше за всіх намагається, за квартиру платить повністю сама, зі своєї маленької пенсії, раніше за всіх встає, готує сніданок, відводить дітей у садок, готує обід.

Кілька разів затримувалася з дітьми на прогулянці, не встигала з вечерею, діти невдоволено бурчали собі під ніс і сидячи біля телевізора чекали, поки все буде готове. Хоч би картоплі начистили, поки вона малюкам ноги миє, ще й дорікають.

– Якщо вже вдома сидиш, нічого не робиш, то хоча б з цим можна було питання вирішити? Вдома ніколи порядку немає, то ще й голодні повинні сидіти! З подружками біля лави можна і менше базікати.

А вона вже й забула коли гуляла з подругами… Садок, приготування, прибирання, лікарняні дітей, походи по крамницях – втомлювалася, як пес, а вони ще кажуть, що вона не намагається?

Щоправда, кілька днів на місяць Алевтину “на руках носили” – пушинки здували, бо пенсія на картку прийшла.

Жінка і так все вже розпланувала, собі ні копійки не залишила, квартплата, продукти, а тут зятю терміново потрібні хороші окуляри, доньці на туфлі не вистачає.

Не може нічого вдіяти – дістає зі своїх засіків накопичені копійки, віддає дітям, своє улюблене печиво вона потім купить, та й шкідливо солодке їсти.

А потім все спочатку – бурчать, обличчя незадоволені, ніби це вона до них на голову впала, і гніздечко їхнє сімейне зруйнувала! Прикро, до сліз!

Пару разів висловила все, так дочка в сльози кинулася, мовляв, не зможе жити без Ігорка свого, а він, як пити дати, піде в такій атмосфері, шкода Катьку стає, любить чоловіка до втрати пам’яті…

Мимоволі задумаєшся про заміжжя.

Алевтині не потрібний багатий, красивий, головне, щоб добрий був і з житлом своїм, хай навіть у селі. Вона вимагати нічого не стане, пенсія є, ще й по господарству допоможе, за прислугу буде.

Пройшлась знайомими, запитала крадькома, чи немає відповідної кандидатури. Соромно було, соромно перед людьми, легковажною почувалася, та куди подітися, якщо справа така, шлюб доньки рятувати треба.

Сусідка познайомила з одним військовим у відставці, мужик видний, серйозний, навіть сподобався Алевтині, хоч і жив із двома дочками у величезному будинку.

Чоловік з Алевтиною спілкувався ввічливо, двічі запрошував у кафе, жінка вже зраділа було – справа пішла на лад, так дивишся і запросить до себе, уживуться вже якось. Але на третьому побаченні він засмутив її.

-Ти мені подобаєшся Аля, і дочки скоро заміж вийдуть, підуть. Добре б нам з тобою вік свій доживати, спокійно так, затишно…

– Та тільки лихо в мене, не розлучений я, а дружина моя хвора людина, шкідливі звички має, з’являється набігами, я тещі обіцяв, що не кину в біді дочку її недолугу.

Другий чоловік, брат подруги, на першій же зустрічі заявив, що живе зі старою матір’ю, але йому подобаються жінки молодше.

Алевтина навіть зраділа, запропонувала себе, як доглядальницю, але мужик вже втратив до неї інтерес, відмовився від пропозиції.

Зовсім було зневірилася, вирішила, що погана була ідея, нікудишня, але Дмитро Миколайович звідкись сам з’явився – йшов позаду засмученої Алі, помітив, що в неї випала з сумки газета.

– Стійте, впустили газету!

– Та вона все одно з минулого тижня.

– Ну і що, можна з користю використовувати, щось загорнути, або коту в лоток кинути. Та й смітити негоже на центральній вулиці.

– От жадоба, комусь вдома нотації читає напевно. Мало того що жадібний, так ще й занудний, – подумалося їй.

Проте їм було по дорозі, і поки йшли, чоловік встиг зробити їй кілька зауважень.

– От ви курячі крила купили, а краще б курку цілу, набагато вигідніше, вважай там і суп зварити можна, і на смаження. А хліб краще на сусідній вулиці брати – не кришиться і не бульбастий, у вас геть піна одна.

Він уже порядком їй набрид, всі її вчать, розумники суцільні.

– Ви йдіть дружину свою повчайте, я вже в шістдесят сама розберуся, що до чого.

– Покійна дружина, вже років п’ять.

Поки Алевтина вибачалася, розговорилися. Дмитро Миколайович живе один у приватному будинку, на околиці міста, дітей немає, на цій хвилі вона розповіла йому про свої переживання, що діється вдома.

Чекала почути, як у кіно, запрошення до себе в будинок і будуть вони жити довго і щасливо, квіточки поливати вечорами, та лазню топити. Але він чухав голову і дивувався.

– Та вже … Справи … Нікому солодко не живеться.

Алевтина лаяла себе, що винесла сміття з хати, зазвичай не скаржилася на життя, а тут побачила для себе відповідний варіант, вуха й розвісила.

Тепер соромно, бо зрозумів напевно мужик, на що вона натякає, хотілося швидше піти й забути цього старого, та свою ганьбу. Коли вона вже майже зникла з його очей, він наздогнав її, засунув у руки папірець з телефоном.

– Зателефонуйте мені завтра ввечері, може придумаю щось.

Почервонівши, вона недбало сунула папірець у кишеню і скоріше пішла додому, ледве стримуючи сльози – як могло таке трапитися?

Все життя працювала, виховувала доньку, ні дня не сиділа без діла. Люди на пенсії їдуть відпочивати, лікуються в санаторії, а вона навіть мріяти про таке не сміє! Все в очі зятю дивиться, та ступити кроку боїться!

Почувається, як баран на ринку, якого сама ж і пропонує всім поспіль і заради чого? Звільнити свою квартиру зароблену власним потом для невдоволеного зятя?

З кожним днем ​​дочка дедалі більше дратувалась, дорікала матір, плакала про свою долю – чоловік затримувався на роботі, почав модно вбиратись. Дійшло до того, що Катька розкричалася на неї, звинувативши у всіх своїх проблемах.

– Якби ми жили окремо, то Ігор не пішов би! Він просто на дух тебе не терпить!

Ось тут не витримала Аля, набрала номер того занудного незнайомця, а той просто і без запитань покликав її до себе, дорікнувши телефоном, що так довго не дзвонила.

Жінка покидала в сумку речі, мовчки зібралася і поїхала до людини, яку знала лише кілька годин. Дочка навіть не спробувала втримати її, або дізнатися, куди вона попрямувала з дорожньою сумкою.

Образа душила її, було страшно уявити, що чекає на неї. Хто знає, що там за людина? Лаяла себе, що треба було потерпіти, забитися в куточок, мовчати в ганчірочку, а тепер доведеться думати, де шукати нічліг…

Дмитро Миколайович не став багато розмислювати – просто на порозі, не запрошуючи її до будинку, запитав, яка у неї пенсія.

Аля хотіла заплакати, плюнути в обличчя нахабі, та швидше втекти, але на вулиці було темно, страшно, вона відповіла на запитання, вирішивши завтра проситься назад до дочки.

– Ну добре, у мене на дві тисячі більше. На суму, що бракує, відпрацьовуватимеш, коли на город вийдеш, коли допоможеш будинок прибрати.

Вона вже і так зрозуміла, що не в казку потрапила, остаточно розчарувалася, та подітися нікуди – поплакала крадькома над своєю долею. Раз написано їй на роду прислугою бути, так що ж робити … І тут на її пенсію око поклали.

Через пару днів Аля міркувала вже не так сумно – працювати, звичайно, доводилося чимало, сад, город, приготування, майже все так само, тільки тепер, присівши від втоми на лавку, вона чула зовсім інші слова.

– Втомилася, Аля? Ну вистачить, давай сьогодні відпочинемо, не єдиним городом людина має жити. Сиди, сиди, я зараз тобі каву принесу.

Аля вже років двадцять не відчувала такої турботи на свою адресу, дочка вдома навіть дякую не казала, коли мати їй тарілку супу подавала, а тут тобі й подяка, та догляд замість докорів.

За пенсію свою дарма переживала – Дмитро Миколайович брав із неї лише половину квартплати, а через два місяці взагалі сказав залишити цього разу все собі.

– Поїдьмо на ринок, халат тобі купимо і взуття пристойне, обносилося вже. А на решту смаколиків накупимо, у мене така звичка є, зрідка балувати себе. Решту збиратимемо, дивишся в санаторій на наступний рік днів на п’ять вийде з’їздити.

Алі здалося, що він запропонував їй золотий палац з кіньми на додачу, вона зрозуміла, що відчувають жінки, яким дарують острови, та коштовні діаманти – він цінує її, й вона потрібна йому!

Кілька разів до сліз доводив – не встигає Алевтина вечерю приготувати, вже хвилюється, що зараз стане гундосити, обурюватися, поспішає до плити, а він її в лазню відправляє.

– Куди, з брудними ногами! Іди, попарся, відпочинь трохи. Я зараз на велосипеді за пельменями зганяю до крамниці, свято собі влаштуємо, неробами побудемо хоч раз на рік.

Від радості сиділа в передбаннику, плакала. Який дбайливий мужик в нагороду їй дістався! Під старість років зустріла свою долю, дякувати дочці, що майже вигнала мамку свою з дому.

Що цікаво, у дітей Алевтини теж все складалося добре – Каті довелося звільнитися, тому що діти по черзі хворіли, не ходили в садок.

Ігор зрозумів, що грошей у сім’ї різко поменшало, поміняв роботу, тягав кожну копійчину в будинок, на тлі цього в сім’ї з’явилися дружба і лад – які їх об’єднали.

Маму та бабусю часто не відвідували, майже не дзвонили, хіба що в день пенсії прокидалися, ставали добрими, просили переказати їм небагато.

Аля по старій пам’яті їм давала скільки просять, тим більше тепер у неї завжди водилися гроші, з економним чоловіком. Дмитро Миколайович онуків Алі запрошував у гості, але грошей давати заборонив, прямо сказав дітлахам.

– Ви своїй бабусі повинні гостинці тягати, дбати, а досі канючите. Ану, припиняйте, у неї ліки знаєте скільки коштують?

Діти губи підтискали, не звикли до такої відсічі, та й Аля поникла – не хотіла їх від себе відштовхнути, все ж кровиночки.

Але через тиждень притюпали внучата не з порожніми руками, купили по шляху пачку чаю, та печива, а внучка, нетямуща ще, притягла аскорбінку – лікуйся, бабуся!

Дочка кілька разів приходила, зі зневагою поглядала на матір, посміхалася її виду – у хустці, в калошах, руки в землі – зовсім інша стала.

– Для мужика чужого намагаєшся! Як тобі у служницях живеться на старості років, мамо?

– Ой, Катюша! Добре, дуже добре живеться.

Не стала говорити, що набагато краще виявилося з чужим мужиком жити, ніж із рідною донькою. Не ображається на неї Аля, пройшла образа. Нехай – головне, щоб щасливі всі були!

А ви що скажете з цього приводу? Слушно вчинила мати? Як вам поведінка доньки та зятя?

Дякую Вам, шановні читачі, за коментарі, та вподобайки!