Жінки, прошу вас, благаю, не руйнуйте сім’ю, якщо є хоч крапля сумніву. Особливо якщо у шлюбі є діти.

Заміж вийшла у 20 років за свого першого чоловіка. З’явилася дочка. Чоловік любив погуляти з друзями, випити і тому ми часто лаялися.

А загалом, жили як усі, не гірше, і не краще. Згодом охолонули одне до одного, перестали цікавитися справами. Віддалялися стали все сильніше.

Були й приємні моменти в нашому житті, але на той час, коли в мене зав’язалися стосунки на стороні, здавалося, що все гірше нікуди і шлюб уже не врятувати.

Я розповіла чоловікові, що покохала іншого і подала на розлучення. Ось тільки дочка не захотіла переїжджати, лишилася жити з татом.

Тоді була впевнена у правильності свого рішення, і що згодом донька житиме зі мною. Але за фактом вона віддалилася від мене, приїжджає лише на вихідні.

Серце розривається від того, що не бачу її щодня, не можу дбати про неї. Із другим чоловіком живемо 1,5 роки.

Спочатку почуття були дуже трепетні, не могли надихатися одне на одного. Я була впевнена, це воно – Кохання. Він був і залишається уважним, дбайливим, ніжним.

А я зараз за собою помічаю, що моя пристрасть та ніжність згасає, а мені й не хочеться її підтримувати, а це так сумно. Чоловік має сина, йому 10 років.

Син живе з нами, бо мами його не стало рік тому через нещасний випадок. Останні пів року, а може й раніше, стала помічати за собою негатив по відношенню до хлопчика.

Помічаю, наприклад, що він поїв і накришив, або забруднився, або лінується робити уроки, або намалював малюнок – криво та некрасиво. Мені не хочеться його обіймати, цілувати, розмовляти з ним, дізнаватися як його справи і як настрій, доглядати, зачісувати, годувати, лікувати, коли захворіє.

Загалом усе те, що зазвичай робить мама для своєї дитини – турбота і увага. Свою дочку я люблю.

Мені приємно купувати для неї одяг, гостинці, обіймати, цілувати, та інше, а до хлопчика не відчуваю нічого такого. Звичайно, я цього не говорю вголос і не показую своєю поведінкою, намагаюся не показувати.

Хлопчик дуже схожий на свою покійну матір, і я іноді ловлю себе на думці, що мені неприємний його вигляд. Хоча дитина мені не грубить, не хамить, слухається.

Від цього так гидко на душі, але не можу змусити себе любити його. Якби хтось раніше мені сказав, що відчуває такі почуття до нерідних дітей, засудила б. Як можна, це діти!

Але тепер все частіше й частіше думаю про те, що діти потрібні тільки своїм рідним батькам, а інші люди їх любити не зобов’язані в принципі, і яку страшну помилку зробила, що зруйнувала перший шлюб і вийшла заміж.

Відчуваю себе в душі справжньою злою мачухою. Напевно, в мені ще кажуть ревнощі до чоловіка, адже він живе зі своїм сином, а я не можу жити зі своєю донькою, хоча він не винен у цьому звичайно.

А може, я взагалі не здатна любити? Як бути?

Продовжувати терпіти нелюбу дитину поруч, стиснувши зуби, і божеволіти за рідною донькою? Чи звільнити вже від себе цих людей, чоловіка та його сина, від жінки не здатної до співчуття та любові?

Чи є якийсь спосіб прийняти нерідну дитину, хоча б не відчувати до неї огиди. Ненавиджу себе, перебуваю в глибокій депресії.

КІНЕЦЬ.