– Маринко, а Катюша як, не хворіє? П’ятірку отримала? От молодець! А в тебе все гаразд? На роботі, здоров’я… А я ось учора… Аааа… Поспішаєш?

– Ну гаразд, гаразд. Звісно, ​​я все розумію – часу немає. Я все розумію, доню… Бувай… – Ганна Михайлівна вимкнула телефон і сумно подивилася на стіну, де висів їх із чоловіком сімейний портрет.

– Ось так, Сергію, їй ніколи! Я розумію, вони молоді, життя у них швидке, енергійне. А тут я, стара, зі своїми скаргами… Ех, Сергійко… – звернулася вона до сивого чоловіка на портреті…

Після того, як не стало чоловіка Сергія, життя Ганни Михайлівни ніби зупинилося. Кожен день був схожий на попередній – порожній, сірий, сповнений туги та самотності.

Вона прокидалася в холодному ліжку, де ще нещодавно поряд з нею спав її коханий чоловік. Його капці так само стояли біля ліжка, сорочка з ледве вловним запахом тютюну висіла в шафі, а на столі лежали старі газети, які він так любив читати вранці…

Вечорами Ганна Михайлівна часто сиділа біля вікна, дивлячись на захід сонця. Її очі часто сповнювалися сльозами, коли вона згадувала їх із Сергієм щасливі моменти.

Як вони разом готували вечерю, як він читав їй газети вранці, як вони гуляли в парку, тримаючись за руки.

Як вона сміялася з його жартів і думала, що так буде завжди… Тепер ці спогади були єдиною втіхою в її самоті.

Телефон дзвонив рідко. Друзі поступово відсторонилися, занурені у свої сімейні турботи. Тільки дочка Марина, як і раніше, дзвонила часто, справляючись про здоров’я матері.

Але говорила швидко і коротко, скаржачись на вічний поспіх і проблеми з часом. У її голосі Ганна Михайлівна часто чула занепокоєння, але не хотіла обтяжувати дочку своїми проблемами.

Якось зимового вечора, коли особливо сильно нило серце від туги, несподівано приїхала Марина. Побачивши порожні очі матері, її посіріле обличчя і згаслий погляд, вона зрозуміла – так більше не може тривати.

– Мамо, як же так? – сказала Марина, обіймаючи матір. – Ти ж зовсім одна тут. Я бачу, як тобі тяжко. Може, переїдеш до мене? Водночас буде легше. Га, мамо? Давай?

Ганна Михайлівна довго вагалася. Їй не хотілося бути тягарем для доньки, яка й так багато працювала.

Але самотність раптово стала нестерпною. Вона погодилася, сподіваючись, що поряд із сім’єю зможе знову відчути смак до життя.

…Перші дні були наповнені метушнею та клопотами. Марина з ентузіазмом облаштовувала матері куточок у своїй квартирі, маленька Катя з цікавістю розглядала бабусю.

Але поступово, не одразу, а згодом, Ганна Михайлівна почала помічати, як змінюється ставлення доньки.

– Мамо, скільки можна? – роздратовано говорила Марина, повертаючись додому. – Знов крихти на столі залишила.

– Ти ж знаєш, як я не люблю безладдя. І чому ти завжди готуєш так багато? Ми ж не з’їдаємо. Ми не слони. І все таке вуглеводне, жах просто…

Ганна Михайлівна здригалася від її слів, квапливо витираючи уявні крихти. Її руки починали тремтіти, а в горлі вставала грудка.

– Доню, я просто хотіла, щоб у нас була смачна вечеря… Домашня їжа – це все ж краще за піцу і ваші суші… – тихо виправдовувалася вона.

– Мам, що ти, правда, як маленька! – сплескувала руками Марина. – У тебе ж тиск, а ти все клопочеш, все бігаєш. І взагалі, може, годі вже готувати? Я й сама можу.

Маленька внучка Катя, ніби відчуваючи настрій матері, теж почала чіплятися до бабусі:

– Бабу, ти знову свій серіал дивишся! Перемикай, я мультики хочу! І чому твої книжки на моїй полиці? Це мої полиці, твої у тебе в кімнаті!

Ганна Михайлівна винно вимикала телевізор, хоча до цього із задоволенням дивилася чергову серію улюбленого серіалу.

Вона часто згадувала, як вони з Сергієм дивилися фільми разом, як він тримав її руку, погладжуючи пальці. Це було так ніжно та затишно. І залишилося в минулому житті.

…Дні тяглися одноманітно. Кожен ранок починався з докорів: то суп не досолений, то квіти политі надто рясно, то книжки розставлені не за розміром.

– Мамо, скільки можна? – часто повторювала Марина. – У тебе ж зір уже не той, а ти книжки свої читаєш. І чому ти завжди сидиш біля вікна? Ти ж заважаєш, невже незрозуміло…

Ганна Михайлівна ховала улюблену книгу в шафу, пересідала від вікна, відчуваючи, як сльози навертаються на очі. Вона все частіше й частіше йшла до своєї кімнати, де тихо плакала, згадуючи колишнє життя.

…Одного вечора, коли Марина та Катя особливо грубо обійшлися з нею, Ганна Михайлівна не витримала.

Вона сиділа на краєчку ліжка, поклавши руки на коліна, і думала про те, як сильно вона помилилася у своєму рішенні переїхати.

– Мамо, ти чого замкнулася? – пролунав голос Марини за дверима. – Виходь, вечеря остигає.

Ганна Михайлівна не відповіла. Вона розуміла, що треба щось змінювати, так далі не може тривати, але страх перед майбутнім паралізував її волю. Це був глухий кут…

Наступного дня, поки дочка була на роботі, а онука у школі, Ганна Михайлівна зібрала нехитрі пожитки. Перед виходом із квартири вона написала записку:

«Доню, пробач мені за все! Я тебе люблю, але так більше не можу. Повертаюся додому. Вибач, що завдавала вам незручності. Може, я й справді була зайвою тут».

Вийшовши надвір, вона глибоко вдихнула свіже повітря. Вперше за довгий час вона відчула себе вільною.

Повернення до своєї маленької квартирки стало для Ганни Михайлівни другим диханням. Сусіди, побачивши її, зраділи:

– Ганно Михайлівно, як же ми скучили! А ми думали, що ви назавжди поїхали. Радість яка!

Вона знову почала готувати свої фірмові супи, доглядати квіти на підвіконні, читати книги допізна. А головне – вона знову відчувала себе вільною та потрібною. Нехай навіть і не для рідних людей…

…Через тиждень пролунав дзвінок. Ганна Михайлівна не брала слухавку, але Марина дзвонила довго і наполегливо, і Ганна Михайлівна, повагавшись, все ж таки відповіла на дзвінок.

– Мамо, – голос дочки тремтів, – вибач мені, будь ласка. Я така недолуга… Не знаю, що на мене найшло. Робота, нерви, все навалилося… Але це не дає мені права так поводитися з тобою. Я… Я дуже шкодую…

Ганна Михайлівна мовчала, прислухаючись до тремтливих ноток у голосі доньки.

– Мамо, – продовжувала Марина, – я дуже винна перед тобою. І Катя також. Адже вона просто повторювала за мною, не розуміла, що робить. Я поговорила з нею, вона теж перепрошує.
У слухавці почулося схлипування.

– Мамо, повернися, будь ласка. Я обіцяю, тепер все буде інакше. Я буду уважнішою, добрішою. Тільки повернися.

Ганна Михайлівна зітхнула. Серце її стискалося від жалю до дочки, але рішення вже було ухвалено.

– Доню, – м’яко сказала вона, – я все розумію. У тебе справді складний період. Але знаєш, я тут почуваюся такою вільною. Я знову почала жити, займатися улюбленими справами.

– Але ж ти одна! – вигукнула Марина.

– Ні, доню, – усміхнулася Ганна Михайлівна, – я не одна. У мене є сусіди, які мене люблять, мої квіти, книги. І знаєш, я нарешті навчилася бути щасливою наодинці із собою. І ще, я вирішила завести кошеня!

– Кошеня… Кошеня – це добре, але… Мамо, я така винна перед тобою…

– Знаєш що, Марино, а ти просто запам’ятай цей урок, – тихо сказала Ганна Михайлівна. – Запам’ятай, як не можна ставитись до тих, хто тебе любить. І намагайся бути добрішою до Каті. Адже вона твоя копія!

– Мамо …

– Я люблю тебе, доню. І завжди любитиму. Але житиму я тут! Приходь у гості, дзвони частіше. Ми ж сім’я, а сім’я має підтримувати один одного, а не кривдити.

У слухавці знову почулося схлипування.

– Добре, мамо. Я обіцяю, що буду краще. І дякую тобі за все.

– От і добре, – усміхнулася Ганна Михайлівна. – А тепер біжи, у тебе, напевно, багато справ. І пам’ятай – я завжди поруч, навіть, якщо ми не разом.

Поклавши слухавку, Ганна Михайлівна підійшла до вікна. Сонце хилилося до заходу, забарвлюючи небо в ніжні рожеві тони. Вона знала, що прийняла правильне рішення.

Іноді для того, щоб зберегти любов, потрібно відпустити людину. А іноді для того, щоб стати по-справжньому щасливою, треба навчитися бути самотньою…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу. Ставте вподобайки.