-Ось скажи мені, Тетяно, що зі мною не так? І стежу за собою і забезпечена, а щастя немає – скаржилася Яна подрузі.

Та витираючи тарілку, сіла навпроти неї.

-Ти мене вибач звичайно Яна, але характер у тебе, прямо сказати, не медовий…

-І чим тобі мій характер не подобається? – образилася Яна. – Я завжди спокійна. Чоловіків за розкидані шкарпетки не сварю, за копійчану зарплатню теж.

Таня притихла, але все ж таки сказала:

-Вибач звичайно, але в тебе є один ну дуже поганий недолік – ти заздрісна! І при чому дуже…

Яна очі вирячила від здивування. Вона аж образилася!

-Ну що ти вигадуєш, га? Кому я заздрю? Може це в тебе такий грішок, а на мене стрілки переводиш?

Тут уже не витримала Таня.

-Ой, не треба тут на мене мову переводити. У мене ніколи такого не було й не буде. Я ось з тобою вже стільки років дружу і знаю тебе, як облуплену. Згадай, як з тобою дружити ніхто в школі не хотів? Ти ж від заздрощів усім капості робила.

Марійці нову блузку фарбою облила, тільки через те, що вона була дорогою.

А Оленці? Тій аж в іншу школу через тебе довелось переходити. І все тому, що вона собі дозволила з Павлом потанцювати на шкільному вечорі. А він тобі тоді дуже подобався. Продовжувати?

Яна пирхнула.

-Ну ти б ще дитячий садок згадала. Ну було діло. Але ж ми тоді були дітьми. І не заздрість це була, а інше.

Таня засміялася.

-Ну, а що тоді, скажи? А згадай чому ти за Ромка заміж не вийшла? А все тому, що ти його дістала.

Ой, а у Карпенків весілля на сто гостей буде, а в нас тільки на тридцять.

Фу, простий золотий обідок на палець, а Миколка Марійці з камінчиком купив. І так до безкінечності. Ось він і втік від тебе. Зараз щасливий і задоволений, що вчасно від тебе звалив.

Яна примружилася.

-А ти що, з ним спілкуєшся? Із цим зрадником? Ну знаєш, подруга ще називається. За моєю спиною значить.

Таня трохи зніяковіла, але зупинитися не могла.

-Ну і що? Чому через тебе, я не можу спілкуватися з приємною людиною? І взагалі, давай закінчимо цю розмову, а то посваримося. Хоча у мене до тебе ще одна претензія є.

-Ну кажи, чим я тобі не догодила?

Яна нервово хихикнула.

-Ти навіщо до мого Олежика чіпляєшся? Він мені днями розповів, як ти на дачі на нього чатувала. Він з лазні літньої вийшов, а ти хотіла з нього рушник стягнути. Я розумію, ти весела була, але рамки пристойності повинні бути. Або ти вирішила, мого чоловіка відвести?

Недобре подивилася на подругу Таня.

-Знайшли трагедію. Ну пожартувала я і що? Ну Олег, відразу матусі скаржитися побіг. Та він, якщо хочеш знати, давно на мене має види.

То по спині і нижче погладить, то підморгує. Набридла ти йому напевно, ось він на стороні й шукає, – зареготала Яна. – Ну чого, ти подруга притихла? Давай ще щось скажи.

-І скажу! Іди звідси “подруго”. З мого дому та життя. Жаль, що я раніше не зрозуміла про тебе все. Думала, наївна, що ти тільки стороннім капості робиш, а мене стороною обходиш. Слухай, мене раптом осяяло, а що ти матері Олега наговорила? Вона мене терпіти не може, а про тебе з придихом каже?

Яна встала з-за столу і ліниво потяглася.

-Хочеш правди? Тримай. Я їй ще перед весіллям вашим нашепотіла, що ти, як це м’якше висловитися, ну гуляща.

А знаєш, чому у вас дітей немає? Адже Ганна Іванівна щодня вас відвідує, чи не так? Ти ж мені нарікаєш на це постійно.

Так ось, вона вам нишком… Ну підкладає дещо… А я, оціни, актриса, так? Як же мені смішно було, ти не уявляєш, подруго. Все знати і жодного разу не проколотися, це талант. Вчись, люба моя, поки я жива.

Таня побіліла і хрипко сказала:

-Навіщо ти так зі мною? Я з тобою ж найпотаємнішим ділюсь, а ти?

Яна похитала головою.

-Наївна ти, невже так і не зрозуміла нічого? Я так розважалася. Є, наприклад, комедії, трагедії. Але це ненадовго, подивився і забув. А тут нескінченний серіал. І до речі, Олега я все одно у тебе відведу, так і знай. Ганна Іванівна мені допоможе.

-А ось і ні, люба, – пролунав голос з коридору.

На кухню зайшли Олег з мамою.

-Ану пішла звідси. Тетяно, чому ти слухаєш її? Жени її звідси. І я теж хороша, вуха розвісила, – наступала на Яну Ганна Іванівна.

-Та йдіть ви всі! Оце сімейка, – крикнула Яна і вибігла з квартири.

Запала мовчанка. Олег першим заговорив.

-Мамо, ну з Яною зрозуміло, а ти нам нічого не хочеш сказати? Або зізнатися, наприклад. Вона правду сказала? – грізно спитав він матір.

-Ой, знайшли кому вірити. Все бреше і не червоніє, – почала Ганна Іванівна. – Мамо, не викручуйся, це правда? – не відступав син.

-Ні, звичайно, не вигадуй, синку. Заговорилася тут із вами, а в мене справи. Побігла я, – і Ганна Іванівна швиденько зникла.

Таня жалібно подивилася на чоловіка.

-Олеже, навіщо вони так з нами? Що ми такого зробили? Ніколи б не подумала, що ми заслуговуємо на таку ненависть, – і вона заплакала.

Олег обійняв її.

-Тихо, люба, не треба. Зате ми тепер побачили справжнє обличчя Яни. І це добре. У нас з тобою стільки років попереду.

Таня прошепотіла.

-А твоя мама? Як тепер із нею бути? Вибачити? Я не зможу…

-Я не знаю, чесно. Спробую з нею поговорити. Не зрозуміє, ну що ж. Значить не буде у наших дітей бабусі.

Таня подивилася на нього.

-А ти зможеш так? Не пошкодуєш?

Олег ще міцніше її обійняв.

-Не знаю, подивимось. Життя покаже.

І вони застигли, кожен переживаючи один за одного…

КІНЕЦЬ.