Моя сестра вже майже 10 років на італійських заробітках. В Україну приїжджає лише раз чи два на рік. І оце якраз приїхала.

Ну і поїхали ми до неї минулих вихідних на два дні в Чернігів. Водила вона нас, водила по кафе. Скуплялися, щось там нам купувала. А потім мені така каже:

— Ось рахунок за все. Все ділимо навпіл — що ви з’їли в кафе, що ми там купляли і так далі.

Я на неї очі вирячила.

— Ти що, несповна розуму? Ти нас запросила, ти нас мала пригощати, годувати. А тепер гроші вимагаєш?

Звичайно, що я їй нічого не віддала. Ну що це за бред? Вона хотіла, щоб я їй 6 тисяч гривень повернула! Ну як можна бути такою дріб’язковою?

Ти там такі гроші заробляєш, а у нас тут таке життя непросте. Я навіть не знаю, як таку людину можна сестрою назвати. І чому вона так змінилася? Раніше ж такою скнарою не була.

Їхали ми назад додому мовчки. Чоловік лише сопів, а я в телефоні подрузі писала, бо аж кипіло всередині. Сестра ж на зупинці тільки сухо сказала:

— Бувайте.

Навіть не обійняла, як раніше.

Чесно кажучи, мені від цього так сумно і неприємно стало. Якось відразу перед очима пробігло наше дитинство, наші спільні таємниці, сміх, поїздки в село до бабусі, де ми разом бігали босоніж по траві.

Де ж поділася та сестра, яку я знала?

Я розумію, що життя змінює людей, що за кордоном важко, що, може, в неї свої рахунки, свої проблеми. Але ж я не просила купувати нам щось, не просила водити по кафе. Це була її ініціатива! А тепер виставила рахунок, ніби ми чужі люди.

Вдома я ще кілька днів ходила, як наелектризована. Чоловік відмахувався:

— Не переймайся, ти ж знаєш, яка вона тепер.

Але ж це моя рідна сестра! Як я можу просто забути про це?

Мама теж тільки зітхнула:

— Може, вона справді не має грошей?

— Та ну! Мамо, ти ж знаєш, які вона там заробітки має! Вона тільки торік машину собі купила.

— Машина машиною, але жити за кордоном теж недешево, — сказала мама і більше нічого не додала.

Пройшов тиждень. Сестра більше не писала, не дзвонила. А я так і сиділа з цією колючкою в душі.

Ввечері не витримала, написала їй:

— Ти справді думала, що я тобі віддам ті 6 тисяч?

Довго не було відповіді. Я вже хотіла телефон відкласти, аж ось прийшло повідомлення:

— Я справді не розумію, що тут такого. Ми всі дорослі люди. В Італії так прийнято: кожен платить за себе.

— То, може, тобі ще за моє дитяче морозиво у 2002-му заплатити?

— Та не перегинай, — коротко відповіла вона.

І все. Ніяких ніяких пояснень, навіть натяку на жаль чи якусь совість.

Вчора я знову поїхала на ринок у Чернігів, і ми випадково зустрілися в місті. Я йшла в магазин, а вона вийшла з банку. Побачила мене, але навіть не посміхнулася. Тільки сухо кивнула головою. Я спинилася, подумала, що, може, варто поговорити.

— Привіт, — сказала я.

— Привіт.

І все. Стоїмо, мовчимо. Вона нетерпляче стискала в руках телефон, наче чекала, коли я вже піду.

— Ми що, тепер чужі люди? — прямо спитала я.

Вона глибоко зітхнула, а тоді видала:

— Просто ми по-різному дивимося на життя. Я не хочу більше сперечатися.

— А я хочу? Я ж просто не розумію тебе!

— Не треба розуміти. Просто прийми, що я така. Що тепер все ось так.

Вона розвернулася і пішла. А я ще довго стояла, дивилася їй услід і не знала, що робити з цим відчуттям порожнечі. Потім піша на маршрутку до свого райцентру.

Не розумію я. чесне слово. Може, в неї там життя таке, що їй і ці 6 тисяч важливі? Але ж родина — це не про гроші. Чи я щось не розумію?

Джерело