Ось, Поліно, твоя кава, – каже подруга Інна, така ж заробітчанка. – Тістечко теж візьми, сподіваюсь, я взяла таке, як ти любиш. – Та я не хочу кави, дякую, – невпевнено відповіла Поліна. – Бери, я пригощаю. Синьйора Ребека мені сьогодні спеціально дала на 20 євро більше, сказала, щоб я собі чогось смачненького купила. Поліна взяла до рук невелику чашечку італійського еспресо, попередньо подякувавши подрузі, зробила два ковтки і раптом розплакалася

– Ось, Поліно, твоя кава, – каже подруга Інна, така ж заробітчанка.
– Тістечко теж візьми, сподіваюсь, я взяла таке, як ти любиш.
– Та я не хочу кави, дякую, – невпевнено відповіла Поліна.
– Бери, я пригощаю. Синьйора Ребека мені сьогодні спеціально дала на 20 євро більше, сказала, щоб я собі чогось смачненького купила.
Поліна взяла до рук невелику чашечку італійського еспресо, попередньо подякувавши подрузі, зробила два ковтки і раптом розплакалася.
– Ну чого ти? – запитала її Інна. – Пий, мені не шкода, дві кави і два тістечка навіть не коштують 20 євро, то ж ми вклалися, – стала заспокоювати Поліну подруга.
– Знаю я, Інно, що ви мене тут позаочі “жадібною Полінкою” називаєте через те, що я собі два євро на каву шкодую. Але вам добре говорити, ви вже тут по 10-20 років, доробилися до всього, чого хотіли, ти, наприклад, і дім збудувала, і квартиру доньці купила, а я не так давно приїхала, мені треба гроші складати, а не на каву витрачати, – щиро зізналася Поліна.
Щойно Поліні виповнилося 50 років, вона вирішила, що поїде за кордон хоч на кілька років для того, щоб хоч в старості добре пожити. Чоловік особливо не протестував проти її рішення, швидше навпаки, підтримав.
Жили вони між собою добре, але мало заробляли, тому завжди перебували в режимі повної економії, і дочку свою так вчили. Поки Поліна не бачила кращого життя, вона була впевнена, що у них все добре.
Але одного разу покликала їх до себе в гості одна далека родичка, яка приїхала з Італії. Поліна як подивилася на той величезний будинок, на ту розкіш, яка є в ньому, то у неї аж настрій зіпсувався. Не від заздрості, ні, просто вона і не уявляла, що можна ось отак жити – два поверхи, три санвузли, велика зала, сходи.
А у них що? Стара хата, в якій не було ремонту 20 років, і з зручностями на вулиці?
Жінка твердо вирішила, що не хоче більше миритися з таким станом речей, і сама попросила родичку, щоб та допомогла їй теж стати заробітчанкою.
І ось уже три роки Поліна заробляє в Італії гроші, береже кожен євро, каже, що хоче пошвидше на квартиру назбирати.
– Розумієш, Поліно, ти на одну квартиру назбираєш, захочеш другу, заробітчанство не відпускає так просто, – попереджали недосвідчену Поліну інші заробітчанки, але вона не сприймала їхні слова серйозно.
Проте, коли Поліні вдалося купити квартиру через 5 років заробітчанства, додому вона не повернулася, бо квартиру віддала доньці, вважала, що так буде правильно, а сама знову залишилася без нічого. Довелося і далі працювати, щоб тепер про своє житло подбати.
Місяць тому Поліна поїхала додому у відпустку, а коли повернулася, інші заробітчанки її не впізнали. Вона прийшла в парк і сама купила всім подругам каву, а потім ще й на піцу запросила.
– Може, скажеш нарешті, що у тебе сталося? – запитала Інна, яка відразу просікла, що тут щось не так.
– Правду ти казала, що не варто на собі економити, шкода, що я тебе не послухала, – відповіла Поліна, але до кінця не хотіла розкривати ситуацію, що ж там у неї сталося.
Раптом у Поліни задзвонив телефон. Це була донька.
“Мамо, нам грошей треба. Ми машину хочемо купити. Ти ж допоможеш? І вибач, що я тобі нічого про тата не розповідала, я просто повважала, що це не моя справа, а ви дорослі люди, і розберетеся самі між собою”.
Поліна відповіла, що подумає на рахунок грошей, і поставила слухавку.
– Невже і це тебе не минуло? – запитала прониклива Інна.
– На жаль, ні. Я приїхала додому, а в мене в хаті інша жінка господарює. Уявляєш?
– Ще й як. Сама через це пройшла. Чомусь у більшості з нас заробітчанок однакові історії.
– Виходить що так… Я на розлучення подала, тепер точно треба собі на квартиру заробляти, бо до чоловіка я не збираюся повертатися. Але на каву собі тепер шкодувати не буду, бо життя одне, і воно дуже непередбачуване.