Ось, пишу зараз, і руки трясуться. Хіба ж можна рідну матір до такого стану доводити? Я все життя поклала на те, щоб виростити та підняти дочку, а тепер допомагаю з онукою. От тільки рідні, здається, забули, що в мене можуть бути особисті справи, не пов’язані з ними.

Я вийшла заміж у 21 рік. Сергій був тихим, спокійним, працьовитим хлопцем. Якось йому запропонували заробити – поїхати на два тижні в рейс з одним водієм-дальнобійником.

Я й досі не знаю, що сталося. От тільки живим мій Сергій з тієї поїздки не повернувся. Я залишилася одна із дворічною донькою на руках. Батьки чоловіка давно померли, а мої матір із батьком жили в іншому місті.

Я була розгублена, як утримувати й себе, і дитину. Добре ще, що нам з Машею у спадок залишилася Сергія квартира. На орендоване житло я вже точно б не заробила.

Спочатку я спробувала працювати вдома репетитором, оскільки за освітою я – педагог. Але займатися у квартирі, де часто грає або скаче маленька дитина, досить проблематично. Проте й вийти на роботу через Машу я не могла. Як залишиш дворічного малюка одного на півдня?

Якось до мене в гості приїхала моя мама та забрала Машу до себе. Майже два роки моя дочка прожила з бабусею та дідусем, а я майже цілодобово працювала. Тепер я і викладала у школі, і давала уроки вдома.

У вихідні я, звичайно ж, їздила до доньки. Щоразу моє серце розривалося на шматки через розлучення з єдиною дитиною. Потім підійшла Машина черга до садка.

Я переживала, що засяду з нею вдома на постійних лікарняних. На щастя, у Маші виявився міцний імунітет. Вона хворіла набагато рідше за інших дітей. Потреба допомоги бабусі відпала.

Ми залишилися з донькою удвох. Потім була школа та університет. Я зі шкіри геть лізла, щоб купити дочці найкращі туфлі, спідницю та блузку. Вкрай рідко я працювала тільки на одній посаді, зазвичай бігла одразу на три місця роботи.

Коли ж донька закінчила університет і сама вийшла на роботу, я одночасно зазнала і полегшення, і шоку. З одного боку, я нарешті могла відпочити. З іншого, – я не знала, чим себе зайняти та почувала себе непотрібною.

Необхідності працювати у кількох місцях вже не було. Втім, моє здоров’я не дозволило б це зробити. Батьків моїх вже не стало, а завести подруг так і не змогла. Моє дозвілля розділяла тільки кішка.

Донька приїжджала до мене у вихідні, але не могла ж вона цілими днями розважати матір. А мені тоді було дуже самотньо. Все змінилося з появою онучки Кіри.

Я оселилася в будинку Маші та її чоловіка Слави за кілька місяців до появи малюка на світ. Донька регулярно просила мене то з’їздити за продуктами, то випрати, то купити сумку до лікарні.

Загалом я була там на господарстві та навіть отримувала за це невелику зарплатню. Потім донька вийшла на роботу, і всі турботи про малечу були повністю на мені. Але я не скаржилася, а навпаки, раділа цьому. Я знову відчула себе важливою та потрібною.

Цього року онука пішла до школи. Я почала забирати її до себе після занять. Ми разом обідали та робили уроки, а потім йшли на гурток малювання чи на прогулянку до парку.

Там ми й познайомились із Петром. Він теж гуляв з онукою і частенько чекав її на лавці. Ми розмовляли. Виявилося, що Петро, як і я, рано овдовів і виростив на самоті дочку. Тепер він допомагав їй сидіти з онукою.

На момент знайомства з Петром я, чесно кажучи, вже поставила на собі хрест. Я давно не ходила на побачення. Спочатку я мала зовсім маленьку дочку, а потім багато роботи.

Коли мені було на побачення бігати? Після появи онуки я почала гордо іменуватися «бабусею», а хіба у бабусь бувають залицяльники? Але, як виявилось, бувають. Петро нагадав мені, що я жінка.

Хоча, коли Петро вперше написав мені листа з пропозицією зустрітися без онуків, я дуже здивувалася. Поруч із цим чоловіком почалося нове життя. Ми стали ходити до кінотеатру та театру, їздили на всілякі музичні фестивалі та виставки.

Я зрозуміла, що починаю жити із чистого аркуша. Жаль, що моя єдина дочка сприйняла новий етап у моєму житті в багнети. Все почалося з того, що Маша зателефонувала мені вранці в суботу і заявила безапеляційно:

– Зараз ми приїдемо до тебе з Кірою. Побудеш з нею у вихідні?

– Вибач, Маша, але в мене інші плани. Я поїхала за місто і не зможу забрати Кіру. Наступного разу, попереджуй, будь ласка, заздалегідь, – і ми щось придумаємо, – відповіла я.

Дочка у відповідь лише невдоволено хмикнула та відключилася. У понеділок рано-вранці ми з Петром повернулися до міста. Після поїздки мені здавалося, що в мене виросли крила за спиною.

Я була спокійна і щаслива, навіть онука сказала, що в мене очі просто сяють. Після занять я, як завжди, забрала Кіру до себе. Весь тиждень пройшов спокійно, а в п’ятницю ввечері мені зателефонувала Маша:

– Нас зі Славою друзі покликали в гості. Можна я Кіру до тебе привезу?

– Машенька, ми ж з тобою домовилися, що ти заздалегідь попереджаєш мене про свої плани. На жаль, цих вихідних я не зможу побути з Кірою. Я їду, – відповіла я.

– Ти знову потягнешся за своїм Петром? Він тобі вже голову задурив! – почала істерику Маша.

– Дочко, що ти таке кажеш? – запитала я на підвищених тонах.

– А те, що ти зі своїм коханням зовсім про онучку забула. Ще недавно ти говорила, що ні про яке особисте життя і не мрієш, а тепер що змінилося? – продовжувала кричати Маша.

– Все змінилося. Я знову почуваюся живою та щасливою. Мені здавалося, що ти зможеш мене зрозуміти, як жінка, – відповіла я на випад доньки.

– А як же мусить тебе зрозуміти онука? Або вона повинна прийняти те, що ти проміняла її на якогось невідомого дідугана? – не вгамувалася дочка.

– Маша, ти говориш нісенітниці! Я, як і раніше, більшу частину часу проводжу з Кірою. Попроси вибачення, будь ласка, за свої слова – і ми все забудемо, – сказала я дочці.

– Тобто я ще й просити вибачення повинна?! Мамо, тобі точно наслідки довгої відсутності чоловіка в голову вдарили. Ще вчора місце біля тата бронювати збиралася, а вже сьогодні заяву до РАГСу понесеш? Ні, з тобою я Кіру більше не залишу. Спочатку наведи лад у себе в голові, а потім спілкуйся з дитиною. – заявила Маша і кинула слухавку.

Після такої розмови я голосно розридалася і ніяк не могла зупинитися. Мені було боляче і прикро до глибини душі. Адже я все зробила для того, щоб мої дочка та онука були щасливими й ні чого не потребували.

Невже тепер, коли настала черга мого щастя, вони так просто від мене відмовляться? Маю надію, що Маша з часом заспокоїться і сама мені передзвонить. Адже я не уявляю свого життя без неї та Кіри.

КІНЕЦЬ.