Було в батька три дочки. Дві красуні, такі, що люди дивувалися, а третя – маленька, худенька, горбатенька.

Тільки одні очі на обличчі й виблискували. У полі їй працювати не зручно було, та й удома за старшими не встигала, – важкувато їй.

У старших – Ганнусі та Даринки – від наречених проходу не було, свати в сінях товклися, а на молодшу, Оксану, ніхто й дивитися не хотів. Ось сестрички й кажуть:

– Поки Оксану заміж не видамо, і самі не підемо!

– Поки ви свою Оксану свататимете, і самі без наречених залишитеся!

Оксана чула такі промови, і дуже прикро їй було. Не за себе, а за сестриць милих. Ось раз вона й вирішила:

– Не можу я більше чуже життя псувати! Краще піду з дому, хай сестрички виходять заміж. Піду в місто, може, наймусь десь у робітниці.

Дочекалася вона, поки всі заснуть, зібрала вузлик у дорогу, та й вискочила з дому.

Всю ніч йшла Оксана. Ніч місячна була, дорога світла. Йде вона і не страшно їй. Тільки, як до лісу дійшла, трохи знітилася: ану, як ведмідь не спить? Але нічого, зайшла в ліс, йде дорогою.

Скоро вже й світати стало. Притомилася Оксана, а до міста ще далеко буде. Вирішила вона за кущем ліщини відпочити трохи, поклала вузлик під голову, накрилася хусткою та й заснула.

Чи мало, чи довго спала, а прокинулася від того, що поряд десь сокира стукала. Тільки вона сіла та прислухалася, а поряд з нею – гуп, –  дерево сухе звалилося!

Злякалася Оксана, схопилася на ноги, бігти хотіла, коли дивиться – дідусь іде. Сам не високий, а видно, що міцний, біла борода, і сокиру в руках тримає.

Оксана дужче злякалася, а дідусь каже:

– Не бійся, внучко, я худого тобі не зроблю.

– Ти хто такий будеш, діду? – запитала Оксана. – Мало не занапастив ти мене.

– Я лісник, – відповів старий. – Живу тут поряд. Ось сухі корчі валю. А що ти робиш сама в лісі?

Розповіла йому Оксана про свій смуток. Дід задумався, бороду погладив, і сказав:

– Дівчина ти, я бачу, добра, жаліслива. Залишайся у мене в будинку жити, за онучку мені будеш. А передумаєш – я сам тебе в місто проведу.

Зраділа Оксана, погодилася в лісовій хаті лишитися. Так і стали вони жити вдвох. Старий лісник удень у лісі ходив, дівчина вдома по господарству клопоталася – турбот у хатині не багато, вона й справлялася.

Добрий був старий, веселий, багато чого в житті побачив, умів розповідати так, що заслухаєшся. Потроху став старий Оксані трави різні показувати, коріння всякі, ягоди.

Розповів, коли їх збирати краще, та як засушувати, як цілющі зілля готувати. Багато вона дізналася від старого лісника, нічого той не приховав.

Ось настав час  старому на той світ. Заплакала Оксана, а лісник їй і каже:

– Ти не журись, онучечко, всьому своя черга настає. Як мене не стане, так ти поховай мене і йди додому. Усьому я тебе навчив, що знав.

– Я жив – лісу допомагав, а ти, внучечко, живи, та людям допомагай.

Не стало старого, Оксана його поховала, поплакала і додому зазбиралася.

Прийшла вона до свого села. Сестриці на той час вже заміж вийшли, за двох братів, жили у великому будинку всі разом. Зраділи вони, що Оксана додому живенька вернулася!

Виділили їй кімнату, стала вона з ними разом жити, стала сестрам допомагати. Чим землю удобрити, як недугу будь-яку вилікувати, як бур’яни винищити – багато чому навчилася Оксана  у старого лісничого!

Завжди у сестриць і врожай сторицею, і худоба здорова, і вдома ніхто не заслаб. Живуть та радіють.

Незабаром дізнались про це люди, стали до Оксани за порадою йти. Усім вона допомагала, нікому не відмовляла.

Жодної плати ні з кого не питала. Хто міг, той дарував, бувало, то яєчок, то хустку, а хто зовсім бідний чи хворий, з того вона нічого не брала.

У тому ж селі жила бабуся Кружилиха, ворожка. Багато всього бабка вміла, та тільки боялися її люди, зла в ній була сила.

Як почала Оксана людям допомагати, то всі до неї й потяглися, а бабчину хату іншою дорогою тепер оминали. Засмутилася бабця.

Почала думати, як до Оксани підступитися. Думала-думала і надумала. Якось прийшла вона до неї:

– Привіт, Оксано Семенівно, голубонько!

– Доброго дня, бабусю. – відповідає Оксана привітно.

– А я по допомогу до тебе, люба, – охає бабця. – Рука в мене болить, голубонько, аж віднімається.

– Та ти сідай, бабусю, я твою руку подивлюся.

Усадила її Оксана, помацала руку.

– Чи справді, бабусю, ця рука в тебе болить? Ти, може,  плутаєш щось? Дай, я подивлюсь іншу руку.

– Ця, люба, як не ця! – стогне баба. – Так болить, так болить! Ні пити, ні їсти не можу.

Похитала головою Оксана.

– У руці болю немає, бабусю.

– Та як же немає! – кричить бабця, – Он, дивись, як мені всі пальці покрутило!

Здивувалась Оксана, а все на своєму стоїть.

– Як хочеш, – каже, – бабусю, а тільки не болять у тебе руки!

– Ну, не болять, то й не болять, – раптом погодилася бабця. – Мабуть, поговорила я з тобою, мені й полегшало. Дякую тобі, Оксано Семенівно, дякую тобі, люба.

– Ось тобі від мене подаруночок. – І простягає Оксані дзеркальце. – Ти ще молода, тобі красуватися, та на себе милуватися – в саму пору.

– Дякую, бабусю, – відповіла Оксана. – Нехай усе за добрим твоїм словом і буде! Добре слово міцніше злого.

А на дзеркальце бабка Кружилиха нашіптала та наговорила всякого!..

Ось, значить, час іде, а в Оксани, начебто, і горбок не такий помітний став. Дивляться люди і дивуються: і випросталася вона, та й кульгати майже припинила.

Дивиться на себе в бабине дзеркальце і радіє. А баба бачить, що не подіяли її наговори, знову до Оксани завітала. Спину, каже, ломить, у ногах слабкість. А сама відчуває, їй і справді погано робиться. Накликала на свою голову!

Дала їй Оксана різних корінців, розповіла, як готувати, а Кружилиха їй знову подаруночок – гребінець кістяний.

– Краса дівоча, – каже, – турботу любить, а ти дівка гарна, як себе не потішити!

Оксана й гребінець прийняла, та відповіла:

– Дякую, бабусю, добра ти яка! Добра ти мені бажаєш, нехай же жодне твоє слово не зникне.

Знову йшов час, а тільки дивляться люди – Оксана, чи то погарнішала, чи то повеселішала. Личко зарум’янилося, коса товста, весь стан силою налився. А баба Кружилиха зовсім висохла!

Руки в неї, як сухі сучки повисли, спина не розгинається, ноги зовсім не носять. Лежить Кружилиха, стати не може, тільки охає та стогне. Зве до себе Оксану.

Дарина та Ганнуся давай її відмовляти, мовляв, не ходи, сестрице, бабця ця – відьма, в її хаті недобре коїться.
– Не турбуйтеся! – каже Оксана, – все буде добре.

Рано вранці встала Оксана, водою недоторканою вмилася, сукню нову одягла. Зібрала в кошик гостинців: медку дикого, яблучок садових, запашних трав, цілющих.

Дарина з Ганною як побачили Оксану, так і ахнули:

– Яка ж ти, сестрице, красуня стала! Чи то сукня тебе прикрашає, чи дива творяться, а тільки зовсім ти інша тепер.

Пішла Оксана до бабиної хати. Тільки хотіла за хвірточку взятися, а вона й зачинилася перед нею, ніяк вона її відчинити не може.

– Бабуся, – кричить, – відчини! Не можу я твою хвірточку відчинити.

А в бабці в хаті немов метушня якась почалася, тупає хтось, у печі чавунками гримить, і на різні голоси примовляє:

– Не пускай її! Не відчиняй їй! Її порча не бере, хвороби від неї відступаються, зле слово їй добром обертається!

Постояла Оксана, знову стукає:

– Бабусю, люба! Чи ти здорова? Я провідати тебе прийшла, та увійти не можу.

Бабця не озивається, а в хаті в неї хтось реве, гавкає, та мукає. А в печі такий стук стоїть, ось-ось і хата захитається.

Народ на вулиці зібрався, дивиться, дивується. Боялися люди бабку Кружилиху, а такого страху ніколи не бачили, щоб хата ходуном ходила! А Оксана втретє в хвіртку стукає:

– Ти хоч відгукнися, бабусю! Я гостинців тобі принесла: медку дикого, яблучок садових, запашних трав.

Перегнулась Оксана через хвіртку і поставила кошик на доріжку. Тут із бабиної труби повалив дим, та такий чорний, якого й на пожежах не буває.

З вікон ворони повилітали й у різні боки розлетілися, вся хата почорніла, наче обвуглилася. Злякалися люди, хто за водою побіг, хто паркан ламати почав, думали, хата спалахнула.

Тут сонечко з-за хмари глянуло. Як перший промінчик землі торкнувся, так увесь дим і розвіявся. Залишилася на місці бабиної хати вуглинок жменька. Як є, все без вогню і згинуло.

– Це ж злість Кружилихи її і спалила! – збагнули люди.

– Хотіла чаклунством Оксану знищити, та тільки до чистої її душі зло не пристало, до бабці й повернулося!

А Оксана з того дня ще гарніша стала, зовсім її не впізнати! Незабаром і наречений їй знайшовся з того ж села. Жили вони добре, ніякого розбрату між ними ніколи не було. Ганнуся з Дариною раді-раденькі були за сестрицю!

А на місці будинку Кружилихи, де Оксана кошик із гостинцями залишила, невдовзі малина розрослася. Ягода велика, запашна, рясна!

Всім селом за нею ходили, тож і місця того боятися припинили. Кажуть, стільки тієї малини щороку було, що й село потім Малинівкою назвали…

Ось така оказія трапилася в Малинівці. Для когось, – це казочка зі щасливим кінцем. Хтось увірує в її правдивість, – на ваш розсуд! А ось, що добро, завжди перемагає зло, – беззаперечна істина! Ви зі мною згодні?

Добра Вам, любі мої читачі! Нехай щастить!