Я завжди намагалася підтримувати добрі стосунки з моїм сином Борисом і його дружиною Іриною. Хоча, чесно кажучи, не завжди це виходило легко. Я стараюся, як можу, але от останній раз на святі у них вдома… я так і не зрозуміла, чому Ірина вирішила так зі мною вчинити.

– Ось, Ірино, принесла вам ікру. З базару, свіжа! – з усмішкою сказала я, ледь переступивши поріг їхньої квартири. – У вас є тарталетки і масло? Це буде чудова закуска до святкового столу.

Ірина, замість того щоб подякувати, лише кинула погляд у бік Бориса. А він, як завжди, зробив вигляд, що його це не стосується. Відразу відчула себе зайвою.

– Мамо, в нас усе готово, – нарешті озвалася Ірина. – А цю ікру, будете йти додому, і з собою заберете, бо ми таке не їмо.

Я аж застигла на місці.

– Ірино! Це ж ікра! Червона! Не всі можуть собі таке дозволити. А ти просто так відмовляєшся? – запитала я, намагаючись зберегти спокій.

– Мамо, ви пробували її на смак? Вона, здається, навіть не нагадує ікру, – додав Борис, хоча я й не очікувала від нього такого.

– Нагадує?! Я її на базарі взяла! У перевіреного продавця! Таке не всім дістається, – намагалася я пояснити.

Ірина лише зітхнула і вирішила перевести розмову:

– Може, ви сядете за стіл? У нас там і м’ясо, і риба, і закуски на будь-який смак. Не хвилюйтеся, свято вдасться і без тарталеток з маслом.

Але мені це здалося нечесним. Я так старалася, купувала цю ікру, витрачала свої гроші, щоб зробити їм приємне, а вони навіть не оцінили. Тому я вирішила заглянути в їхній холодильник.

– Ой, а у вас тут масло дійсно є. А тарталетки? А чому вони такі маленькі? У нас у магазині булки кращі.

– Мамо, в нас усе добре. Прошу, сядьте. Не турбуйтеся, – сказав Борис, але це лише додало мені роздратування.

– Борисе, ви, мабуть, економите на продуктах? Я знаю, як це важко зараз. Дивіться, я можу вам привезти нормальну ікру наступного разу, – запропонувала я, сподіваючись хоч трохи поліпшити ситуацію.

Та Ірина не втрималася:

– Мамо, ви серйозно? Ми запросили вас до нас, щоб разом відсвяткувати, а не вислуховувати, що нам купувати і як жити. У вас є звичка приносити щось “дешеве” і робити вигляд, що це розкіш. І ми не будемо принижувати себе, ївши те, що нам не смакує.

Я не могла повірити своїм вухам. Як вона могла таке сказати? Я завжди робила все, щоб їм допомогти, підтримати. І ось така вдячність.

– Значить так, – суворо відповіла я. – Якщо ви не хочете брати мої подарунки, то й я більше не буду їх приносити. Але запам’ятайте: я завжди роблю це з добрими намірами.

– Ми це цінуємо, але не вважаємо доречним, – спокійно сказала Ірина.

Після цього вечір для мене був зіпсований. Я майже не брала участі в розмовах, сиділа мовчки і відчувала, як усередині кипить образа. Врешті-решт, я вирішила піти.

– Ну, добре. Йду додому. Але запам’ятай, Ірино: те, як ти поводишся, не робить тобі честі. Думай про те, що люди скажуть.

– Я завжди думаю про свою сім’ю і те, що робить нас щасливими. І не завжди це залежить від того, що скажуть інші, – відповіла вона.

Я вийшла з їхньої квартири і довго йшла додому з важким серцем. Невже я справді така погана свекруха? Невже мої старання були даремними? А може, я просто намагаюся допомогти, а вони цього не цінують?

Скажіть, як би ви вчинили на моєму місці? Мовчали б і терпіли, чи все ж висловили свою думку, як це зробила я?

Джерело