Хтось припав до вас і всіляко виявляє свою любов, а вам чомусь тісно, ​​душно, тривожно? І сили тануть, хоч до вас так добре ставляться і такі слова кажуть добрі? І так багато часу та уваги готові вам приділяти?

Це можуть бути батьки, закохана в вас людина, хтось, хто пропонує дружбу, спілкування…

А хочеться відійти та дихати вільно. Тому що це любов і ця увага душать. Але ж вам все віддають! Підтримують!

Ні. Насправді за вас чіпляються. Впиваються і обвиваються, як плющ.

Є притча про міцний гарний будинок, біля стін якого виріс паросток плюща. І став рости, повзти по стінах будинку, щільно притискаючись, наче обіймаючи його.

І збоку це виглядало гарно: пишний зелений плющ обвив стіни будинку до самого даху.

А будинок, знаєте, згнив. Плющ не давав світлу проникати у вікна. А стіни відволожувалися і будинок не міг дихати.

І будинок обвалився. Плющ шепотів слова докору: мовляв, як же так? Я так підтримував цей будинок. Так міцно обіймав його, не випускаючи з обіймів… Я стільки зробив для цього будинку! А він виявився гнилим та неміцним. І звалився, незважаючи на мою підтримку та любов!

Це не любов. Це паразитизм, хоча виглядає як любов.

Плющ має чіплятися за щось. І обвиватися довкола когось. І непомітно позбавляти світла та повітря, щоб самому рости та жити.

Ось чому нав’язливість та чіпляння так насторожують. Хоча збоку виглядають як любов. Ось чому сильна людина може зруйнуватися та загинути, якщо її обвив «плющ».

Хоча збоку все виглядає красиво. Але це гниття. Споживання. Упивлива згуба. І згодом у будинку стане темно та душно. Ось чим небезпечні нав’язливі люди, які вас так люблять і так підтримують. Це ви їх підтримуєте та живите. Хоча не відразу здогадуєтеся про це…

КІНЕЦЬ.