– Ну що, мамо, тобі вже краще?

– Орися присіла на край дивана й глянула на мене з таким виразом, ніби турбота – це її друге ім’я.

Я відповіла коротко, не бажаючи впускати її в душу:

– Як завжди, – відповіла я.

– Може, приготувати тобі ще щось корисне? Чаю? Супчику?

– її голос був надто милим, щоб це було правдою.

– Супчику? Орисю, не вигадуй. Скажи одразу, навіщо ти тут.

Вона розгублено посміхнулася, але не поспішала говорити. А я знала, що ось ця її раптова турботливість зовсім не пов’язана з моїм здоров’ям.

Я не вірю в зміни, які стаються за одну ніч. Люди не стають іншими просто так.

Орися – моя найменша донька – завжди була проблемною. Ще з дитинства я знала, що з нею непросто. Тоді вона здавалася мені трояндою серед бур’янів: гарна, яскрава, але з шипами, які ранять.

У нас із чоловіком, Степаном, троє дітей. Найстарший – Микола, надійний і розважливий. Середня – Ганна, працьовита й турботлива. А Орися… Орися була іншою. З самого дитинства вона не хотіла слухатися, вчитися чи брати на себе хоч якісь обов’язки. У школі вона двічі залишалася на другий рік. Не через розум, бо того їй вистачало, а через брак бажання.

Ми з чоловіком зверталися до спеціалістів, намагалися знайти підхід. Але все марно. Її не цікавило нічого, окрім друзів, розваг і легкої наживи. Скільки ми не пояснювали, що без освіти та праці немає майбутнього, вона лише посміхалася:

– Навіщо мені напружуватися, якщо ви й так маєте гроші?

Степан тоді ледь стримувався:

– Це ми маємо гроші, доню, але не ти. Ми готові допомагати, якщо ти почнеш щось робити для свого майбутнього. Подивися на Миколу й Ганну – вони розуміють це. Чому ти не можеш?

– Бо ви любите їх більше за мене! – вигукувала вона. – Ви завжди порівнюєте мене з ними!

– Ми тебе любимо, доню, – заспокоювала я. – Але любов – це не значить дозволяти тобі нищити своє життя.

Та Орися нас не слухала. Пішла з дому в дев’ятнадцять, обурена нашими “несправедливими” вимогами. Відтоді наш зв’язок майже обірвався. Я переживала за неї кожну ніч. Чи є їй де спати? Чи не голодна? Степан хвилювався ще більше. Він це приховував, але я бачила, як його серце болить. Це й повпливало на його ранній відхід.

На прощанні Орисі не було. Вона знала що батька не стало, але не приїхала. Навіть слова співчуття не передала. Це мене найбільше непокоїло. Моя донька, моє дитя – і таке ставлення? Я вирішила, що її для мене більше немає.

Однак через кілька тижнів вона з’явилася на порозі.

– Мамо, я прийшла поговорити про спадщину.

Я ледь втрималася, щоб не вигнати її одразу.

– Яку ще спадщину? – зітхнула я.

– Тато залишив багато грошей. Я, як його дочка, маю право на частину.

– Доню, тобі давно байдуже до нас. Чому тепер тобі не байдуже?

– Я просто хочу, що мені належить, – холодно відповіла вона.

– Тобі нічого не належить. Я – єдиний спадкоємець. І якщо я вирішу, ти нічого не отримаєш.

– Ви зла, мамо, але рано чи пізно я все одно отримаю ці гроші.

З цими словами вона пішла. Відтоді ми її не бачили.

А тепер вона знову тут. Турботлива, усміхнена, готова допомагати. У моєму серці ще жевріла надія, що вона змінилася. Але коли одного вечора вона сказала: “Мамо, давай обговоримо твій заповіт”, усе стало на свої місця.

– Орисю, ти тут лише через гроші, так?

– Мамо, ну чому ти так кажеш? Я ж намагаюся.

– Намагаєшся переконати мене включити тебе в заповіт? Якщо я скажу, що ти нічого не отримаєш, ти знову підеш?

– Ну… ти ж не можеш мене викреслити. Це несправедливо.

– Ти знаєш, що справді несправедливо? Твоє ставлення до нас усіх.

Це була наша остання розмова. Тепер я впевнена, що зроблю те, що повинна була давно: позбавлю її спадщини. Не через злість, а через справедливість. Вона мала десятки шансів змінитися, але жодного не використала. Мої гроші підуть Миколі й Ганні – вони дійсно заслужили їх.

А як би ви вчинили на моєму місці? Порадьте, бо серце хоч і болить, але розум не дозволяє інакше.

Джерело