Орися відразу дивно поводилася. Зайшла вона в хату, не з пустими руками, як зазвичай, а печива купила і банку кави.

– Став чайник, Марусю, – сказала сестра впевненим голосом.

Я то поставила, але стала чекати “підступу” і він не забарився.

– Марусь, ти тільки відразу не кажи “ні”, я тебе не підставлю, і все справно сплачувати буду.

– Агов, Орисю! Зупинись! Про що ти? Про які сплати кажеш?

– Та, все завтра зробимо вже. Просто треба в банк піти і щоб ти на себе кредит оформила. Там не багато, тисяч 20. Я все обдумала, я якраз же пенсію в ці числа отримую. Ось і відразу буду перекривати.

І тут до мене дійшло, що це син з невісткою Орисю напоумили до такого вчинку, щоб “збагатитися”.

Але я під це підписуватися не буду. Хватить, я вже одного разу щось схоже з сестрою мала. Але тоді я свої гроші позичила, які Орися до сьогодні не віддала.

Я мовчки взяла чайник і поставила на плиту. Відчувала, як у мене всередині закипає не тільки вода, а й обурення. Це ж треба таке – знову до мене з тими ж проханнями! І головне, як хитро підійшла: печиво принесла, каву купила, ніби якусь послугу мені робить. Але я її знаю, як облуплену.

– Орисю, – я спробувала говорити спокійно.

Хотілося гримнути дверима просто перед її носом. Але ж сестра…

– Орисю, – спробувала я говорити спокійно, – ти справді думаєш, що я погоджуся на це?

– Марусю, ну чого ти так? – Орися всілася за стіл і почала розгортати печиво. – Я ж тобі кажу: все поверну.

– Ага, як і минулого разу? – у мене аж в горлі пересохло від спогадів. – Давай згадаємо, як ти брала в мене десять тисяч «ненадовго». А потім? Потім я ходила за тобою, як жебрачка, бо мені ті гроші теж потрібні були!

Орися знічено опустила очі.

– Ну, буває… Ти ж знаєш, які в нас із Колькою витрати.

Отут мене прорвало.

– Так, знаю! Бо Колька твій шукає, як би сісти комусь на шию, а не як заробити! Він же навіть із тої бригади на будівництві пішов, бо, бачте, начальник строгий, а зарплата мала! А на що ви тепер живете?

Орися занервувала, почала перебирати серветку в руках.

– Ну, ти ж знаєш, син в мене… Молодий ще, йому важко знайти нормальну роботу.

– Та невже? – я засміялася з гіркотою.

– А чого це моєму зятю не важко? І дітям сусідки теж? Як хочеш заробити, то будеш працювати і вдень, і вночі!

Я знала, що це сестрі не приємно чути. Вона завжди виправдовувала свого ледацюгу-сина, який тільки те й робив, що ганяв на мотоциклі селом та скаржився на життя.

– То що, ти не допоможеш? – голос Орисі змінився, став м’якшим, жалісливим.

Я витерла руки рушником і глянула на неї прямо.

– Ні.

Вона ще хвилину сиділа мовчки, потім зітхнула й різко підвелася.

– Ну, як знаєш, Маріє. Думала, що хоч ти в мене є… Але якщо гроші для тебе важливіші за родину – що ж, хай буде так!

Вона грюкнула дверима, а я залишилася стояти, дивлячись на розгорнуту пачку печива.

Мені було і не приємно, і образливо. Хіба ж я не допомагала? Хіба ж не давала їй шансів? Але кожного разу це було одне й те саме – Орисю використовували її син і невістка, а вона намагалася перекласти цей тягар на мене.

А що б зробили ви на моєму місці? Поступилися б сестрі чи теж поставили б чітку межу?

Джерело