— Онук мене, на відміну від дачі, не годує, — пояснила свою поведінку свекруха.

— Ой, Оленочко, я б із радістю, та спина знову підвела… — з театральним зітханням промовила Галина Петрівна.

— Геть важко сьогодні. Лікар сказав — тільки спокій, ніяких навантажень. А онук у нас моторний, на місці не сидить. Я ж потім зляжу, а тобі подвійний клопіт.

Олена змовчала, поглядаючи на свекруху. Трирічного Максимка вона тримала за руку.

Черговий терміновий виклик на роботу — попри те, що вона у декреті. А в Галини Петрівни, яка жила зовсім поруч, знову «спина».

Вже пів року сімдесятирічна бабуся відмовлялася сидіти з онуком від молодшого сина.

— Розумію, Галино Петрівно, — через силу зберігаючи ввічливість, вимовила Олена.

— Не хвилюйтеся. Якось впораюся.

Двері квартири свекрухи м’яко зачинилися. Олена сіла на сходинку в під’їзді, дістаючи телефон. У вухах дзвеніло від безсилля.

— Алло, Таню? Благаю, зможеш сьогодні побути з Максом до вечора? Зі свекрухою не склалося… Ні, не захворіла. Спина. Так, знову… Я потім тобі піцу замовлю, будь-яку! Ти моя рятівниця!

І так — щоразу, коли Олені потрібно було кудись відійти. Жінці доводилося звертатися до чужих людей, аби ті посиділи з дитиною.

Пів року Олена жонглювала графіками подруг, сусідок і нянь-студенток. Пів року Галина Петрівна скаржилася на спину, але при цьому примудрялася раз на кілька днів ходити на базар й тягти важкі сумки. Олена знала це від знайомих. Навіть сама не раз бачила, як свекруха бадьоро несе повні пакети — але не наважувалася заговорити про це. Не хотіла сварки.

Ювілей 70 років зібрав усю родину у затишному кафе. Галина Петрівна сяяла в центрі уваги, приймаючи привітання.

Олена саме прибирала зі столу брудні тарілки, коли біля барної стійки почула голос Ірини, дружини старшого брата чоловіка. Ірина скаржилася якійсь родичці:

— …і уявляєш? Життя не дає! Як причепилася до нашої дачі — то не відчепишся! Три рази на тиждень як мінімум: електричка туди, електричка назад! І вічно їй там щось не так: то грядки криво перекопані, то яблуні не так обрізані, то вода десь крапає! Командує, як справжній прораб!

А взимку — взагалі анекдот: то сніг не так із даху зчистили, то миша в сараї завелась — бігає, перевіряє мишоловки! Мого чоловіка вже трясе, коли її номер на екрані висвічується! Наче то її дача, а не наша!

У Олени похололи руки. Пів року «спина» заважала свекрусі посидіти з Максимком хоча б кілька годин, а от тричі на тиждень їздити електричкою на дачу — будь ласка? Навіть узимку мишоловки перевіряти — на це сили є?

Образа, яка накопичувалась місяцями, піднялася клубком у горлі. Олена підійшла до столу, за яким сиділа сяюча Галина Петрівна.

— Галино Петрівно, — голос у неї тремтів, але його почули всі за столом. Розмови враз стихли.

— Я щойно почула від Ірини надзвичайну новину. Виявляється, ви тричі на тиждень їздите до них на дачу? Узимку теж? І мишоловки перевіряєте?

Свекруха на мить розгубилася, але швидко взяла себе в руки й всміхнулася.

— Ну, дача — це святе, Оленочко. Там свіже повітря, рух… І за господарством треба наглядати. Вони ж молоді, недосвідчені…

— Повітря? Рух? — Олена вже не стримувалася. Її голос дзвенів.

— А як же ваша спина, Галино Петрівно? Та сама, яка вже пів року не дозволяє вам посидіти з рідним онуком навіть годину?! Та, що турбує, коли я прошу про допомогу, але дивовижним чином минає, щойно треба їхати на чужу дачу й там командувати?!

Ви знаєте, скільки ночей я не спала, благаючи когось підмінити мене? Дзвонила сусідам, подругам, платила няням — бо рідна бабуся не може?! Через вашу спину! А тепер виявляється — це просто зручно вигадана неправда?!

Галина Петрівна почервоніла. У залі запанувала напружена тиша. Усі погляди металися від неї до Олени.

— Олена, ти не розумієш… — почала було вона, але невістка різко перебила:

— Чого саме я не розумію? Що для вашої спини шкідливий мій син, але корисна електричка й чужа дача?! — з гіркою іронією випалила Олена.

Галина Петрівна підвелася. Її обличчя стало серйозним, мов камінь. Уся звична солодка маска миттєво зникла. Вона глянула на Олену холодним, оцінювальним поглядом. І, тихо, але так, щоб чули всі, промовила:

— Знаєш що, Оленочко: онук мене не годує. А дача — годує.

Тиша стала абсолютною. Здавалося, навіть фонову музику хтось вимкнув. У Олени ніби земля пішла з-під ніг. Ці слова були сильніше, ніж будь-який крик. Це було настільки відверто, що на мить жінка втратила дар мови.

— Годує?.. — прошепотіла вона, не вірячи почутому.

— Що ж ви з тієї дачі везете, Галино Петрівно? Урожай з чужого городу? Чи надії її колись привласнити?

Свекруха всміхнулася, уникаючи зустрічі очима.

— Доросла жінка, а мислиш, як дитина. Життя, Олено, — штука практична. Сентиментами ситий не будеш. Я своє вже відпрацювала, сина виростила. Тепер моя черга думати про себе. А сидіти з твоєю дитиною — це твоя відповідальність, а не моя забаганка. І спину свою я берегтиму для справді важливих речей.

Олена не очікувала такої відповіді. Вона подивилася на чоловіка — той сидів блідий і розгублений. Мовчав. Поглянула на родичів — усі опустили очі. Ніхто не встав на її захист. Навіть рідна мати, яку вона теж запросила на ювілей, сиділа, ніби води в рот набрала.

— Важливих речей… — повторила Олена. — Зрозуміла. Тоді бережіть свою спину, Галино Петрівно. Бережіть для дачі, для електричок, для мишоловок. Для всього, що вас «годує». Вас я більше не потурбую. Ніколи.

Жінка різко розвернулася, схопила зі стільця сумочку й пішла до виходу.

— Олена! — спробував її зупинити чоловік, але вона навіть не подивилася в його бік.

— Я йду. З днем народження, Галино Петрівно, — кинула вона у тишу і вибігла з залу.

Двері кафе за нею грюкнули глухим стуком. Чоловік не пішов за Оленою. Він залишився далі святкувати ювілей матері.

Відтоді минуло три місяці. Телефон Галини Петрівни мовчав. Олена після ювілею жодного разу їй не дзвонила. Онука, як і невістку, жінка більше не бачила. З матір’ю спілкувався тільки її син. Від нього ж вона й дізнавалася останні новини. А врожай на дачі старшого сина, того року виявився не дуже.

Джерело