Коли тато пішов із сім’ї, мені було 10, та я усе розуміла. Тато зустрів іншу жінку і вони з мамою розлучилися. Моя бабуся Валентина, татова мама, теж швидко забула про онучку. Раніше приходила в гості, давала цукерки, а тепер просто щезла.

У моєї мами була велика родина, тому за татом і його сім’єю я не сумувала. А скоро вдома з’явився вітчим. Дядько Олег – дуже добрий і шляхетний, фактично він мене виховав.

Минуло багато років. Від тата і його родичів не було жодної звістки. Ніхто мене не відвідував, навіть не телефонував. У важливі моменти мого життя: випускний, вступ до вишу, весілля поруч був лише вітчим.

Тепер я вже доросла, завершила філологічний, працюю вчителькою. Маю чоловіка Андрія і двох дітей: Настю і Вероніку. А місяць тому подзвонила бабуся Валя, слізно просила приїхати, жалілася, що їй зле. Але я відмовила:

– Коли тато кинув мене маленьку, ти теж забула про онучку. То чого я маю приїздити?

Невдовзі подзвонив і сам тато, дуже просив:

– Бабуся бачити тебе хоче, це її остання воля, не гордуй!

– Стільки років обходилася без вас. А що тепер змінилося?

Мама досі ображена на тата, вона проти того, щоб я їхала до бабусі:

– Не треба нам ні її сліз, ні цієї родини!

Але я вагаюсь, навіть подрузі розказала і та підтримала:

– Невже тобі не цікаво, з ким весь цей час жив тато. Він кинув тебе ще маленькою і ти навіть не знаєш, як у нього життя склалося. А бабуся? Хіба тобі не хочеться заглянути в очі цієї жінки?

Дізнатись, чи вона підтримувала сина, чи просто боялась. Ні, треба поїхати!

Я між двох вогнів: з одного боку досі болить моє дитинство, а з іншого – відчуваю відповідальність за долю людей, які мені не байдужі. Порадьте, що робити.

КІНЕЦЬ.