– Алло, я слухаю.

– Я відповіла на незнайомий міський номер.

– Родіонова Ольга Миколаївна? Це вас із другої міської турбують. Ваш колишній чоловік Родіонов Павло Сергійович у дорожню пригоду потрапив, потрібний його медичний поліс.

– Він сказав вам зателефонувати. Ви можете привезти? – сухо спитав незнайомий жіночий голос у слухавці.

– Що? Коли? І чому, власне, колишній?! Паша – мій чоловік! – промовила я, одночасно здивовано та стурбовано.

– Ну, я вже не знаю, ви самі якось розберетеся хто чий… Ви сьогодні зможете привезти документи? – знову спитала жінка.

– Так, звичайно, виїжджаю, – сказала я і, не прощаючись, поклала слухавку і негайно кинулася до ящика з документами.

Я швидко знайшла медичний поліс чоловіка, якого ще вранці проводила у відрядження, машинально зібрала якісь речі, щоб відвезти до лікарні, й вийшла з квартири.

На сходовій клітці я зіткнулася з донькою Аліною.

– Мамо, а ти куди? – Запитала вона.

– Аліно, я у справах поїду. Обід у холодильнику. Розігрієш собі сама. – Я вирішила поки не говорити дочці про те, що батько потрапив у лікарню.

– А що за термінові справи? Могла б і нагодувати, мені ще на гімнастику сьогодні, – трохи ображено промовила донька.

– Аліно, ну тобі вже чотирнадцять, сама про себе можеш подбати! Все!

Я вийшла з під’їзду і раптом подумала, що треба було заздалегідь викликати таксі. Довелося ще хвилин десять стояти біля під’їзду, та чекати, коли приїде машина.

Дорогою в лікарню я згадала про те, що медсестра чомусь назвала Павла «колишнім чоловіком».

– Дурниця якась! Чудна жінка, їй Богу, – сказала я в голос.
Водій таксі обернувся, але нічого не відповів мені.

Я швидко піднялася сходами, зайшла в хол, і відразу звернулася до медсестри, яка чергувала на посту, щоб дізнатися про стан чоловіка.

Виявилося, що Павло отримав кілька травм. Наступні кілька тижнів він мав провести в лікарняній палаті.

Але це далеко не найгірша новина, яку мені судилося дізнатися того злощасного дня. Від інспектора, який приїхав у лікарню, я дізналася, що у машині Павло був не один, а з жінкою. Вона постраждала менше, але також перебувала у лікарні.

Я зайшла в палату до Павла, поставила на тумбочку речі, які встигла зібрати вдома. Павло пильно подивився на мене.

Його голова була перебинтована, на обличчі красувалися синці та садна. Він подивився на мене, але заговорити першим не наважився.

– І куди ж це ти, Пашо, так сильно поспішав посеред робочого дня? – спитала я з нотками іронії в голосі, хоча в душі у мене вирували неабиякі пристрасті, й зараз мені найбільше хотілося плакати.

– Оль, я….

– Одужуй! Чоловіче – перебила його я і, круто розвернувшись, пішла з палати.

Я відчинила двері й, майже чоло у чоло зіткнулася в коридорі з жінкою. Вона була років на десять молодша за мене.

По саднах на її обличчі та руках, я відразу здогадалася, що це коханка Павла, і прямує вона до нього в палату, щоб перевірити свого коханого.

На мить я зупинилася, і вона теж сповільнила крок. Я хотіла було сказати їй щось образливе, закричати, вилаятися, схопити розлучницю за волосся, але натомість гордо підвела голову, і пройшла повз блондинку.

А та, здавалося, хотіла провалитися крізь землю, аби тільки уникнути зустрічі з жінкою, у якої вона повела чоловіка.

Я прийшла додому, зібрала речі чоловіка у валізу. Якоїсь миті емоції пересилили мене, я сіла на диван і заплакала.

Бувало, що з Павлом ми сварилися, але це були якісь побутові дрібниці. Не було в сім’ї серйозних сварок і розбіжностей. Та й не помічала я того, що чоловік почав зраджувати мене. А може, просто не хотіла помічати…

Розбиратися в цьому у мене не було жодного бажання. За кілька хвилин донька повернеться з гімнастики, і треба якось їй про все розповісти.

Звичайно, можна сказати, що батько просто потрапив у дорожню пригоду, і зараз якийсь час перебуватиме у лікарні.

Але Аліна неодмінно попроситься відвідати тата. А бачити чоловіка я справді більше не хотіла. Я збиралася подати на розлучення.

– Аліно, треба поговорити, – я ввечері зайшла до дочки в кімнату, і зважилася завести не найприємнішу розмову.

– Ти про три бали з історії? Тобі класна дзвонила? Мам, не починай, я все виправлю, просто того дня не підготувалася, – донька вирішила, що розмова піде, як завжди, про шкільну успішність.

– Ні, я не про трійку. Алін, ти вже доросла і багато чого розумієш. Ми з твоїм батьком незабаром розлучимося, і він житиме окремо.

– Мамо, ти що жартуєш? – здивовано перепитала вона.

– Ні, Алін, я не жартую.

– Він уже пішов? Ти його вигнала? – знову спитала дівчинка, я помітила, як на її очах блиснули сльози.

– Алін, я його не виганяла. Він у лікарні. Сьогодні тато потрапив у пригоду, і він має іншу жінку.
Аліна заплакала.

– Дочко, я щиро розумію твої почуття, але так буває. Для тебе мало що зміниться, бо ти спілкуватимешся з татом. – Я спробувала заспокоїти дочку.

– Я хочу відвідати його, мамо. У якій лікарні він лежить? – Запитала Аліна.

– Дочко, я не думаю, що це гарна ідея. Почекаймо трохи, батькові треба відновитися. Як тільки йому буде краще, він сам тобі зателефонує.

Наступного дня я поверталася з роботи, та ще здалеку помітила, що біля під’їзду курсує свекруха.

– Ольга, ти де ходиш? Я і тобі вже дзвонила, і Алінці…

– Здрастуйте, Галино Анатоліївно. Я взагалі то на роботі була. І на своїй роботі я працюю, а не з чужими мужиками на машинах катаюся, якщо що, – відповіла я свекрусі.

– Олю, ти поспішила з висновками! Я була у Паші у лікарні – Настя просто його знайома і не більше, а ти все неправильно зрозуміла. Він тебе дуже кохає, і зараз потребує твоєї підтримки.

– Я думаю, що тобі треба на роботі взяти відпустку, і якийсь час почергувати в лікарні. Потрібно виходжувати мужика! – заголосила Галина Анатоліївна.

– Що мені потрібно, я сама вирішу. А виходжувати я, як ви сказали, нікого не збираюся. Тим більше, що ваш син має кохану жінку.

– Ви навіть ім’я її вже знаєте. Так ось, до неї й зверніться, щодо виходжування. А я подаю на розлучення! – відповіла я, і попрямувала у бік під’їзних дверей.

– Олю! Та ти просто збожеволіла! Ну яке розлучення? У вас донька підростає. Ти нічого не переплутала?

– Я переплутала? А, на мою думку, це ви з вашим сином щось переплутали! – відповіла я, і зайшла в під’їзд, залишивши розгублену свекруху стояти на вулиці.

За кілька днів я пішла в магазин. Стоячи в черзі, я мимоволі прислухалася до розмови двох дівчат, які теж чекали своєї черги на підході до каси.

– Ти уявити не можеш, у нас тут таке було! Чоловік у дорожню пригоду із коханкою потрапив, а потім в лікарню його дружина прийшла. Ми спочатку думали, що вони в розлученні, а виявляється ні, – щебетала незнайомка.

– Кошмар! І що там було? – зацікавлено питала її співрозмовниця.

– Та ми думали, що дружина почубить цю, а вона нічого. Пішла, і більше не з’являється. – А ця коханка теж у нас лежить, але все біля мужика цього в палаті чергує.

– Нічого собі! Ось як буває!

Я уважно подивилась на дівчат. Одну з них я точно бачила у лікарні. Я акуратно поставила кошик із покупками, й вийшла з магазину, так і не дочекавшись своєї черги.

Наступного дня я подала на розлучення. Тільки через деякий час після того, що сталося, я усвідомила, що дійсно не помічала явних змін у поведінці чоловіка.

Він постійно їздив у відрядження, його несподівано викликали на роботу у вихідні, а мобільний телефон чоловік поставив під пароль, хоча ніколи раніше так не робив.

Нас розвели швидко. Житлоплощу розмінювати не довелося. Колись ця квартира належала моєму батькові.

Павло ще кілька разів дзвонив, навіть вибачався, але його вибачень та безглуздих пояснень я слухати не хотіла.

Тільки залишившись сама я зрозуміла, як сильно в ньому помилялася. І навіть, певною мірою, була рада, що все так склалося.

Після розлучення я з колишнім чоловіком ніяк не контактувала. Тільки від дочки я дізнавалася, що батькові потрібне серйозне втручання на хребті.

Якось у мене задзвонив телефон. На екрані з’явився номер Павла. Я не дуже хотіла брати слухавку, але все-таки взяла себе в руки, й відповіла:

– Алло …

– Привіт, Оль, хотів поговорити з тобою. Мені дуже потрібні гроші, – почав чоловік.

– Які ще гроші? – Запитала я.

– Ну, пам’ятаєш, ми ж накопичували, відкладали.

– Ах, так, пам’ятаю. Пам’ятаю, що половину ти звідти забрав, і купив собі машину, в якій катав свою коханку, а потім безнапасно розбив.

– Оль, давай не будемо! Але там залишилася друга половина, мені на лікування потрібно. Така ситуація…

– Другої половини немає, – відповіла я.

– Як немає?

– А ось так!

– І куди цікаво дізнатися, ти гроші спустила? – обурено перепитав Павло.

– Шубу собі купила, і за путівки заплатила. Влітку з Алінкою відпочивати поїдемо. – відповіла я.

– Ти так легко розпоряджаєшся нашими грошима! Ми їх разом накопичували, між іншим! – ображено сказав чоловік.

– А я тепер все роблю легко, бо почала любити себе. А, якщо тобі потрібні гроші, чи повиховувати когось захочеться, то звертайся точно за адресою – до своєї Насті.

Я поклала слухавку. Мені було анітрохи не шкода Павла. Я тепер точно знала, що не зможу пробачити зраду і житиму для себе, і для доньки. А там час покаже… Я слушно вчинила, як вважаєте? Чи мала віддати гроші на лікування?

КІНЕЦЬ.