– Олю, ти хоч тими жабами і вічними маятниками з ніг до голови обложися, все рівно, як не підіймеш п’яту точку і не підеш кудись працювати, багатою не станеш, – сказала я дочці, яка вкотре за наші з батьком гроші купила якусь статуетку, яка, ніби-то, приносить фінансовий успіх.

– Мамо, якщо ти в це не віриш, то хоч мені не мішай, – відповіла мені Оля, яка у свої 27 років ще ніде не працювала.

Вона, бачте, чекає, що робота, а точніше гроші, самі на неї впадуть і добре б було, щоб зразу мішок і з доларами чи євро.

Після чергової розмови, я зачинилася на кухні та не знала, що робити. Мій чоловік, Петро, так само зітхав, мовляв, “А що вдієш? Університет вона закінчила, а толку ніякого”.

Ми колись мріяли, що донька знайде хорошу роботу, потроху розвиватиметься, може, потрапить у якусь перспективну компанію. А натомість Оля безтурботно живе на наші гроші й скуповує все, що “притягує фінансовий успіх” – то жабки, то якісь підвіски, то магічні скриньки.

– Петре, може, звернемось до спеціаліста? – запропонувала я, коли вже сиділа з чоловіком над вечірнім чаєм.

– Та що нам спеціаліст скаже? – спохмурнів чоловік.

– Вона ж доросла людина, 27 років. Має сама розуміти, що постійно сидіти на шиї батьків не годиться.

– От і я так думаю, але як їй це пояснити?

Тим часом у вітальні Оля розпаковувала чергову “цінну” покупку – якусь декоративну піраміду, що, за словами продавця, “фільтрує негативну енергію й відкриває канали фінансового достатку”. Вона поставила її поруч із п’ятьма зеленими жабками, які й досі красувалися біля вікна.

– Доню, – обережно покликала я з порога, – цікавилася вакансіями, які я тобі скидала минулого тижня?

Оля знизала плечима:

– Мамо, ну навіщо мені ця робота? Там платять копійки. Я краще постійно шукатиму нові способи залучення грошей. Он подруга вчора розповіла про якийсь онлайн-курс із залучення фінансової удачі. Запевняє, що після нього в неї все змінилося.

– У твоєї подруги є стабільна робота? – перепитала я.

– Ну, вона, здається, щось там пробує… – пробурмотіла донька й швиденько перевела тему.

Тоді я вирішила діяти інакше. Зранку замовила в супермаркеті доставку на Олине ім’я, оплату при отриманні лишила за нею ж. Хотіла подивитися, чи буде вона готова взяти на себе елементарні витрати. Коли дзвінок у двері пролунав, я тихенько визирнула з кухні. Кур’єр простягнув їй пакет і чек. Оля, ніяковіючи, почала шукати гаманець, але виявилося, що грошей у неї майже немає. Вона здивовано глянула на мене:

– Мамо, я думала, ти все вже оплатила.

– А я думала, ти вже знайшла спосіб притягнути гроші, – знизала плечима я. – Ну, жабки ж у тебе є, піраміда, маятники…

Оля засоромилася. Кур’єр стояв на порозі й не розумів, що відбувається. Нарешті я втрутилася, щоб розрахуватися, а донька майже зі сльозами на очах сховалася у своїй кімнаті. В обід прийшов із роботи Петро й застав Олю за комп’ютером. Спершу зрадів, що вона, можливо, врешті дивиться вакансії, та все виявилося значно цікавіше:

– Що це ти досліджуєш? – запитав він.

– Тестую різні програми, які вгадують виграшні номери, – з гордістю повідомила Оля. – Якщо пощастить, то не доведеться ані працювати, ані морочитися з якимись офісами.

Тут батько не витримав:

– Доню, я все розумію: молодість, експерименти, мрії про швидкі статки. Але ж ти не пробувала базових речей – бодай спробувати себе в якійсь невеличкій компанії, на проєкті, чи навіть на фрілансі.

Оля винувато замовкла, проте видно було, що насправді їй і далі цікавіше купувати нові “талісмани”, ніж витрачати сили на пошуки роботи. Ми з Петром уже не знали, як достукатися до неї, тож за вечерею я знову порушила цю тему.

– Ти розумієш, що отак ми з татом не вічні, – з сумом мовила я. – Коли-небудь ми не зможемо забезпечувати тебе. Чи думала ти, як житимеш тоді?

Оля опустила очі й знизала плечима. Вона розуміла, що наша підтримка не триватиме безкінечно, проте продовжувала сподіватися на “диво”.

Наступного ранку до нас завітали родичі з іншого міста. Двоюрідна сестра Олі – Марина – розповідала, як вона поєднує роботу в інтернет-маркетингу з вивченням іноземних мов. Марина давно не покладалася на жодні “магічні жабки”, проте мала стабільний заробіток і навіть планувала мандрувати.

Оля уважно слухала, проте, як тільки Марина з батьками поїхали, знову повернулася до телефонних додатків, які “передбачають” фінансові успіхи.

Я зітхнула й повернулася на кухню готувати вечерю. Коли Петро зайшов, погляд у нього був ще більш стурбований, ніж учора. Я зрозуміла, що ми втрачаємо останній шанс хоч якось мотивувати доньку.

Але чи маємо ми право тиснути на неї більше? Чи, можливо, настав час припинити фінансувати всі ці “чарівні” статуетки й дати їй відчути реальність життя на власній кишені?

А як вважаєте ви, шановні читачі: чи має сенс потурати незрілості й фінансувати дорослих дітей, доки вони “шукають себе”, чи краще дозволити їм самим відчути, скільки насправді коштує доросле життя?

Джерело