Ольга завмерла на порозі кухні, стискаючи в спітнілих долонях край фартуха. Крізь тонку стінку долинав задушений сміх — сміх, що різав вуха, наче тупий ніж.

Галина Миколаївна, її свекруха, вже другу годину розливала чай з порожнього чайника, голосно обурюючись «невихованістю сучасної молоді».

Поряд, мов горобці на дроті, сиділи Світлана й Ірина — подруги свекрухи, чиї погляди пронизували Ольгу наскрізь, немов рентген.

— Олю, люба, а де ж печиво?

— Галина Миколаївна дзвінко вдарила ложкою по блюдцю.

— Чи тепер у вас по-європейськи — гостей повітрям пригощають?

Ольга здригнулась. Вона щойно повернулася з дванадцятигодинної зміни в лікарні, де двічі рятувала підлітка після передозування. У холодильнику було пусто: пачка масла, банка квашених огірків і вчорашній суп, який Дмитро наказав викинути — «скис».

— Мамо, я… не встигла зайти до магазину, — прошепотіла вона, відчуваючи, як під поглядами жінок її голос розчиняється в цоканні годинника.

— «Не встигла», — передражнила Світлана, поправляючи комір на светрі.

— Своєму Дімоці теж «не встигаєш» їсти давати? Дивись, худий як тріска!

— А моя невістка, — встряла Ірина, розгладжуючи шовкову хустку, — навіть із температурою накриває стіл — хоч весілля гуляй! Учора спекла вишневий пиріг, чоловікових колег покликала. Всі нахвалювали!

— Ну, в Олі, мабуть, робота важливіша, — зітхнула Галина Миколаївна, підморгнувши подругам. — У Світланиної невістки теж кар’єра, але дітей у школу водить, вечерю готує… А ця…

Ольга стисла зуби. Вона знала цих «ідеальних» невісток.

Донька Світлани сиділа на антидепресантах, бо «встигати все» — це діагноз. Ірина хвалилася, як її син одружився з сиротою — «легше керувати».

Але зараз їхні слова били в самісіньке серце, наче голки в ляльку вуду.

— Може, ти й справді не справляєшся?

— Світлана нахилилась уперед, блиснувши гелевими нігтями. — Моя Оленочка виховує двох дітей, а в чоловіка щодня обід із трьох страв! І не жаліється!

— Та ну, — фиркнула Ірина.

— Мій син хоч раз без гарячого лишався? Ніколи! А ви… навіть чаю пристойного немає.

Галина Миколаївна миттю схопила телефон, голос її став тонкий, як скисле молоко:

— Дімочко, сину, ти де? Ми тут… голодні сидимо. Оля, мабуть, зайнята…

Ольга застигла. Вона чула, як на іншому кінці Дмитро щось гаркнув, а свекруха, схлипуючи, кинула: «Вона нас ненавидить!»

Через двадцять хвилин двері мало не зірвало з петель. Дмитро влетів до квартири, лице багряне, очі скляні від люті.

— Ти… Ти… — він пішов на Ольгу, збивши зі столу порожню вазу. — Мама в істериці! Весь будинок уже знає, яка ти стерво!

— Дімо, вони прийшли без попередження, я ж…

— Мовчи! — Він схопив її за плече, втиснувши пальці від гніву. — Я на двох роботах працюю, а ти… навіть гостей нагодувати не здатна?! Ти — ганьба!

Галина Миколаївна прикрила долонею посмішку. Світлана та Ірина перезирнулися — в їхніх очах блиснув азарт, як у глядачів у цирку.

— Дімочко, заспокойся, — схлипнула свекруха. — Вона, може, хвора…

— Хвора?! — Дмитро смикнув Ольгу до себе так, що вона вдарилась об холодильник. — Я тебе вилікую!

Його долоня зі свистом розітнула повітря. Ляпас влучив у щоку — дзвінкий, вологий звук, як ляпас сирого м’яса. Ольга притулилась до стіни, відчуваючи, як пекучий біль розливається обличчям, змішуючись зі сльозами.

— Отак, — прохрипів Дмитро, захлинаючись. — Навчишся поваги…

Але він не встиг договорити. Ольга випросталась, витираючи сльози. У її очах, завжди згаслих від утоми, раптом спалахнуло щось нелюдське.

— Вбий, — тихо сказала вона. — Або йди.

Дмитро відсахнувся. Він уперше побачив це — ненависть, загартовану роками мовчання. Його рука здригнулась. Галина Миколаївна ахнула, подруги завмерли.

— Геть, — повторила Ольга, не підвищуючи голосу. — Усі.

Вона зняла фартух і кинула його на підлогу — він ліг на плитку, наче кривава пляма. У тиші, що вибухнула у квартирі, пролунав тільки дзвін ключів, які Ольга висмикнула з дверей.

— Ти куди?! — заревів Дмитро, але відповіддю було ляскання вхідних дверей.

Ольга стояла перед кабінетом головної лікарки, стискаючи в руках зім’ятий аркуш із заявою.

Крізь тонке скло дверей виднівся силует Тамари Семенівни — жінки з сивиною у волоссі й поглядом, здатним зупинити кровотечу без бинта. Усю ніч Ольга писала й рвала текст:

«Прошу надати тимчасове проживання в службовому приміщенні…»

Звучало, як божевілля. Але де ще спати? Друзів, готових прихистити, не лишилося — всі відвернулись за роки ізоляції, яку влаштував Діма.

— Заходьте, Іванова, — голос головної лікарки пролунав, як стукіт крапельниці об металеву тацю.

Ольга вдихнула запах антисептика, змішаний із власним страхом, і зайшла всередину.

— У вас зміна закінчилась шість годин тому, — Тамара Семенівна не підняла очей від паперів. — Чи вирішили рекорд поставити?

— Я… Мені потрібно житло. Тимчасово. Хоча б на тиждень.

Тиша. Головна лікарка повільно зняла окуляри, вивчаючи Ольгу. Погляд ковзнув по синцю під тональним кремом, по тремтячих руках, захованих у кишенях халата.

— Ви чекаєте дитину? — несподівано спитала вона.

— Ні.

— Залежна?

— Ні!

— Тоді чому не з чоловіком?

Ольга ковтнула ком у горлі. Сказати правду — значить визнати поразку. Але брехня тут не пройде.

— Він підняв на мене руку.

Тамара Семенівна зітхнула, дістала з шухляди ключі.

— Кабінет №14. Там розкладачка для чергових. Душ у кінці коридору. Поки що можете там зупинитись.

Ольга кивнула, не вірячи у власну удачу. Рука потягнулась за ключами, але головна лікарка різко їх відсмикнула:

— Іванова. Якщо пропустите хоч одну зміну через «особисті проблеми» — вилетите звідси швидше, ніж шприц. Зрозуміло?

Кабінет №14 виявився комірчиною з рентгенівськими знімками на стінах. Розкладачка скрипіла, пахло формаліном.

Ольга лягла, накрившись халатом, і втупилася в стелю. Десь за стіною пищали монітори, дзвонили телефони.

Знайомі звуки, що раніше заспокоювали. Тепер вони нагадували: навіть тут, серед врятованих життів, вона — ніхто.

На третю ніч її розбудив стукіт. У дверях стояв санітар Андрій, худорлявий хлопець із гітарою за спиною, тримаючи два стакани розчинної кави.

— Чув, ти примара, яка тут ночує, — усміхнувся він.

— Тримай, зігрійся.

Ольга хотіла відмовитись, але руки самі потяглися до тепла. Кава була гіркою, як її думки.

— Втекла від чоловіка, так? — Андрій притулився до шафи з бинтами.

— Я теж рік жив у підвалі моргу, поки дівчину не знайшов.

— Навіщо ти мені це розповідаєш?

— Щоб ти знала: ми тут усі трохи неживі. Але принаймні не зраджуємо одне одного.

Вранці, під час обходу, Ольга помітила, що в її «кімнаті» з’явився маленький обігрівач і стос старих журналів. Без записок. Без слів.

За тиждень Діма її знайшов. Він увірвався до приймального відділення — п’яний, з червоними очима.

— Думаєш, сховалася?! — верещав він, хапаючи її за рукав.

— Ти моя! Повернешся, або я…

Ольга не ворухнулась. Вона помітила, як за спиною Діми згуртувались санітари, а Андрій тихо набрав «102» на телефоні.

— Виклик охорони, — сказала вона спокійно, як констатувала смерть.

— Пацієнт агресивний.

Коли Діму тягли до виходу, він вигукнув: — Ти залишишся одна!

Але Ольга вже повернулась до пацієнтки — дівчинки з переломом руки.

— Зараз зробимо знеболення, — її голос тремтів зовсім трохи.

Увечері Тамара Семенівна викликала Ольгу до себе в кабінет.

— Вам пощастило, — кинула вона, підписуючи акт надання медичної допомоги Дімі після бійки з охороною. — Але жити тут не можна. Завтра звільняйте кабінет.

— Куди мені йти? — прошепотіла Ольга, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.

Головна лікарка дістала візитку.

— Моя знайома здає кімнату. Дешево. Скажете, що від мене.

На візитці було написано: «Психолог. Допомога жертвам домашнього насильства»

Нова кімната пахла фарбою й валеріаною. На столі лежала брошура: «Як почати життя з чистого аркуша».

Ольга сіла на жорсткий диван, дивлячись на валізу з двома светрами та аптечкою. За вікном шумів дощ.

— Все тільки починається, — сказала вона вголос, і вперше за багато років це прозвучало не як вирок.

За місяць Ольга отримала листа від Галини Миколаївни: «Повернись, ми все пробачимо». Вона розірвала конверт, не читаючи. Того ж дня провела першу самостійну операцію.

А Діма, сидячи на кухні з холодними пельменями, раптом усвідомив, що «дому» більше нема. Навіть чайник свистів інакше — як пацієнт на операційному столі.

Через два роки осінній дощ стукав у вікна приватної клініки, де Ольга, тепер провідна хірургиня, поправляла стерильні рукавички.

Її руки, колись тремтячі від страху, тепер різали тканини з ювелірною точністю.

На столі в рамці — диплом «Найкращому лікарю року», а під склом випадково затесалася стара фотографія: вона й Діма на весіллі, де торт у формі серця поволі розтікався, як і їхній шлюб.

Галина Миколаївна лежала в державній лікарні, у палаті з облупленою фарбою. Інсульт скрутив її тіло в вузол, залишивши рухомим лише ліве око, яке люто стежило за доглядальницею.

Та, бурмочучи, міняла підгузок:

— Ну що, королева, де твої подружки? Дзвонила їм — кажуть, «на дачі». Ага, два роки вже на дачі сидять.

Після того, як Ольга пішла, Діма запив, кинув роботу, а потім раптово проголосив себе «невизнаним бардом». Тепер виступав у підворіттях і дешевих караоке-барах, де підспівували його пісням про «зраду».

— Ма-а… — видихнула Галина Миколаївна, намагаючись поворухнути рукою. Слина потекла по підборіддю.

— Мами вашої більше нема, — доглядальниця грубо витерла їй обличчя. — Документи підписати нікому.

Того вечора Ольга йшла парком, вдихаючи запах мокрого листя. Біля пам’ятника вона побачила Діму: у драній куртці, з гітарою, він співав для підлітків, які тикали в нього телефонами.

— Агов, лікарка! — гукнув її Андрій, тепер уже медбрат у її клініці. — Дивись, твій колишній принц зовсім опустився.

Ольга мовчки дістала з сумки купюру, підійшла до Діми й поклала гроші у футляр. Він підвів погляд, і на мить в його очах майнуло щось людське — сором, лють, біль. Але вона вже йшла далі, до свого авто, де на задньому сидінні лежала брошура з заголовком:

«Курси для лікарів: допомога жертвам домашнього насильства».

Наступного дня Світлана й Ірина, виходячи з магазину, побачили Ольгу біля кафе. Вони різко звернули в провулок, зашепотівши:

— Це вона… Кажуть, тепер багата!

— А Галю нашу в шпиталі як свиню годують. Карма, правда?

Ольга дивилась їм услід, згадуючи, як колись їхні слова пекли, як окріп. Тепер вони здавались їй шумом зливової каналізації — гучним, але безсилим.

Епілог

Коли Галина Миколаївна померла, Ольга отримала листа з лікарні: «Прийміть рішення щодо поховання». Вона відправила тіло до крематорію без церемоній. Урну передала Дімі, який того дня співав біля метро.

А ввечері, завершивши складну операцію, Ольга зайшла в порожню ординаторську. На столі чекав конверт — запрошення на міжнародну конференцію, де на неї чекали як на спікерку. За вікном знову йшов дощ, але тепер його стукіт нагадував оплески.

Ставте вподобайки та залишайте ваші думки у коментарях!