– Олю, де твій син? – несподівано спитав у дружини Микола.

– Який?

– Якого ти чотири роки тому у дитячий будинок здала! І ти ще смієш ставити мені умови? Ти забороняєш моїй дочці приходити до нас у гості?

– Ти яке моральне право маєш щось говорити моїй дитині? Ти справді вважала, що я про це ніколи не дізнаюся?

Ольга вийшла заміж рано. Зі своїм першим чоловіком Андрієм вона в РАЦС пішла з досить банальної причини: підвели контрацептиви, вона була при надії.

Дитину ні Андрій, ні Ольга не хотіли, але під тиском батьків молодим людям все ж таки довелося поспішно «сколотити» окремий осередок суспільства і жити однією сім’єю.

Всю красу шлюбу за розрахунком Оля пізнала вже в перший рік спільного проживання з Андрієм. Чоловік пив, підіймав на неї руку, всіляко принижував, зайвий раз не забуваючи нагадати, хто вона є насправді.

– Заштовхала мене пузом у РАЦС і задоволена, – репетував чоловік під хмелем, – я тебе ніколи не любив! Я з тобою зустрічатися почав, щоб Свєтку забути!

– Сподівався, що побачить вона мене з тобою, зрозуміє, якого хлопця втратила, і повернеться. Ти мені все життя зруйнувала, я тебе ненавиджу! Цуценя це теж ненавиджу! Очі б мої вас не бачили!

Оля щосили намагалася полюбити сина. З Микитою молода мати проводила багато часу. Вона його годувала, купала, переодягала по інерції, тільки тому, що так треба.

Жодних теплих почуттів до малюка вона не відчувала. Єдиною людиною, кому був Микита небайдужий, виявилася мама Олі, Валентина Тимофіївна. Бабуся онука дуже любила. Якби не вона, то Оля, рано чи пізно, нашкодила б дитині.

– Олю, хіба так можна? – казала доньці Валентина Тимофіївна, – це ж твоя дитина, кров твоя! Чому ти так до Микитки погано ставишся? Він же все розуміє.

– Він і хворіє так часто тільки тому, що ти за ним належним чином не доглядаєш. Зима надворі, а він босоніж гасає по квартирі. Що з тобою відбувається? Чому ти так поводишся?

– Дай мені спокій, – гаркнула Ольга, – не треба мене вчити життю, я сама знаю, як сина виховувати. Розумна така? Забирай його собі, я нарешті відпочину від вас усіх!

Валентина Тимофіївна багато разів намагалася взяти Микиту на виховання, але Андрій був категорично проти. Жінка не розуміла, чому зять себе так поводить.

Було видно, що ні дружину, ні сина Андрій не любить. Тільки пізніше Валентина Тимофіївна зрозуміла, чому так відбувається: Андрій, доки син живе разом із ним, може не працювати, жити за рахунок батьків, які щомісяця виділяють йому пристойну суму на утримання сім’ї.

Шлюб Ольги продовжився недовго. Коли Микиті виповнилося три роки, Андрій несподівано оголосив дружині:

– Я від тебе йду.

Оля спочатку слова чоловіка серйозно не сприйняла. Андрій і раніше частенько загрожував розлученням, але зазвичай далі слів справа не заходила.

– Куди намилився? – поцікавилася Ольга у чоловіка, – речі зібрати? Давай я допоможу.

– Без тебе якось упораюся, – усміхнувся Андрій, – я зі Світланою помирився. Ми вирішили спробувати ще раз. Тому, люба, тепер тобі доведеться на роботу виходити!

– Мати моя за цю квартиру платити більше не буде. Сина і тебе кину, батьки припинять давати гроші. Ми зі Свєткою їдемо на північ, будемо там нове життя влаштовувати.

Ольга злякалася. Як вона залишиться одна з маленькою дитиною на руках, без роботи та фінансової підтримки?

Спробувала поговорити з чоловіком, довго вмовляла, плакала, просила залишитися, але Андрій був непохитний.

– Невже ти так і не зрозуміла, що не потрібна мені? Я тебе не люблю і ніколи не любив! В глибині душі я сподівався, що Світлана все ж таки мені простить. Так і сталося, ми тепер знову разом. Живи, як хочеш, мене не шукай.

Андрій подав на розлучення. Ольга спочатку давати його чоловіку не хотіла, але змиритися зі своїм становищем їй все ж таки довелося.

Андрію присудили аліменти, і гроші на рахунок тепер уже матері-одиначки надійшли лише двічі. Потім горе-батько зник з радарів. Ольга бігала до виконавчої служби, але ті лише знизували плечима:

– Знайти його не можемо. Не знаємо, де ваш колишній чоловік зараз мешкає.

Після розлучення Ольга зіткнулася з величезними труднощами. З помешкання довелося з’їхати, вона повернулася до матері.

Валентина Тимофіївна спочатку підтримувала дочку, сподівалася, що Ольга візьметься за розум, влаштується на роботу і займеться нарешті вихованням сина.

– Я завжди буду поряд, я завжди тобі допоможу, – казала вона доньці, – не хвилюйся. Разом ми виховаємо Микитку.

– Оля, тільки роботу тобі треба шукати! На мою зарплату, на жаль, ми прожити не зможемо.

– Відчепись, – огризалася Ольга, – я сама знаю! Настане час, знайду роботу. Дай мені трохи після тяжкого розлучення відійти. Невже тобі мене зовсім не шкода?

– Мене чоловік покинув, я з дитиною одна лишилася! Замість того, щоб якось поспівчувати, ти мене гризеш, на роботу женеш, шматком хліба дорікаєш!

– Та побійся Бога, Олю, – обурювалася Валентина Тимофіївна, – я ж хіба тебе дорікаю? Я просто прошу допомоги. Ти весь день лежиш у ліжку, дитина сама собі надана, ти за ним не дивишся.

– Я приходжу з роботи, Микитка весь брудний, голодний, за спідницю мою чіпляється і їсти просить! Що ж ти за мати така? Невже тобі власного сина не шкода?

Оля до двадцяти років не навчилася брати за нього відповідальність. На роботу вона влаштовуватись не хотіла, син їй був не цікавий, а мати тільки дратувала своїми нескінченними причіпками.

Після чергової сварки Валентина Тимофіївна пішла до сусідки – їй треба було виговоритись. Оля, скориставшись відсутністю матері, швидко зібрала свої речі, забрала сина, та пішла.

Молода жінка вирішила податись у велике місто і там спробувати щастя. Щоб були гроші на перший час, Ольга забрала все цінне, що було у матері: золото, та раритетну каблучку прабабусі.

Ольга знала, що сімейну реліквію можна вигідно продати, що вона коштувала великих грошей.

Влаштуватись на новому місці в Ольги вийшло не відразу. Каблучку вона продала, винайняла квартиру і відразу ж сплатила її на три місяці вперед.

Микитка, вирваний зі звичного середовища, став додавати матері багато проблем. Оля постійно на нього зривалася, дитина росла, як бур’ян. Власній матері малюк був не потрібен.

Головною метою Ольги було вдале заміжжя, вона не втрачала надії зустріти забезпеченого, пристойного чоловіка, який міг би зробити її щасливою.

Тільки ось Микитка заважав. Всі залицяльники, як тільки дізнавалися про те, що їхня пасія має маленького сина, зникали. Всю злість за невлаштоване особисте життя Ольга зганяла на синові.

– Як же я тебе ненавиджу, – кричала на дитину розлючена мати, – все життя ти мені зіпсував! Через тебе я з Андрієм розлучилася, через тебе я майбутнє своє втратила.

– Доучилася б, вийшла заміж за нормального мужика і жила б зараз, ні в чому не відмовляючи собі! Щоб ти провалився!

Микитка з матір’ю прожив лише пів року, потім Ольга попрямувала до місцевого відділу опіки, та написала заяву про те, що утримувати дитину вона більше не може.

Микиту у матері забрали, та влаштували до дитячого будинку. Співробітниця органів роз’яснила Ользі подальші перспективи:

– Дитину ви завжди можете забрати, у вас буде рівно пів року на те, щоб виправити складну ситуацію. Влаштовуйтесь на роботу, знайдіть більш-менш постійне житло, потім повертайтесь. Ми перевіримо умови, поговоримо з вами ще раз і сина вам повернемо.

– Як вийде, – відповіла Ольга, – не загадуватимемо. У дитячому будинку Микита буде під наглядом, одягнений, нагодований. Коли моє фінансове становище покращиться, я його заберу. Можливо.

…Микола нещодавно пережив хворобливе розлучення. Дружина, з якою він прожив майже п’ятнадцять років, його зрадила – пішла до коханця. Дванадцятирічну доньку Ірина забрала із собою.

Юля стала в руках матері інструментом з вибивання грошей, за кожне побачення з дочкою Микола мав платити. Ірина прямо чоловікові про це говорила:

– Хочеш Юльку побачити? Дві тисячі мені переказуй! Зараз із грошима не дуже добре, Гера на роботу досі не влаштувався, тож гроші зайвими не будуть. Ти, Колько, чудово заробляєш, мені здається, дві тисячі не проб’ють діру у твоєму бюджеті.

Микола платив, бо зустрічі з дочкою чоловікові були життєво потрібні. З Ольгою Коля познайомився у барі.

Чоловік ніколи не захоплювався міцними напоями, але того вечора несподівано відчув дике бажання напитися і забутися.

Симпатична дівчина, яка сиділа за сусіднім столиком, швидко привернула його увагу. Перекинулися парою фраз і Ольга пересіла до Миколи ближче. Так і почалися їхні стосунки.

Від своєї обраниці Микола правди приховувати не став, розповів їй все чесно. Оля, слухаючи Колю, журилася:

– Я не можу повірити, що на землі є такі жінки! Вона власну дитину тобі фактично продає, ти змушений платити за те, щоб побачитися з дочкою! Колю, у мене просто слів немає.

– Це не мати, це якась єхидна. Хіба можна маніпулювати дитиною? Для жінки дочка чи син – найдорожче, що є на світі. Жоден чоловік з дитиною не зрівняється! Дуже шкода, що я не маю дітей, я мрію пізнати радість материнства.

Ольга лукавила. На момент знайомства з Миколою жінка вже два роки, як була позбавлена ​​прав на єдиного сина Микиту. Вона не відвідувала його, здоров’ям не цікавилася. Ольга малюка викреслила зі свого життя.

Миколу вона обкрутила швидко. За кілька місяців після знайомства чоловік зробив їй пропозицію. Вони з’їхалися, та стали жити разом.

Ольга нарешті почувалася щасливою: чоловік добре заробляє, не доводиться думати про те, де брати продукти й на що купувати речі.

Микола Ольгой був зачарований. Він і подумати не міг, що його тиха, спокійна дружина насправді – розважлива хижачка, яку не цікавило нічого, крім грошей.

Юлю Микола часто приводив у свою квартиру. У присутності чоловіка Ольга поводилася просто чудово: з дівчинкою сюсюкала, грала, виявляла турботу, увагу.

Як тільки чоловік виходив із квартири в крамницю, показувала своє справжнє обличчя:

– Чого ти сюди приходиш? Невже ти не бачиш, що тобі не раді? Запам’ятай, тепер я родина для твого батька. Я, не ти!

– У нас скоро з’явиться дитина, і батько про тебе забуде назавжди. Будеш зі своєю матір’ю та вітчимом жити!

Юля мачуху побоювалася. Кілька разів дівчинка скаржилася батькові, але Микола їй не вірив:

– Сонечко, тобі, мабуть, здалося, – казав він Юлі, – може, ти Олю не так зрозуміла? Я не вірю в те, що вона тебе ображає.

– Вона тебе любить по-своєму, вона піклується про тебе, вона готує твої улюблені страви, ми разом ходимо в парк.

– Справжнє ставлення людини до іншої людини приховати неможливо. Якби вона тебе ненавиділа, то це було б видно!

Ольга досягла свого – Юля почала відмовлятися гостювати у батька. Зустрічалися вони тепер виключно на нейтральній території, проводили кілька годин разом, і Микола дочку відвозив додому.

Оля потирала руки: залишилося тепер опинитись в положенні, щоб остаточно Миколу прив’язати до себе.

Валентина Тимофіївна кілька років шукала онука. Дочку вона вже викреслила з життя після крадіжки, нічого спільного з Ольгою жінка мати не хотіла. Її цікавив лише Микита.

Вийти на слід втікачки допомогла дочка сусідки. Дівчина якось приїхала відвідати матір. На сходах зустріла Валентину Тимофіївну і здивувалася:

– А я думала, що ви переїхали. Я чомусь була впевнена, що Оля вас із собою забрала.

– Оля? – напружилася Валентина Тимофіївна. – Ти її бачила? Де?

– Так, вона в Полтаві живе. Ми часто перетинаємося, у вихідні зустрічаємось у кав’ярні одній, Ольга туди за тістечками приходить.

– Вона заміж вийшла, прибарахлилася, вся така світська дама. Одна поїхала, вас із собою не покликала, чи що?

Валентина Тимофіївна вчепилася в рукав дочки сусідки:

– Адресу! Адресу мені цієї кав’ярні скажи, Ніно! Оля кілька років тому втекла з дому, Микитку із собою забрала. Я стільки часу шукаю його! Мені б тільки одним оком на онука подивитись, дуже я за нього переймаюся!

Ніна злякалася:

– Зараз я вам адресу напишу. Якщо хочете, то можу намалювати, де Ольга живе. Квартиру точно не знаю, а ось будинок мені відомий. Я її одного разу проводжала.

– Та там буквально два кроки від кав’ярні, вона пішки туди ходить. Хвалилася мені, в гості запрошувала, хотіла показати, як улаштувалася!

Валентина Тимофіївна все покинула, та поїхала у Полтаву. Містом блукала цілий день, поки нарешті не знайшла ту саму кав’ярню.

Перехожі пояснили, як знайти потрібний будинок. Підійшовши до парадної, Валентина Тимофіївна забарилася. Де шукати Ольгу?

По квартирах ходити, в кожну стукати?

Валентина Тимофіївна відійшла від дверей, та вирішила почекати. Раптом хтось вийде з парадної й дасть їй зачіпку?

Микола був удома один. Ольга поїхала в салон краси, у неї саме на вечір був запис. У двері подзвонили, чоловік пішов відчиняти. На сходах він побачив незнайому жінку.

– Де Ольга? – вриваючись у передпокій, гукнула Валентина Тимофіївна. – Микито! Де Микита? Негайно покличте мого онука! Ольга тут мешкає? Ну, що ж ви мовчите, відповідайте!

Микола не одразу зреагував – візит незнайомки чоловіка приголомшив. Коля почав ставити запитання, але відповіді на них від гості домогтися так і не зміг. Валентина Тимофіївна твердила, як заведена:

– Покажіть мені онука! Де Микитка? Без нього я не піду!

Абияк заспокоївши стривожену жінку, Микола нарешті випитав у неї правду.

– Виходить, моя дочка тепер ваша дружина, – констатувала приголомшена Валентина Тимофіївна, – я її не шукала б, якби не онук. Вона кілька років тому втекла з дому, та Микитку із собою забрала.

– Я не знаю де він. Я не знаю, що з ним. У вашій квартирі його немає, ви про нього нічого не знаєте. Де дитина, господи? Вона, мабуть, його в дитбудинок здала! Я чомусь впевнена, що так і було! Скільки разів вона погрожувала…

– Зачекайте, Валентино Тимофіївно! Випийте води, заспокойтеся, я зараз до Ольги подзвоню, попрошу, щоб вона приїхала. Разом ми її розпитаємо.

Ольга додому поверталася у поганому настрої. Чоловік подзвонив їй і зажадав негайно приїхати. Вона спочатку спробувала обуритися:

– Колю, я ще не закінчила, буду приблизно за годину.

– Негайно додому, – викарбував Микола, – швидко! Щоб за п’ятнадцять хвилин була тут!

Щось у голосі чоловіка змусило Олю його послухатись. Поспіхом просушивши нігті, жінка викликала таксі, та поїхала додому.

У своїй квартирі вона не очікувала побачити матір. Валентина Тимофіївна, змучена невідомістю, заплакала і кинулася на доньку з кулаками:

– Де дитина? Негайно відповідай! Де Микита?

Ольга, відбиваючись від матері, закричала:

– І тут ти знайшла мене! Господи, як ти мені набридла! Коли ти мені врешті-решт даси спокій? Немає Микити, зрозуміла мене? Немає!

– У дитбудинок я його здала, чотири роки майже він там живе! Для чого ти приїхала? Життя мені псувати? Одного разу тобі було мало? Забирайся геть!

Микола був неприємно вражений правдою, яку відкрила Валентина Тимофіївна. Ольгу він одразу вигнав. А ось тещі дозволив залишитися.

Три дні Валентина Тимофіївна витратила на пошуки онука, але завдяки Миколі, Микиту вона все ж таки знайшла.

Тепер жінку чекає довга боротьба за єдиного онука, вона сподівається, що в цій битві здобуде перемогу. Микола подав на розлучення, жити з Ольгою він не захотів.

Дружину чоловік не пробачив. Не може бути гарною дружиною та матір’ю жінка, якій не потрібна власна дитина.

Він дякував Богу, та Валентині Тимофіївні, яка вчасно розплющила йому очі на цю потвору. Їй би в театрі грати – і талантом би похизувалася, і гроші заробляла. Зозуля недолуга…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть в коментарях свої думки, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.