– Олю, чому твоїх батьків немає на весіллі? Вони затримуються?

– Ні, Олено, вони не приїдуть.

– Що трапилося? Хтось із них захворів?

– Вони здорові, – наречена відвела очі убік. – Я їх просто не запросила.

– Що? У мене в голові не вкладається. Але чому? Твої батьки стільки для тебе зробили, працювали, не покладаючи рук, щоб забезпечити тебе. А ти…

– Моя мама мені моралі читала, коли дізналася, що я переїхала жити до Міші до весілля. А, як стало відомо, що я вагітною заміж виходжу, то взагалі «охати» та «ахати» почала. Соромно їм, мовляв, за мене, не цьому вони мене вчили.

Соромно їм за мене. Ага… А мені, між іншим, теж за них було б соромно. Ти бачиш, яка тут зібралася публіка? Люди міські, виховані, інтелігентні. А мої батьки, що? Сільські. За столом поводитися не вміють, говорити не вміють, слова перекручують. Не здивуюся, якби вони на весілля з усілякими соліннями-вареннями приїхали і почали розповідати про своїх кіз.

– Олю, я повірити не можу, що це ти кажеш. Твої батьки чудові, добрі та відкриті люди, хай і не надто освічені, – Олена з силою зірвала з себе стрічку свідка. – Не хочу більше у цьому брати участь… Щастя вам сімейного!

– Олено, до чого це все? Навіщо ти псуєш мені свято? А може, ти мені просто заздриш?

– Думай, як хочеш, Оля… Усього тобі хорошого! – Олена швидко віддалялася, знімаючи з себе на ходу потужні сережки і розпускаючи волосся.

Оля та Олена були найкращими подругами з дитинства. Народилися і виросли вони в селі, часто бували один одного в гостях. Батьків Олі Олена знала чудово і ставилася до них з величезною теплотою, власне, як і вони до неї.

Оля не приховувала, що в селі залишатись не хоче, мріє перебратися до міста. Але зарозумілість Олена за нею ніколи не помічала. Оля була такою ж простою і відкритою, як і її батьки.

Блискуче закінчивши школу, Оля вступила до університету, Олена задовольнялася вступом до технікуму. Але зв’язок в подружок не перервався, на вихідні вони приїжджали до батьків у рідне село, там зустрічалися.

Оля була такою, як і раніше. Тим, що вона єдина з села вступила до інституту і перебралася до міста, не хизувалась. Зміни в ній Олена помітила після другого курсу, саме тоді Оля почала зустрічатися з Михайлом, сином декана. Ця обставина підняла її самооцінку до неба.

Оля була на сьомому небі від щастя, коли через півроку знайомства Михайло запропонував жити разом. Дівчина погодилася, не роздумуючи. Батьки Олі були категорично проти.

– Мамо, тату, двадцять перше століття скоро! Ви надто старомодні, — казала донька. – Я сподівалася, що ви за мене порадієте. Я нарешті вирвалася з ненависного гуртожитку. У Михайла, між іншим, квартира своя. Йому її батьки на двадцятиріччя подарували.

Оля сказала це з такою претензією в голосі, що батьки відчули себе ніяково, адже їхні скромні доходи не дозволяли робити дочці такі дорогі подарунки.

Мама Олі була в жаху, коли дочка повідомила, що чекає на дитину. Розмова відбулася не найприємніша. Після цієї розмови до батьків Оля більше не приїжджала, на листи коротко відповідала, але тільки для того, щоб вони не приїхали її розшукувати в місто.

В одному листі Оля заспокоїла батьків: з Михайлом вони незабаром розпишуться. Написала, що буде лише розпис, без урочистостей, щоб їх не запрошувати.

Сімейне щастя тривало недовго. Михайло спочатку був не дуже радий перспективі стати батьком. Він утішав себе думкою, що народиться син, але народилася донька. Оля взяла академічну відпустку в інституті.

Крихітна Анютка спала погано, плакала ночами. Михайло став злим і дратівливим, він висунув дружині претензії за все, міг влаштувати цілий скандал через те, що вона поставила його чашку не на своє місце.

Життя Олі ставало нестерпним. Але куди їй податися з донькою на руках? Доводилося терпіти. Про те, щоб повернутися до села до батьків, вона навіть не думала.

Все змінилося, коли Михайло вперше підняв на неї руку. Тут Оля вже не думала жодної секунди, зібрала речі, свої і дочки, і поїхала. Чоловік не перешкоджав. Анютці на той момент було лише чотири місяці.

Батьки Олі були щасливі такому несподіваному приїзду, свою онуку вони побачили вперше. У гості до доньки вони не напрошувалися, батьки давно зрозуміли, що у місті гості небажані. Прикро, звичайно, було, але вони змирилися з цим, головне – щоб донька була щасливою.

– Не хвилюйся, доню, виростимо ми Анечку нашу, виховуємо. Це не біда. Правда тільки село не любиш, не хочеш тут залишатися.

– Мам, тату, я така невдячна… Напевно, я заслужила на те, що отримала. Пробачте мене.

Повернувшись до рідної оселі, Оля поринула в його тепло та затишок і почувала себе тут по-справжньому комфортно. Їй більше не треба було намагатися догодити у всьому своєму чоловікові, коли догодити йому було просто неможливо.

З Михайлом Оля розлучилася, коли донька трохи підросла, повернулася до навчання. Добре, що на той момент колишній чоловік інститут вже закінчив. Хоча б не доводилося зустрічатися з ним у стінах інституту. Донькою Михайло не цікавився, про зустрічі з нею не просив.

Закінчивши інститут, Оля влаштувалася працювати. Жила, де доведеться, мотаючись по орендованих кімнатах, забирати Аню в такі умови було не можна. Оля дуже сумувала за нею, постійно їздила відвідувати, привозила сумки із продуктами та іграшками. Водночас Оля була спокійна. Вона знала, що донька в надійних руках.

Ані було п’ять років, коли її мама зустріла людину, яку покохала всім серцем. Відносини розвивалися стрімко.

– Мамо, тату, готуйтеся! За два місяці у нас весілля! – схвильовано повідомила Оля. – У мого майбутнього чоловіка є магазин модного одягу, наступного тижня поїдемо всі разом вибирати вам вбрання. А потім, перед самим весіллям, відвезу вас до салону-перукарні до його друга, там вам модні стрижки зроблять.

– Ой, доню, та нас, як не вбирай і як не зачісуй, ми так і залишимося кухаркою та трактористом. Там люди на весіллі, мабуть, всі міські будуть, та при грошах. Як би тобі соромно за нас не було…

– Мамо, ну навіщо ти так? Ви у мене най-най… І на весіллі ви у мене будете найкрасивішими. Я пишаюсь вами! – обійняла своїх батьків Оля.

КІНЕЦЬ.