Оля ще спала, коли пролунав телефонний дзвінок. – Оля? Привіт. Не розбудила? – почула вона в слухавці голос бабусі. – Привіт, бабусю, – сонним голосом озвалася онука. – Звичайно, розбудила, сьогодні ж вихідний. – Вставай, лежень! У мене до тебе справа, – сказала Вероніка Степанівна. – Бабуся, яка ще справа? Дай поспати. Я передзвоню, – спробувала закінчити розмову Оля. – Я не можу чекати, – ласкаво, але твердо сказала бабуся. – Коротше: мені потрібна подружка нареченої. – Подружка нареченої? Навіщо? – здивовано вигукнула Оля, не розуміючи, що відбувається

 

– Оля? Привіт. Не розбудила?

– Привіт, бабусю, – сонним голосом озвалася онука.

– Звичайно, розбудила, сьогодні ж вихідний.

– Вставай, лежень! У мене до тебе справа.

– Бабуся, яка ще справа? Дай поспати. Я передзвоню, – Оля, звісно, дуже любила бабусю, але саме цього дня планувала валятися до обіду.

– Я не можу чекати, – ласкаво, але твердо сказала бабуся, – коротше: мені потрібна подружка нареченої.

– Хто? Навіщо? – Оля прокинулася остаточно.

– Що означає «навіщо»?

– Засміялася бабуся.

– Я заміж виходжу …

– Ти? Заміж?

– Ну так…

– Але ж ти…

– Стара? – допомогла бабуся.

– Ні, але … Бабусю, тобі ж вже 65! Хіба такі виходять заміж?

– Виходять, як бачиш. То ти згодна?

– Згодна, тільки не розумію, навіщо тобі це: ЗАГС, весілля, свідки? Жили б собі разом і усе.

– Що ти таке кажеш? Я – порядна жінка…, – образливо обурилася бабуся.

– Ну, пробач, – вибачилася Оля, – все це так дивно. А хто наречений? Я його знаю?

– Ні, не знаєш. Ось про це я хочу поговорити. Сьогодні. О котрій годині ти приїдеш?

– Сьогодні? А за кілька днів не можна? – Невдоволено буркнула Оля.

– Сьогодні… Весілля за тиждень.

– Що? – підстрибнула Оля. – А мама в курсі?

– Ні.

– Вона буде проти.

– Ти серйозно? – Усміхнулася бабуся, – думаєш, мені потрібний її дозвіл?

– Ні, але…

– Ніяких “але”. Прийдеш чи ні?

– Приїду… З мамою… Ти не проти?

– Ні. Навіть рада. Відразу обом усе і поясню…

Увечері, посадивши дочку та онуку за стіл, Вероніка Степанівна взяла кермо правління в свої руки:

– Так, дорогі мої, я справді виходжу заміж. Розумію, що у вас купа запитань. Я потім на них відповім, якщо залишаться.

Тільки спершу поясню, чому вирішила вийти заміж.

– Бабуся, -Оля вирішила розрядити обстановку, – зрозуміло чому: ти закохалася!

– Боже збав! – зовсім серйозно сказала бабуся. – Все життя кохання не приносило мені нічого, крім переживань. Я виходжу заміж виключно за розрахунком.

– Мама! – Дочка зобразила обурення, кивнувши в бік Олі. – За яким розрахунком? Заміж потрібно виходити лише з кохання!

– Це – кому як, – парирувала бабуся. – У моєму випадку – не вийшло. Точніше, вийшло, але кохання було тільки з мого боку, як виявилося…

І Вероніка Степанівна розповіла історію свого життя.

Вона народилася у дивній родині. Батько, якого всі навколо сприймали як веселого, компанейського, безвідмовного хлопця, вдома перетворювався на справжнього негідника. Тримав дружину та дочку в залізних рукавицях. За найменшу непокору чи помилку одразу сварив.

На все життя Вероніка запам’ятала широкий ремінь, яким її виховував тато.

Мама Вероніки приїхала до міста з якогось села, працювала прибиральницею та повністю залежала від чоловіка. Тому й терпіла таке «кохання» чоловіка, жодного разу не заступилася за Вероніку, ще й вселяла:

– Ти пробач його, доню, він не з поганих намірів. Просто любить тебе, хоче, щоб ти людиною виросла.

І Вероніка, яка вже починала тихо недолюблювати батька, засвоїла: що ось яка ця любов.

Так вона й росла.

Побачивши, що донька підростає, стає симпатичною дівчиною, батько посилив контроль. Слідкував за кожним її кроком. Говорив, що коли принесе в подолі, то він їй покаже.

Коли бачив поряд з нею якогось хлопця, одразу сварився. І, незважаючи на те, що Вероніці вже виповнилося шістнадцять, продовжував «виховувати» її.

Згадавши це, Вероніка Степанівна розплакалася:

– Востаннє це сталося наприкінці десятого класу… Саме тоді я відчула, як у мене пройшла будь-яка любов до батька…

– Ніколи не думала, що дід був таким негідником, – мама Олі змахнула сльозинку і посунулася ближче до бабусі.

– Він не був негідником, – просто його виховували так само. Він не знав, що можна якось інакше. Гаразд, – бабуся трохи заспокоїлася, слухайте далі.

Мені було майже двадцять, коли я вперше закохалася – це друга історія про те саме горезвісне кохання. Це сталося, коли на останньому курсі я потрапила на практику. Мій начальник був неймовірно красивий, привабливий і, як і кожен любитель жінок, дуже досвідчений. Це я зараз так говорю, а тоді…

Ця людина стала для мене сенсом життя. Заради нього я була готова на все. Бігала за ним, намагалася привернути до себе увагу, намагалася догодити.

Він, зрозуміло, одразу все про мене зрозумів. Запропонував зустрічатись. Говорив гарні слова, обіцяв, що ми завжди будемо разом…

Ці слова музикою звучали в моїй голові, насолодою відгукувалися в душі. Так хотілося, щоб мене любили.

Одне слово, я повірила йому… Віддала всю себе, без залишку.

Дізнавшись про вагітність, він перестав прикидатися:

– Дитина мені не потрібна. Я на тобі ніколи не одружуся. Знайду порядну дівчину.

Ось так. У відповідь на моє кохання, мене знову розтоптали.

Сказати, що я переживала – нічого не сказати. Нічого не хотілося. Особливо після того, як я вирішила не залишати малюка. А що робити? Сама – ще студентка, а вдома – «улюблений» тато. Ніхто б мене не підтримав, тим більше не заступився би.

Однак урок я засвоїла: тепер ніяких близьких стосунків. Тільки через ЗАГС.

Декілька років на чоловіків зовсім не дивилася. Не могла. Думала, що вже ніколи не зможу покохати… Поки не зустріла твого батька, доню. Він став моєю третьою любов’ю. І останньою.

Зразу все було гаразд. Ми зустрічалися кілька місяців. Він гарно доглядав, завжди з квітами, навіть вірші читав. Мені добре було з ним, спокійно. Душа потихеньку відтала, і я щиро його покохала. Але маючи негативний досвід, близько до себе не підпускала. Як відчувала…

Після весілля моє щастя впало.

Чоловік зрозумів, що він не перший. Страшно образився. Сказав, що ми півроку поживемо для вигляду, щоб рідню не засмучувати, а потім розлучимося.

Як я його не вмовляла, як не просила – нічого не допомагало.

Швидше за все, ми розлучилися б, але через якийсь час я зрозуміла, що вагітна. Одного разу вистачило, дочко, щоб ти на світ з’явилася та зберегла наш шлюб.

Однак, щастя у сімейному житті я так і не дочекалася. Тут ви самі все бачили: вічні гулянки, сварки. Він все життя присвятив щоб поквитатися зі мною, як сказав одного разу «за свою осоромлену честь». Мовляв, я його обманювала з самого початку, одружила з собою обманом, ну і так далі.

Спочатку я й справді почувала себе винною, навіть прощення просила. А потім зрозуміла: та не любив він мене! Якби любив, то не ставився б так. Все життя поводився зі мною, як мій тато…

Так що, дівчатка, ні про яке кохання я навіть чути не хочу.

– Гаразд, бабусю, вистачить про сумне, – Оля обняла стареньку, – краще розкажи нам про нареченого свого і чому ти за нього заміж ідеш?

– Все дуже просто. Петро Сергійович – мій однокласник. Ще в дитинстві у мене закохався. Ну, це він так каже. Я нічого про це не знала. Чесно кажучи, я навіть не відразу згадала, хто він, коли прийшов до мене.

– Прям з’явився?

– Ну так. Відчиняю двері, а він стоїть. Спершу навіть пускати не хотіла. Потім розібралася, що до чого.

– І?

– І він зробив мені пропозицію.

– Ось так відразу?

– Одразу. Я теж здивувалась, а він мені все по поличках розклав, і я погодилася.

– Так і ти нам по поличках розклади, – Оля ледве стримувала емоції.

– Коротше так: він дізнався, що я овдовіла. Рік зачекав. І приїхав. Виявляється, у нього немає нікого. Дружини не стало десять років тому, дітей вони не нажили. А за мною він все життя здалеку спостерігав. Любив, каже. Ну, і вирішив, що хоч на старість років побуде поруч. Я, каже, кохання від тебе не чекаю. Я сам кохаю. Хочу щасливим на той світ піти. Дивак…

– Так, а розрахунок у чому?

– Петро наполіг, щоб ми розписалися. Він упевнений, що його не стане раніше за мене. Тоді я зможу його пенсію отримувати. А вона в нього – ого яка! І квартира в нього велика, і будинок в селі, і машина. Каже, що як дружина, я все це отримаю у спадок. А потім я залишу все це своїм дітям. Тобто вам. Своїх немає. Нікого не має. Ви розумієте?

– Зрозуміло, бабусю, – видихнула Оля, – це, звичайно, все чудово, тільки все може інакше обернутися…

– Поживемо-побачимо, – посміхнулася Вероніка Степанівна, – сподіваюся, його план нескоро здійсниться. А поки – саме час поговорити про весілля. Петро ресторан замовив. Тож готуйтеся.

– Як ресторан?! Коли ви встигли?

– Здивувалася мати Олі.

– Так третій місяць закінчується, як заяву подали. А раніше не говорили, щоби не турбувати. Та й дожити треба було.

– Ну, ви даєте, бабусю!

– Розсміялася Оля, – ще сюрпризи будуть?

– Ой, дівчата, Петро з мене слово взяв, що я вам нічого не скажу, але я не можу терпіти… – бабуся зніяковіла, як дівчинка.

– Ну, не томи…

– Ми поїдемо у весільну подорож! Уявляєте?

– Мамо, ти що? У твоєму віці! – Вигукнула дочка!

– Мамо, хай їдуть!

– Втрутилася Оля, – бабуся ніколи навіть на морі не була!

– Правильно, Оля, – підморгнула внучці Вероніка Степанівна, – тому одразу почну з океану…

КІНЕЦЬ.