Оля йшла нічною вулицею і плакала, зовсім забувши про те, що туш, нанесена на вії, може потекти. Коханий, заради якого вона готова була на все, відмовився від неї відразу після того, як вона повідомила йому, що чекає на дитину.

– Не впевнений, люба, що ця дитина має відношення до мене, – цинічно заявив він. 

Потім навмисне байдуже позіхнув. Але від Олі не сховалося, що його очі неспокійно забігали.

– Як? Ти мені не віриш, що майбутня дитина наша спільна? Хіба я давала привід для таких думок? – обурилася Ольга.

– Не давала. Але хто знає, що ти робила у інші дні, вільні від наших зустрічей? -він підозріло примружив очі. Потім, легенько підштовхнувши її в спину, промовив скоромовкою: – Іди додому. Сподіваюся тобі тепер ясно, що про зустрічі зі мною можеш забути.

Губи Олі затремтіли:

– Ти просто боягуз! – гукнула вона йому в розпачі.

– А ти не розумна, наївна, не стильно одягнена простушка. І запах твоїх солодкуватих духів, які ти так любиш, мені ніколи не подобався, – він зі сміхом вказав на її старе пальто та поношені чобітки.

Ольга хотіла йому сказати, що кохання не має відношення до модного одягу, але грудка підступила до горла. Хотіла нагадати про його запевнення в щирості почуттів до неї, але крізь сльози було важко говорити, лише промовила щось невиразне. І розвернувшись, вона повільно пішла геть. Вона сподівалася, що він наздожене її і вибачиться. Вона навіть кілька разів озирнулась на нього. Він стояв на колишньому місці і, засунувши руки в кишені своїх штанів, глузливо дивився їй услід. Потім, різко розвернувшись на сто вісімдесят градусів, пішов у бік свого будинку.

Оля не знала, що тепер їй робити, як далі жити з усією цією образою.

«Мами давно немає. А батько? Чи зрозуміє він мене? Він дуже строгий батько», – сумні думки роїлися в голові дівчини.

Вже було за північ, коли вона повернулася додому.

– Де ти була, доню? Чому так пізно повернулася? Я хвилювався за тебе, – її батько кинувся до неї, тільки-но вона переступила поріг своєї квартири.

Він не був сьогодні суворим, як це часто траплялося раніше. В його очах було стільки тривоги та турботи, що Оля наважилася сказати батькові правду.

– Тату, – Оля схлипнула і, притулившись до батька, розплакалася.

– Що трапилося, доню? На тобі обличчя немає, дівчинко моя, – він підбадьорливо погладив її по плечу.

– Я вже не …, – Вона осіклася і заплакала.

– Нічого, нічого, – розуміюче сказав він і погладив її по голові.

– Як нічого? А якщо я, якщо… Я чекаю на дитину, – ввигукнула вона і почервоніла.

– І це нічого. Виростимо, – батько помовчав, замислившись, потім додав: – Без батька виростимо. Чи ти любиш його?

Батько не сказав кого, але Оля все зрозуміла.

– Вже, – вона затпнулася, – не люблю. Але що люди скажуть?

– Про що це ти, дитино? – Батько трохи зсунув брови.

– Про дитину.

– Що скажуть? Нічого не скажуть! Мало що у житті трапляється. Поговорять трохи і забудуть. І потім, пліткарі не варті уваги.

– А як назвемо дитину? – Запитала вона батька.

– Як захочеш, так і назвеш, – знизав плечима батько.

– Якщо буде хлопчик. Я назву його на честь тебе Богданом. Дякую, татку, – губи Олі затремтіли.

– Тобі краще не хвилюватися, дочко. Не можна в такому стані хвилюватися. Іди краще у ванну, умийся. Вода освіжає, – він ласкаво поцілував доньку в чоло.

– Добре, – зітхнула вона, відчувши полегшення після зізнання, і попрямувала у ванну.

***

Минуло кілька місяців. Весь цей час батько Олі був дуже уважний з дочкою, намагаючись навіть словом не образити її. І Оля в душі раділа, що довірилась йому.

Повертаючись одного разу з роботи, спускаючись сходами в перехід, що веде в метро, ​​вона несподівано побачила свого колишнього коханого. Він обіймався з якоюсь дівчиною на тротуарі і, розмовляючи з нею про щось, весело сміявся. Хвиля образи охопила Олю. Вона не помітила, як не відчула під ногою сходинки, і…

Коли Оля розплющила очі, побачила, що лежить на ліжку в якійсь палаті. А поруч із нею сидить її батько. Їй було дуже важко. А всередині вона відчувала якусь порожнечу. Їй здавалося, що вона щось втратила.

– Тату, – прошепотіла Оля неслухняними губами, – що сталося?

– Невдало спустилася сходами, – відповів батько.

– Мені так погано. Я щось пошкодила? – Запитала вона батька.

– Ні, але …, – Батько не домовив.

І тут Оля зрозуміла, чому вона відчуває порожнечу.

– Дитини більше немає? – Видихнула вона питання.

– Ні, – кивнув батько.

Уткнувшись обличчям у подушку, Оля заплакала.

***

Все повернулося на круги свої. За тиждень Олю виписали. А ще за тиждень вона вийшла на роботу. За час її відсутності на роботі відбулися зміни. У їхньому відділі з’явився новий співробітник Олексій. Він з першого дня їхнього знайомства, дуже сподобався Олі. Веселий, усміхнений хлопець. Він часто сміявся. Розповідав смішні історії та був балакуном. Але коли дивився на Олю, очі його сумнішали, і в них чомусь відчувалося співчуття.

«Таке відчуття, що він знає про мою біду. Але я більше нікому не повірю. Та й історія мого минулого навряд чи комусь сподобається», – думала дівчина.

Вона й справді намагалася з ним спілкуватися тільки суто по роботі. А коли він питав її, що вона робить у вільний час, не відповідала і, набувши робленого вигляду, заглиблювалася в папери, що лежали в неї на столі або, посилаючись на невідкладну роботу, відчиняла якесь вікно в моніторі комп’ютера.

Вдома ж на Олю завжди чекав її все розуміючий батько. І хоча він був самою добротою і чемністю, в його очах прозирався смуток. Оля здогадувалася про причину. Її батько мріяв про онуків. Але змінити ситуацію Оля не могла.

Якось, коли робочий день закінчився, і Оля, вийшовши з дверей свого офісу, попрямувала до метро, ​​її наздогнав Олексій.

– Можна тебе проводити? – Запитав він її.

– Навіщо? – запитанням на запитання відповіла вона.

– Просто так. Поговоримо, поспілкуємось. Ти мені подобаєшся, – раптом сказав він, дивлячись їй прямо в очі.

Вона, намагаючись щосили, шукала в його зовнішності хоч краплю обману Але це їй не вдалося. Проте відповіла:

– Мені це ні до чого, – вона прискорила крок.

Він також прискорив крок разом із нею.

– Чому ти цураєшся мене? Чому уникаєш розмов зі мною? Чому ігноруєш усі мої пропозиції щодо зустрічі? Я тобі подобаюсь? – Закидав він її питаннями.

Вона зупинилась і, зітхнувши, сказала:

– Справа не в цьому. Але якби ти знав про моє минуле, то… – вона замовкла.

– Воно таке погане? – Запитав він.

Вона подумала, що він сміється. Але, глянувши в його обличчя, побачила: на ньому немає й тіні посмішки.

– Ні, – похитала головою Оля, – дуже пересічне, але з поганими моментами.

– Але вони залишились у минулому. Навіщо ворушити минулі події? – Заперечив Олексій.

– Не хочу, щоб вони вплинули на наші стосунки, – сказала Оля.

– На сьогодення може вплинути лише сьогодення. А минуле нехай залишиться в минулому, – твердо промовив він і несміливо торкнувся її руки. Вона підвела голову. Їхні погляди зіткнулися. В його очах хлюпала доброта і розуміння, як і в очах її батька.

– Ти впевнений? – спитала вона його, і надія легким птахом пурхнула в її душу.

– Абсолютно, – серйозно відповів він.

Тоді Оля довірливо поклала голову на плече Олексію і притулилася до цієї незнайомої, але водночас такої рідної людини.

***

Коли народився хлопчик, тепер вже подружжя – Оля та Олексй, вирішили його назвати на честь діда – Богданом. Щоправда, це була ініціатива Олі, але Олексій не заперечував. Йому подобалося це ім’я.

А дідусь Богдан був щасливий.

КІНЕЦЬ.