Коли Івана вже вкотре звільнили за власним бажанням, він не дуже засмутився.

«Ну ж не вперше! — гордо думав Іван. — Токарі зараз скрізь потрібні. Особливо такі фахівці, як я. Тиждень погуляю, і знову влаштуюсь на якийсь завод, де мене не знають. Три місяці протримаюся, і добре».

Тиждень пролетів, як один день. Іван уже зібрався знову на завод влаштовуватись, але розумні люди, з якими він і провів увесь цей тиждень, його зупинили.

– Ти куди зібрався, Ваня? — спитали розумні люди. – Невже на роботу?

— На не, — відповів Іван.

– Зовсім здурів? – здивувалися розумні люди.

— То ж жити на щось треба, — відповів Іван. – Та я ненадовго. Максимум три місяці. Але, швидше за все, мене вже за місяць виженуть.

— Та ти точно здурів, Ваня, — сказали розумні люди. — У твоєму становищі й працювати йти? Ти чого?

– А яке моє становище? — не зрозумів Іван.

— Яке? – Здивувалися розумні люди. — Ти ж був одружений! Сам розповідав нам. А зараз кажеш, що на роботу збираєшся. Як тебе розуміти?

— Ну, був, — відповів Іван. – Давно вже. Тільки до чого тут це?

— Як до чого? – Вигукнули розумні люди. — Колишні дружини — це ж живі гроші! Знайди свою колишню, пожалійся їй на своє погане життя, і все. Справу зроблено.

– В якому сенсі? — не зрозумів Іван.

— В сенсі грошей, — відповіли розумні люди.

— Не зрозумів, — щиро зізнався Іван. — Поясніть.

— Колишні дружини, Ваня, вони дуже жалісливі до тих своїх колишніх чоловіків, у яких все погано, — пояснювали розумні люди.

– Ви це серйозно? — злякано промовив Іван.

– А ось ми тобі зараз розповімо, – відповіли розумні люди. — Ти ж Петю-водія знаєш?

— Як не знати, — відповів Іван. — Щодня з ранку біля магазину зустрічаємось.

– Тоді слухай уважно!  Нічого не пропускай. Петро тричі був одружений! А тепер від кожної своєї колишньої дружини щомісяця по пару тисяч має. Загалом тисяч вісім-девʼять на місяць. Як із куща. Живе, горя не знає. Як сир у маслі катається. П’ятдесяти п’яти ще немає, а він, можна сказати, вже хорошу пенсію отримує. Щаслива людина. А чому?

– Чому? — злякано спитав Іван.

— Тому що невдаха по життю, а колишні дружини його шкодують, ось чому, — відповіли розумні люди. — А нещодавно Петро сказав, що скоро вчетверте одружується. Говорить, що таким чином збільшує розмір своєї допомоги. Тож у найближчому майбутньому його дохід стане ще більшим.

Ось як живуть розумні люди, які мають колишніх дружин! Вони біля верстатів токарних по вісім годин на день не надриваються. Зрозумів? А ти що?

– А що я?

— У тебе, виявляється, колишня є, а ти на якусь роботу вирішив влаштовуватись? — посміхнулися розумні люди. — Соромся! Розумні люди так не роблять. За живої колишньої дружини такі речі твориш. Не добре! Тільки ти, коли з колишньою домовишся, про нас не забудь, — сказали розумні люди. — Адже ми не такі щасливі, як ти. В нас колишніх немає.

— Звісно, ​​— пообіцяв Іваг, — не забуду. Тільки боюся я, що не пошкодує мене моя колишня. Дуже вже я був поганим чоловіком. Обманював її. Ображав. Ми й року разом не прожили, ще й не розлучилися, а я іншу в хату привів, а її з дому вигнав.

– Що з того? – сказали розумні люди. — Жінки, вони зла на своїх колишніх не тримають.

– Чому так? — здивувався Іван.

— А не пам’ятають, ось чому. Пам’ять у них така влаштована. Колишні дружини пам’ятають тільки хороше.

— Так у нас і хорошого нічого не було, — зізнався Іван.

— Було, не сумнівайся, — впевнено відповіли розумні люди. — Інакше вона не стала б твоєю дружиною. Тільки ти цього не пам’ятаєш. А вона пам’ятає. Зрозумів?

– Зрозумів!

– Ось і добре. Тепер шукай колишню і будь щасливим. А про роботу і думати забудь.

І вже наступного дня Іван дізнався адресу, за якою проживала його колишня дружина.

У двері зателефонували. Ольга подивилась у вічко, побачила незнайомого чоловіка.
– Хто там? — голосно спитала Ольга, не відчиняючи двері.

– Ольгу можна, – відповів незнайомець. — Ольгу Володимирівну. Я Іван. Її колишній чоловік.

«Ваня? — здивовано подумала Ольга. — Тебе й не впізнати. Хоча… Що тут дивовижного. Скільки років минуло, після нашої останньої зустрічі? Двадцять!

Ольга відчинила двері.

— Добрий день, — сказав Іван, з цікавістю розглядаючи жінку, що відчинила йому двері, але не впізнаючи в ній свою колишню дружину. — Мені дали цю адресу. Сказали, що Ольга Володимирівна тут мешкає.

«Він що? Мене не впізнає, чи що? – подумала Ольга. — Зовсім, мабуть, розум втратив. А я зараз скажу йому, що я її дочка. Побачимо, що тоді буде».

— Мами немає, — нахабно заявила Ольга, впевнено дивлячись Івану у вічі.

— То ви її донька! — радісно вигукнув Іван. — А я так одразу й подумав. Дуже вже Ви на Ольку схожі. Вона в молодості така ж красива була.

– Мами немає вдома, – сказала Ольга. — І не відомо коли буде. Щось передати?

— Передайте їй, що заходив Іван, її перший чоловік. Впевнений, що вона зрадіє.

«Це з якого переляку я мушу тобі зрадіти?» – подумала Ольга.

— Я ось тут свій телефон написав, — сказав Іван. — Нехай мама подзвонить мені.

— А Ви коли розлучилися з моєю мамою? — спитала Ольга, забираючи у свого колишнього чоловіка клаптик паперу, на якому було написано номер телефону.

Іван назвав точну дату.

– Ось чудово! – сказала Ольга. — А невдовзі і я народилася.

Іван якийсь час мовчки дивився на Ольгу, намагаючись усвідомити отриману інформацію.

«Та тут, мабуть, не трьома і не пʼятьма тисячами на місяць пахне, а набагато більше, — подумав Іван – Що якщо її батько – це я?

– Вибачте, – сказав він, – сьогодні такий важкий день. Стільки подій одразу. А як вас звуть?

– Ольга Іваніван, – відповіла Ольга. – Мама сказала, що так звали мого батька. Так сталося, що його не стало ще до мого народження.

Іван ще якийсь час мовчки перетравлював і цю порцію інформації. Коли до нього дійшов сенс сказаного, і запах можливих грошей став ще сильнішим, він широко посміхнувся.

— Олічка, доню! – хакричав Іван. – Я живий.

— Як це? — щиро здивувалася Ольга. — А мама сказала…

— У тому й річ, що я живий, Олічка, живий! — радісно кричав Іван. — Твоя мама, мабуть, щось переплутала. А я – ось він. Твій тато.

– Ух ти! – сказала Ольга. – Тато!

– Доню!

У цей час у ліфті на свій поверх піднімався Василь, чоловік Ольги. Вийшовши з ліфта, він одразу побачив Ольгу та Івана.

— Доброго вечора, — сказав Василь. – А чому ви тут? Чому не у квартирі?

– Познайомся, Вася, – сказала Ольга. – Це мій батько. Ми говорили з ним про маму.

– Як батько? – здивувався Василь. — Ти ж казала, що твій батько давно пішов у інший світ?

— Я живий, живий, — закричав Іван. — Вийшло прикре непорозуміння, Василь. Я зараз все поясню. Мама Олічки сказала їй це. А я живий. Прикре непорозуміння. Розумієте? Ви можете самі запитати про це Ольки маму. Вона сама вам це підтвердить. А я, якщо хочете, можу Вам показати паспорт.

— Нічого не розумію, — відповів Василь. — Як твоя мати може щось підтвердити, якщо вона… Чи вона так само, як і цей громадянин?

— Та в тому й річ, що я не громадянин, — радісно закричав Іван. — Я — Ольки тато. Рідний. Господи, як вона на маму свою схожа. Я – тесть твій, Вася. Дай я тебе поцілую. Ну що за день такий сьогодні.

Іван простягнув “зятю” обидві руки, посміхнувся і зробив крок назустріч. Василь злякався та сховався за спину Ольги.

— Іди до хати, Вася, я тобі все поясню, — сказала Ольга.

Василь швидко забіг у квартиру, Ольга зачинила двері та подивилася на Івана.

— Доню, — ласкаво промовив Іван, — яка ж ти в мене красуня. Зовсім доросла вже. А пам’ятаєш, як… Ах, так. Ти ж народилася, коли ми вже з твоєю мамою розійшлися. Але я тобі чесно говорю, Олічка, я нічого про тебе не знав. Віриш?

– Я вірю тобі, тату, – сказала Ольга. – Ми зараз зробимо ось що. Мами сьогодні не буде. І чекати на тобі її сенсу немає. Тож зараз ти поїдеш до себе додому. У тебе дім є?

— Аякже, доню,— відповів Іван,— є, звичайно. У мене кімната у комуналці. Раніше це була вся моя квартира. Але… Так склалися обставини, що три кімнати мені довелося продати. Залишилась одна. Найменша. Ось у ній я й живу.

«Як же, як же! – подумала Ольга. — Дуже добре пам’ятаю цю квартиру. Саме з цієї квартири ти мене вигнав двадцять років тому».

— Завтра мама повернеться, я передам їй, що ти заходив і залишив свій телефон, — сказала Ольга. — А ти зараз їдь до себе і чекай маминого дзвінка. Добре?

— Я все зрозумів, доню, — сказав Іван. – Спасибі тобі. Чекатиму.

Ольга повернулася до квартири та розповіла все чоловікові.

— То це твій колишній, чи що? – здивувався Василь. – І він тебе не впізнав?

— Гадає, що я його дочка.

– А чого хоче?

– Гадки не маю. У вихідні з ним зустрінусь і дізнаюся.

— Хочеш, я піду з тобою?

— Сама впораюся, — відповіла Ольга. — Мені тільки треба буде трохи зістарити себе.

Два дні чекав на дзвінок від колишньої Іван. Поки чекав, порадився із розумними людьми. Розповів їм, що він, виявляється, тепер батько дорослої дочки. Розумні люди сказали, що це щонайменше вісім тисяч на місяць.

– Мінімум! — наголосили вони. — Але дій акуратно, зразу не підсікай. Почни з того, що прикинься слабким і немічним. І попроси десять тисяч. Зрозумів?

— Зрозумів, — сказав Іван. — А коли підсікати?

– А от якщо вона на це не клюне і тебе не пошкодує, а таке іноді з колишніми трапляється, тоді й підсікай, – сказали розумні люди.

— А як? — цікавився Іван.

— Це просто, — навчали розумні люди. – Скажеш, що знаєш про дочку. Скажеш, що проведеш експертизу. Скажеш, що доведеш своє батьківство та зіпсуєш їм усім життя. Так і скажи своїй колишній, що зіпсуєш їм усім життя. Зрозумів?

— Звісно, ​​зрозумів, — сказав Іван. — Усім життя зіпсую.

– Молодець, – радісно сказали розумні люди. – Все правильно зрозумів.

А там і Ольга зателефонувала та призначила зустріч у кафе.

— Значить, Олю, — сказав Іван, — у мене все погано. І я хочу, щоби ти мені допомогла.

– Допомогла? – перепитала Ольга. – Чим?

– Вісім… Ні! Десять тисяч на місяць хочу, – сказав Іван. — Інакше я вам усім зіпсую життя.

Іван вирішив не тягнути кота за хвіст, а одразу переходити у наступ.

— І ти маєш права мене звинувачувати, — сказав Іван. — Тому що ти двадцять років мене обманювала. Приховувала, що в мене народилася дочка. Ти знаєш, що я за це можу зробити з тобою?

— Здогадуюсь, — відповіла Ольга.

— Погодься, Олю, — сказав Іван, — що за двадцять років, які я провів далеко від своєї донечки, не маючи можливості з нею бачитися, десять тисяч — це нісенітниця.

– Згодна, – сказала Ольга.

— Бо якщо я доведу, що вона моя дочка, — сказав Іван, — а я це зроблю, якщо не отримаю бажаного, то в такому разі я вичавлю з вас набагато більше.

— Я згодна, згодна, — злякано сказала Ольга. — Я тільки хвилююся, а чи вистачить десяти тисяч на місяць? Адже ти зараз у такому важкому становищі. Сам кажеш. Тобі б на курорт з’їздити не помішало.

— Не завадило б, — погодився Іван.

— Чи вистачить десятки?

– І що ти пропонуєш, Олю? — спитав Іван.

— Пропоную двадцять тисяч на місяць, — сказала Ольга. — І не частинами, раз на місяць, а одразу за рік.

— Це ж тисяч двісті? — ошелешено сказав Іван.

– Двісті сорок і щороку! – уточнила Ольга. — І що довше проживеш, то більше отримаєш. За двадцять років твоїх мук, Ваня, я думаю — це не так уже й багато.

— Згоден, — відповів Іван. — А коли я можу отримати гроші? Перший, так би мовити, платіж.

– Сьогодні у нас що? — задумливо промовила Ольга. – Перше лютого?

— Перше, — сказав Іван.

– За місяць і почнемо, – сказала Ольга. — Приходь до мене першого березня, отримаєш двісті сорок тисяч.

– Готівкою?

– Готівкою.

— А ти не обдуриш? — спитав Іван.

— Що я сама собі ворог? – відповіла Ольга. — Щоб ти після нас усім життя зіпсував? Ні.

— Добре, що ти це розумієш, Олю, — сказав Іван. — Отже, рівно через місяць я приходжу по свої гроші.

– Приходь, – дозволила Ольга.

— А чи не могла б ти зараз мені позичити кілька тисяч, Олю? — спитав Іван. — Я тобі за місяць віддам. Чесне слово.

— Я тобі вірю, Ваня, — сказала Ольга. — Але я друзям у борг не даю. А ти мені друг?

— Друг, звичайно, — відповів Іван. – Ти права. Я знайду, у кого позичити. Не турбуйся.

— Але зич у межах розумного, Ваня, — попередила Ольга. — Пам’ятай, що я можу давати тобі лише двісті сорок тисяч на рік. Не більше!

— Розберемося, — відповів Іван.

Місяць пролетів непомітно. Іван, як і обіцяв, зичив весь місяць у межах розумного. У призначений день він прийшов за грошима.

— Мами немає, — сказала Ольга, відчинивши двері. – Вона поїхала. Назавжди.

– Куди?

– Не знаю.

— А мама мені нічого не передавала? — спитав Іван.

— Вона сказала, що сумнівається, що ти мій батько, — відповіла Ольга. – Сказала, що якщо ти це доведеш, вона дасть тобі вдвічі більше.

— Я доведу, доню, доведу, — сказав Іван. — Але мені буде потрібний цей, як його… днк.

– Не питання, – сказала Ольга. — Тобі зараз потрібний зразок?

— Ні, — відповів Іван. – Трохи пізніше. Я зателефоную.

— Дзвони, — байдуже відповіла Ольга і зачинила двері.

За тиждень Іван отримав усі необхідні зразки. За два тижні дізнався, що Ольга — не його дочка.

А через місяць, щоб розплатитися з боргами, він продав свою кімнату і на гроші, що залишилися, купив кімнату в якому селищі. Туди й переїхав.