Ользі виповнилося шістдесят років. Відсвяткували ювілей у кафе, де син Олег із дружиною подарували їй путівку до санаторію в Карпати. Ольга давно хотіла побувати у горах, але не виходило, підходить відпустка, хочеться на море, внучку з собою взяти, дитині хочеться хлюпатися в морі. А зараз на море вже не хочеться, навпаки, побувати в інших місцях, побачити природу, ліс і навіть вже хочеться побачити гори.

Приїхала до санаторію, заселилася в номер із гарним видом на сосновий ліс. Вона отримала відпочинок, про який вона мріяла – гуляти в сосновому лісі, дихати цим надзвичайно-прозорим повітрям, з домішками різнотрав’я. Ольга дивилася на вершини сосен, вони розгойдувалися від вітру, шуміли, мов зелене море.

Минуло близько тижня. Ольга після процедур, гуляє, читає. Познайомилася з відпочиваючими, найчастіше вона спілкується із Тетяною, сусідкою через стінку. Вони знайшли один в одному родинні душі, потоваришували, багато інтересів у них схожі.

Сьогодні під час вечері до них за столик підсів чоловік, який на перший погляд Ользі здався знайомим.

– Доброго вечора, мене звуть Павло, будемо разом вечеряти, – з усмішкою промовив він.

Коли Ольга почула його голос, їй він здався дуже знайомим, вона уважно глянула йому в очі.

– Павло, це ти? Ніколи не впізнала б, якби на вулиці зустрівся!

Павло дивився на Ольгу крізь окуляри з димчастим напиленням:

– Оля, невже ти? – здивовано спитав він.

– Я, звісно я! Теж мабуть змінилася?

Коли минули перші хвилини зустрічі, вони дивилися один на одного здивовано, розгублено, і водночас із неприхованим інтересом.

Після обіду пішли прогулятись.

– Оля ти тут одна?

– Одна, а з ким мені бути? Я давно сама, Віктора п’ятнадцять років тому не стало. Заміж більше не вийшла та й не хочу. Звикла відповідати лише за себе. А ти?

– Я теж один. Дружина пішла від мене сімнадцять років тому, потім були ще кілька жінок, з якими намагався створити сім’ю, але не вийшло, і ось вже чотири роки я навіть не намагаюся з кимось познайомитись. Розчарували мене жінки, а може, я їх.

– Олю, а може це доля, що ми зустрілися майже за сорок років? – з надією спитав Павло, дивлячись на симпатичну, та зі смаком одягнуту жінку.

– Не знаю, не знаю, чи доля?

– Якось сумно відповіла вона.

– Якщо придивитися, ти не дуже змінилася. Трохи набрала, але очі ті самі, тільки ось волосся біле, ти раніше була темненька.

– Це сивина, у мене рано на скронях з’явилася сивина, до тридцяти років. У мене батьки були обидва сиві, мабуть, у них я вдалася. Коли не стало мого Віктора, у мене за два дні майже все волосся стало сиве.

– Так, це життя. А могли б, і ми бути щасливими з тобою, пам’ятаєш?

Оля з Павлом навчалися в інституті в одній групі. Спочатку вона не звертала на нього уваги, але одного разу на третьому курсі вони поїхали на екскурсію, вечорами сиділи біля багаття, Павло зі своєю гітарою співав пісні і постійно дивився на Олю. Вона побачила в його погляді інтерес, відчула, що він дивиться на неї з обожнюванням. Дівчата люблять хлопців, які грають на гітарі, співають, багато хто намагався звернути увагу Павла на себе. Але він дивився лише на Олю.

З того часу вони зустрічалися, не розлучалися, жили у різних гуртожитках, але постійно проводили час разом. Павло був середнього зросту, стрункий, чорноокий, захоплювався спортом. У всіх змаганнях виступав за свою групу. У групі всі вважали, що після закінчення інституту вони одружаться та й вони так думали. Але не сталося, втрутився випадок, який їх назавжди розлучив.

У однокурсника був день народження, відзначали по-студентськи в гуртожитку, на той час у студентів завжди не вистачало грошей, здебільшого всі приїжджі. Цього вечора Павло перебрав і пробурмотів:

– Олю, я спати, – і пішов у свою кімнату, де він жив із однокурсниками.

Наступного дня поповзли розмови, що Павло провів ніч із Галею, вона з паралельної групи, завжди була небайдужа до нього.

Спочатку Павло відмовлявся, не зізнавався, але потім під питаннями Ольги, зізнався.

– Олю, я сам нічого не зрозумів, вранці прокинувся, а вона поряд, і хлопців нема в кімнаті.

Оля різко розвернулася і кинувши:

– Бажаю щастя! – Пішла назавжди від нього. Павло робив багато спроб помиритися з Олею, але марно, і після закінчення інституту роз’їхалися в різні боки. Він із Галиною, а вона одна.

Ольга зустріла свого Віктора, вона була щаслива з ним, син Олег – його копія, такий самий симпатичний, порядний, спокійний. Ольга жодного разу не пошкодувала, що порвала тоді стосунки з Павлом. Інакше вона б не зустріла Віктора, свого надійного та люблячого чоловіка.

А зараз вона дивилася на Павла і нічого не відчувала. Він змінився дуже сильно, із стрункого хлопця, перетворився на повненького чоловіка. Він шумно дихає, коли вони піднімаються сходами, зупиняється, відпочиває, піт тече по обличчю. Ользі навіть шкода стає, а йому незручно, що вона вперед нього швидко піднімається і чекає його.

За столом в обід чи вечерю, Ольга зауважує, що Павло прицмокує, їсть якось незграбно та неакуратно. Одягається теж неохайно, видно, що жінки поряд немає, нема кому доглянути його. А Павло зовсім не звертає на це уваги, йому все одно, у що він одягнений, що є, те й носить. Взуття у нього не в порядку, туфлі не начищені, кросівки стоптані та брудні.

Ольга акуратна, одягається в ногу з часом. Чоловіче взуття для неї, це показник охайності його господаря. Віктор, чоловік її, до свого взуття ставився акуратно, він завжди казав:

– Зовнішність чоловіка починається з взуття, якщо воно в порядку, чисте, то й сам він такий самий.

Ольга це знала завжди, і насамперед звертала увагу на чоловіче взуття. Для неї чоловік у брудному взутті нічого не означає. А Павло про це навіть не думав. Галина, його колишня дружина не морочилася, сама не звертала уваги на речі, тим більше взуття, і чоловіка не привчила до порядку.

Павло раптом підбадьорився, побачивши Ольгу. У нього з’явилася надія, що вона згадає їхній студентський час, і можливо в них щось вийде, шкода, стільки часу пішло, стільки часу втрачено, адже могло все бути інакше, якби не Галина. Він уже чекав наступного ранку, щоб знову побачити Ольгу, разом на сніданок, процедури, на обід, потім на прогулянку. Він уже вирішив, що ще трохи і зробить їй пропозицію, з якою він спізнився майже на сорок років. Він навіть і не сумнівався, що вона прийме його пропозицію, адже вона також одна.

А Ольга, сидячи з ним за обідом чи вечерею, дивилася на його звички, невихованість, неакуратність, її дратувало, що він постійно біля неї. Тетяна, її знайома. говорила:

– Олю, він не дарма крутиться біля тебе, він закоханий. Бачиш, як намагається, мабуть, не забув ваші стосунки в молодості.

Вона була в курсі їхніх стосунків у молодості, Ользі довелося їй розповісти, Тетяна навіть підтримала її:

– А може, у вас щось вийде?

– Ти що, Тетяно, він мене дратує, все мені в ньому не подобається, а раніше у молодості цього не помічала. Та й тоді було все по-іншому, одним словом – студенти.

За три дні до від’їзду Ольги вони ввечері втрьох гуляли по парку. Павло попросив Тетяну:

– Може ти погуляєш трохи на відстані, мені треба з Ольгою поговорити.

Жінки переглянулись, посміхнулися.

– Так, звичайно, Павле, пробач я не зрозуміла, треба було відразу сказати, я не образилася б, вона розвернулась і пішла у зворотний бік.

Павло взяв Ольгу за руку, але вона акуратно вивільнила її:

– Олю, я тут подумав, давай почнемо все спочатку? Ти одна, я один, доля нам дає шанс бути разом, давай скористаємося цією нагодою, я зрозумів, що ти мені потрібна. Я все життя шкодував, що життя нас розвело в різні боки.

Він з надією дивився їй прямо в очі, а вона відводила їх убік, не подобався їй цей чужий чоловік, неохайний, неакуратний, їй не подобається, коли він торкається її. Вона не дозволяла жодних вільностей, трималася на відстані. Вона навіть на мить не могла собі уявити, що після Віктора з кимось зблизиться. Дивно, що Павло цього не помічав. Ольга думала, як м’якше відмовити йому, вона не давала йому приводу, з чого він раптом уявив, що він їй не байдужий?

– Павле, дякую тобі за пропозицію, але я хочу відмовитися. По-перше, я не хочу себе ні з ким пов’язувати, моя пам’ять до чоловіка не дозволяє нічого подібного. По-друге, мало що було в нас у молодості, все пройшло, ми змінилися, життя змінилося. Отже, вибач, але в нас нічого не вийде.

Павло, не розуміючи, дивився на неї:

– Значить, ти мене так і не пробачила? А я гадав, що ти забула.

– Павло не в цьому річ. Образа моя пройшла давно, і не тримаю зла. Я навіть рада, що тоді так сталося, інакше б я не зустріла свого справжнього кохання, свого Віктора, і не зазнала такого щастя, яке не всі можуть зазнати. Свому чоловіку буду завжди вірна, може мене багато хто не розуміє, але для мене це святе.

Павло звичайно її не розумів, чоловік робить пропозицію самотній жінці, а вона відмовляється, інша рада була б.

А Ольга стояла і думала:

– Як добре, що тоді доля нас розвела в різні боки, інакше я припустилася б непоправної помилки, і ніколи не зазнала б щастя, в якому жила двадцять п’ять незабутніх років.

Вона розвернулася, махнула рукою Павлові, і пішла слідом за Тетяною. А Павло стояв розгублений, до нього не дійшло, чому Ольга відмовила йому?