Ольга з Миколою приїхали на відпочинок. Жінка роздивлялася чисте ясне небо. Знову буде хороший день.

Вона повернулася до Миколи.

– Привіт, кохана! – усміхнувся той у відповідь.

Вони почали планувати, як проведуть цей прекрасний день, але раптом задзвенів телефон.

– Кому вже там не спиться? – сказав Микола, глянув на екран і перестав усміхатися.

Він побачив, що дзвонить його мати.

Чоловік зробив знак дружині – візьми, мовляв, слухавку.

– Здрастуйте, Олено Петрівно, – відповіла Ольга.

– Доброго дня, Ольго! Як доїхали? Чоловікові телефон передай.

– Він ще спить, а що ви хотіли?

– А ви сигналізацію у старій квартирі вимкнули? – раптом спитала свекруха.

– Давно вимкнули, – обережно сказала Ольга, не розуміючи, чому свекруху це цікавить. – Та там нічого й не залишилося окрім старих меблів. А чому ви питаєте?

– Ой, та так, згадалося щось, от і запитала. Відпочивайте, – і свекруха поклала слухавку.

Ольга здивовано дивилася на телефон.

– І що це було? – спитала вона в чоловіка.

Той чув всю розмову.

– Не дивуйся… Давай відпочивати…

Відпочинок для Ольги та Миколи став казковим. Море, сонце, фрукти, екзотичні морепродукти.

Вони заслужили на таку відпустку. Останні кілька років їм довелося працювати не покладаючи рук і відмовляти собі багато в чому…

Вони купили квартиру в кредит, зробили ремонт і навіть обставили її меблями.

Олена Петрівна брала у всьому активну участь. Але найбільше їй подобалася розповідати всім родичам, як вона та її син тепер шикарно живуть.

І квартира найбільша, і меблі з технікою сучасною, дизайнерські. Не те що у бідних родичів!

Олена Петрівна почувала себе на зустрічах із родичами королевою.

Та їм ніколи не піднятися до її рівня! Її просто розпирало від гордості та самовдоволення…

Родичі ж усе сприймали за чисту монету…

Олені Петрівні зателефонувала її молодша сестра Марія, яка жила зі своїм чоловіком в невеликому райцентрі.

Вона поскаржилася, що її чоловік купив із рук автоклав для того, щоб робити заготівлі, ну стерилізувати щоб продукти.

Але він не розібрався в техніці, там щось зламалося і все розлетілося по їхній маленькій квартирці…

– Розумієш, – Марія скаржилася сестрі. – Він у цей автоклав м’ясце заклав, так воно все розлетілося по стінах. Тут мити, не перемити! Допоможи нам, га! Зарплата у нас копійчана, онуки малі…

Олена Петрівна із задоволенням слухала прохання сестри. Їй подобалося бути багатою і доброю, але раптом схаменулася…

А якщо вони попросять грошей?!

– Ти знаєш, Марійко, Микола меблі нові купив, у відпустку вони поїхали, – не змогла знову не похизуватися вона. – Грошима допомогти я не можу.

Марія помовчала, а потім спитала з надією:

– А в тебе можна хоча б місяць пожити?

Олена Петрівна мало не підскочила з дивана. Тільки цього їй не вистачало!

– Що ти, у мене тиск! Слаба я…

– Що ж мені робити, Оленко? У нас вся надія тільки на тебе. Ти в нас найбагатша і найрозумніша, я так усім і говорю.

Як же ж Олена Петрівна любила такі слова! Їй подобалася, що рідня знає і пам’ятає про її високе становище.

– Так, я не бідна, – гордо сказала вона. – Допоможу чим можу…

І тут Олену Петрівну понесло:

– Є квартира. Та, де Микола раніше жив. Мені син її віддав. Прямо так і сказав: – Бери, мамо, і користуйся. Ось туди і їдьте!

– А Миколка точно не буде проти, – несміливо запитала Марія, але Олена Петрівна вже твердо стояла на своєму:

– Я тобі сказала, що квартира моя, чого ти питаєш?! Так, і не беріть туди нічого, окрім одягу, там є все необхідне…

Марія навіть заплакала від радості.

– Оленко, здоров’я тобі, довгих років життя! Одна надія тепер на тебе!

…Марія з чоловіком тут же переїхали у цю міську двокімнатну квартиру, а незабаром до них приєдналися і їхня дочка із зятем та двома маленькими дітьми.

А чого їм сидіти в райцентрі їхньому, коли такі хороми їм дали?! Та й місто ж, купа розваг, купа всього…

– Давайте тут і залишимося жити! – бурхливо раділи родичі.

…Через два тижні повернулися Микола з Ольгою. Син подзвонив матері, дивуючись, що та сама не дзвонить.

Він ніби між іншим поцікавився, чому мати розпитувала про їхню стару квартиру.

Олена Петрівна пояснила:

– Та ця квартира вам без потреби порожня стояла, от я і вирішила її подарувати…

Микола ахнув від почутого.

– Що подарувати, мамо, ти про що?!

– Ну, не подарувати, а дати покористуватися. Туди моя сестра Марійка з родиною переїхала. Це моє рішення. Ця квартира ж вам була не потрібна, навіщо вам це старе?

Микола навіть не придумав що сказати.

– Ти з чого взяла, що ця квартира нам не потрібна, і з якого дива тітка Марія туди заселилася?!

– Ну, ти розумієш, у Марійки біда трапилася. Їхня квартира стала непридатною для проживання, жити там не можна. А ми ж рідня і маємо допомагати, тим паче вони бідні. Вони там поживуть якийсь час. І не сперечайся зі мною!

– Що значить поживуть?! Я цю квартиру вже здав в оренду, не сьогодні, завтра люди приїдуть! Я й аванс узяв. Що ти наробила, мамо?!

Але Олена Петрівна не збиралася виходити із ролі впливової благодійниці:

– Скажеш їм, що квартира вже зайнята. Гроші повернеш, нічого страшного.

– Мамо, ми ці гроші планували віддавати за платежі з кредиту на житло! Може, ти тепер нам цю суму даватимеш щомісяця?!

– Не смій галасувати! Наші родичі там житимуть, я так вирішила. Вони бідні і ми маємо допомогти їм у біді. А ти сам вирішуй свої проблеми, – сказала Олена Петрівна.

– І не засмучуй маму, – додала жінка.

Ольга з Миколою тут же поїхали на квартиру.

– Прийшли подивитися, як ми обживаємось? Спасибі вам велике! Олена – золота жінка! – зустріла їх тітка Марія.

А господарі аж побіліли. Їхня акуратна квартирка нагадувала зараз плацкартний вагон поїзда. Скрізь лежали матраци, валялися сумки, речі розкидані, коробки всіх розмірів заповнили весь простір.

На кухні за столом засідав дядько Володя. Стіл був заставлений пляшками й тарілками із залишками їжі.

– О, Миколка прибув, є привід погульбанити! – засміявся дядько. – Давай зганяй-но в магазин!

Ольга з надією дивилася на чоловіка.

– Так, а ну швидко все зібрали й на вихід! – скомандував Микола.

– Так це ж квартира Олени, вона нам її обіцяла, – не зрозуміла тітка Марія. – Вона сказала, що ти віддав їй цю квартиру, а вона нам її дала. Все по чесному.

– Самі з’ясовуйте все з моєю матір’ю, а зараз збирайтеся і їдьте…

Марія почала дзвонити своїй старшій сестрі, довго її слухала, а потім запитала:

– То ми тоді до тебе переїжджаємо, так, сестричко?

Родичі почали збирати речі. Вони поїхали. Ольга з Миколою пів дня відмивали свою квартиру. Наступного дня заїхали квартиранти.

– Як же ж так, Олено?! – родичі приїхали до Олени Петрівни. – Ти нас обманула, сказала, що то твоя квартира!

Олена Петрівна намагалася зачинити двері перед носом непроханих гостей, але вони вже зайшли.

– Я не обманювала, – стала в позу Олена Петрівна. – Трапився форс-мажор.

Миколка пообіцяв своєму начальнику, що здасть квартиру постачальникам. Самі розумієте, це робота, святе.

Олена Петрівна на ходу вигадувала нову байку.

– Я вам дам прихисток, але ненадовго. Кілька тижнів поживете, і повертайтеся до себе. Гроші я знайду, – гордо казала вона.

Бідолашніх родичів вона витримала лише два дні і попросилася перечекати цей час у сина.

Тому довелося погодитись.

Через два тижні родичі таки поїхали до себе додому.

Тепер Олена Петрівна вся в роздумах. Що б ще таке вигадати, щоб усі знали, яка вона добра багата і справедлива…

КІНЕЦЬ.