Ольга викрутила ганчірку для підлоги й акуратно злила брудну воду з відра.

Чистою стороною руки вона відкинула з обличчя неслухняне пасмо волосся і попрямувала до підсобки.

Зараз вона залишить відро й швабру в підсобці і поспішить додому – годувати слабу маму, а потім – до школи…

Добре, що можна вчитися у другу зміну, а інакше вона нічого не встигала б…

Ось уже цілий рік Ольга миє під’їзди в будинках. Інакше їм із мамою не прожити на скромні гроші, які вони одержують від держави.

Дитинство Ольги закінчилося два роки тому. Тоді вони з мамою ще спали, як раптом у двері хтось постукав.

Це був колега батька по роботі, дядько Грицько. Він тихо сказав щось матері в коридорі і в квартирі запала тиша. А потім мати раптом заголосила й побігла в кімнату…

Ольга не розуміла, що відбувається.

Як виявилось, колега повідомив тоді, що її батька раптово не стало…

Ольга чітко пам’ятала, як мама сіла на ліжко і взялась руками за голову… Пам’ятала, як багато людей було на поминках батька і як його начальник обіцяв їм з мамою допомогу та підтримку.

Але так і не виконав обіцянку, відбувшись лише оплатою поминок і одноразовою виплатою невеличкої суми грошей…

З того часу вони з мамою залишилися самі. Спочатку мама старалася й ходила на роботу. Намагалася, як завжди, дбати про доньку, стежити за порядком у будинку.

Але потім усе стало погано…

Мама стала замкнутою, перестала виходити з дому. Її звільнили, і Ольга побігла до сусідки, баби Віри, у якої дочка в лікарні працювала. Ольга розуміла, що мамі треба терміново допомогти.

Але дочка баби Віри, яка прийшла оглянути маму того ж вечора, сумно похитала головою:

-У твоєї мами, Олечко, дуже складний душевний стан. Їй треба бути в лікарні. Це буде тривалий процес. І в цьому випадку, тебе, дівчинко, на цей час заберуть у притулок…

Олі зовсім не хотілося ні в притулок, ні ще кудись, і вона впросила бабу Віру, щоб її дочка нікому не говорила про маму.

Баба Віра поговорила з дочкою. Обіцяла доглядати Ольгу і допомагати їй у скрутну хвилину, і та прийняла важке рішення не казати нікому і відвідувати маму, поки Олі не виповниться вісімнадцять.

Ольга розуміла, що на одну пенсію через втрату годувальника, їм з мамою не прожити.

І почала шукати роботу, щоб вона вже могла працювати офіційно.

Але професії Ольга поки що не мала… І знову допомогла бабуся Віра!

Вона зателефонувала в ЖЕК, де колись працювала бухгалтеркою, й попросила начальника влаштувати Ольгу на роботу.

З того часу Ольга миє вранці підлогу в під’їздах, а потім їде до школи, читаючи в автобусі підручники.

Прибираючи вранці під’їзди, Ольга боялася не брудної роботи. Вона боялася, що про її роботу дізнаються однокласники.

Але як не приховувала вона своє заняття, це все одно сталося…

Вже через два місяці після того, як вона взяла в руки відро й швабру, хтось із учнів школи, чи батьків однокласників таки побачив її за миттям сходів.

Особливо такій новині зраділа одна з однокласниць Олі – Марина.

Вона не давала дівчинці проходу, завжди намагалася нагадати їй, чим та займається.

Ольга не розуміла, чого не вистачає Марині, чому вона так не любить її. Адже у Марини все є, батьки в неї багаті.

Вона майже щодня приходить до школи в обновках, щороку їздить на море відпочивати.

Казала, що як тільки їй виповниться вісімнадцять, батьки куплять їй машину, а вчитися після закінчення школи вона буде у столичному інституті.

І чого їй не вистачає?!

Марина ще й всіма способами намагалася викликати до неї неприязнь в однокласників.

Марина перетягла майже весь клас на свій бік, і з якогось часу Ользі вже виговорював кожен учень у класі…

А вони, ці однокласники, як скажуть щось погане, то дивляться на Марину так, ніби чекають від неї похвали.

А Ольга червоніє, злиться і плаче…

Але тільки на підтримку чекати нема звідки. Здається, навіть вчителі ставилися до дівчини зі зневагою та байдужістю.

Добре хоч клас випускний. Ольга терпіла щосили і рахувала дні до випускного вечора, коли вона, нарешті, залишить цю школу. Залишилося небагато – вже кінець березня…

…Ось і зараз дівчина тряслася в міському автобусі, намагаючись не заснути над підручником.

Мамі ще гірше – її стало боязко залишати вдома одну.

Вона чи плиту забуде вимкнути, або ще щось таке…

А не ходити до школи не можна – атестат дуже потрібний.

Але, окрім атестату, ще дещо тримало Ольгу у шкільних стінах.

Ольга закрила книгу і почала дивитися у вікно. Їй соромно було зізнаватись собі, але вона поспішає щодня до школи зовсім не через атестат. Вона поспішає до школи, щоб якнайшвидше побачити його… Віктора…

…Він з’явився в їхньому класі на початку нового навчального року, і Ольга першого ж дня зачарувалась його привітними блакитними очима.

Але тільки привернути увагу цього стрункого широкоплечого хлопця у неї немає жодного шансу.

А Марина вже теж око на нього поклала… Вона пустила в хід усю свою чарівність і дорогі вбрання.

Хоча Віктор поки тримався, не звертав уваги на чари багатої дівчини, але так скоро й поведеться… Марина вміла досягати своєї мети будь-яким способом…

…Ольга сумно зітхнула і почала пробиратися до виходу з автобуса.

-Ну й нехай йде до своєї Маринки, – думала вона. – Мені зараз не до романтики, головне – це мама й закінчення школи!

Ольга зайшла на шкільний двір і побачила Марину в оточенні однокласниць.

Та демонструвала своїм шкільним подружкам чергову гарну обновку. Дівчата захоплено перемовлялися, оцінюючи нове Маринине ​​вбрання. Ольга хотіла непомітно проскочити повз однокласниць, але Марина вже помітила її і гукнула Ольгу:

-Агов, двірничко! Ти чого тікаєш, не вітаєшся? Усі під’їзди вже відмила?

Марина вибралася з натовпу своїх шанувальників і перевальцем попрямувала до Ольги.

Ольга ще сильніше втягла голову в плечі, намагаючись прошмигнути до шкільних дверей. Й одразу відчула, що не може рушити з місця – її міцно тримали за рюкзак.

Це була Марина. Вона розстебнула її рюкзак.

-Подивимося, що тут.

Ольга затулила обличчя руками. Сльози образи і ненависті текли по її щоках…

-Ага, – продовжувала Марина. – Підручник з догляду. Доглядальницею готується стати! Підвищення!

Однокласниці сміялись. Ольга підібрала книгу і побігла зі шкільного двору. Вона бігла, не розбираючи дороги, очі застилали сльози, в голові була єдина думка:

-За що? За що вони так?

Вона схаменулась тільки на березі невеликого ставка.

Вона й не зрозуміла, як опинилась у порожньому міському парку.

Ольга озирнулася, поклала рюкзак на лавку і сіла поряд. Їй зовсім не хотілося нікуди йти – ні до школи, ні додому до матері.

-Чим може допомогти мені моя мати? Вона сама потребує допомоги, – дзвеніло в свідомості дівчини.

Вона не розуміла, як їй пережити ще кілька місяців цього всього.

Ольга повністю поринула у свої невеселі думки і раптом побачила на поверхні ставка якийсь рух.

З хвилину Ольга вдивлялася, а потім скочила на ноги.

Там було цуценя.

-Звідки ти тут, бідолаха? – промовила про себе Ольга.

Вона спустилася до води, спробувала дістати цуцика, але нічого не виходило…

Раптом ззаду пролунав голос. Ольга впізнала б цей голос із тисячі інших голосів. То був голос Віктора:

-Ольга, стій! Не треба! Повернися на берег! Я сам його дістану.

Вона зупинилася, а Віктор рушив далі – діставати цуценя.

Взявши цуцика, Віктор повернув до берега. Цуценя тихенько скавучало і тремтіло. Вибравшись на берег, Віктор усміхнувся Ользі і сказав:

-Ольга, бачиш он ту дев’ятиповерхівку? Це мій дім. Побігли!

Від ставка до будинку Віктора було дуже близько. За три хвилини вони були у теплій затишній квартирі. Мама Віктора відправила сина у ванну.

Потім Віктор з Ольгою пили на кухні гарячий чай з малиною, а цуценя, вимите і нагодоване, тихо дрімало на килимку в коридорі.

За чаєм Віктор розповів Олі, що вранці з вікна класу він бачив нахабну поведінку Марини у шкільному дворі.

Хотів допомогти Ользі, але не встиг. Коли опинився у дворі, її вже не було.

До школи повертатися Віктор не став, тоді йому не хотілося навіть бути в одному приміщенні із Мариною.

Він пішов додому і, проходячи повз ставок, раптом побачив її – Ольгу. Спочатку вирішив, що Ольга щось надумала погане, але потім помітив цуценя, й одразу все зрозумів.

-Знаєш, Ольга, – тихо промовив Віктор. – Ти мені дуже подобаєшся. Ти не така, як вони. Ти справжня. Хочеш дружити?!

-Так, – відповіла напівпошепки Ольга. – Ти мені теж дуже подобаєшся.

А наступного дня Віктор з Ольгою разом пішли до школи, і Віктор демонстративно відчинив двері в клас, пропускаючи Ольгу вперед.

Приголомшені однокласники мовчки спостерігали за цією сценою. І тільки в Марини знайшлася для закоханих своя порція поганих слів, яку вона не змогла мовчки стримати.

Марина навмисне пирхнула, зневажливо оглянула Віктора з ніг до голови і голосно, на весь клас, промовила:

-Дивись не забруднись поряд з цією прибиральницею. А то станеш таким самим.

Ольга спробувала вийти з класу, але ззаду був Віктор. І вийшло так, що вона вперлася в нього, а він спокійно і ніжно обійняв її.

Потім впевнено розвернув і повів до своєї парти. Всадивши дівчину на стілець, Віктор відповів Марині:

-Знаєш, Марино, не робота робить людину поганою, а гнила душа. Цю душу не сховати під дорогими вбраннями. Тож, май на увазі, ти у всіх, як на долоні. У всіх у класі про тебе однакова думка, більшість тебе тихо ненавидить.

І ще, якщо з цього дня ти хоч одного разу образиш Ольгу, ти за це відповіси…

У класі запала тиша. Марина кліпала віями, готова розплакатися, а Віктор спокійно розкладав на столі підручники та зошити і чогось мовчки посміхався…

…Через чотири роки Ольга й Віктор одружилися. Мама Олі одужала, і в цьому, за словами дочки сусідки, баби Віри, величезну роль відіграло цуценя.

Цуцик виріс і став відданим другом мами. Вона почала з ним розмовляти, потім почала виходити з ним на вулицю і, зрештою, знову набула колись втраченого почуття самосвідомості…

А Марина, кажуть, живе зараз у столиці. Намагається стати відомою співачкою, але щось у неї поки що це ніяк не виходить…

КІНЕЦЬ.