Коли Михайло привів Марію до будинку батьків, ті одразу зрозуміли: ось вона – майбутня невістка.

Ні, вони не бачили майбутнє. Просто син не раз казав, що знайомити їх із усіма своїми дівчатами він не буде, не бачить у цьому сенсу. Приведе лише ту, без якої не зможе жити.

Батько поглядав на дівчину з цікавістю. Мати – зі зрозумілою пристрастю. Ольга Сергіївна намагалася побачити у гості те, що та «ретельно приховувала». Зрозуміти хотіла: чому Михайло вибрав саме її. І взагалі: чи гідна ця дівчина її коханого, єдиного сина.

Вердикт був винесений однозначний: простакувата. Не пара Михайлу. Даремно він з нею зв’язався. Але…

Ольга Сергіївна чудово знала Михайла: сама його виховувала. Тому приховала невдоволення до певного часу, миттєво «привела обличчя до ладу» і запросила дівчину за стіл.

Через три місяці молоді одружилися. Весілля було галасливим, веселим. Після нього молоді поїхали до моря: хтось із родичів подарував путівки.

Повернулися щасливі, засмаглі.

Подарунків не привезли.

Спочатку жили з батьками Михайла.

Ольга Сергіївна одразу взялася вчити Марію «бути справжньою господинею». Круто взялася. Тикала носом у запилені кути, в не одразу помиті тарілки, у погано відпрасовані рукави сорочок.

– Де ти її знайшов? Вона ж нічого не вміє! Яка дружина? – З обуренням зверталася мати до сина, і неодмінно так, щоб чула Марія …

– Мамо, ну ти чого, – соромився Михайло. – Марія потихеньку всьому навчиться …

– Вона не навчається! Просто не уявляю, що буде, коли дитина народиться!

І так день у день. Чи то Ольгу Сергіївну справді так дратувала непідготовленість Марії до сімейного життя, чи то вона просто «включила справжню свекруху». Свою вона згадувала зі здриганням…

Незабаром відносини в сім’ї розкалилися до краю. І не лише між батьками та дітьми. Молоді почали частіше сваритися. Зрештою, вперше прозвучало слово «розлучення».

І ось тут Ольга Сергіївна запереживала. Бачила ж: син любить дружину. Що, якщо через неї він зруйнує свою сім’ю? Ні, цього допустити не можна. Якщо хочуть розлучатися: нехай. Але тільки не поряд з нею.

І Ольга Сергіївна висунула пропозицію:

– Так, друзі мої, схоже, ми все зробили неправильно. Даремно ви почали своє сімейне життя в нашому будинку. Треба вам з’їжджати.

– Куди з’їжджати, мамо? Ти знаєш, скільки коштує винаймати квартиру? – розгубився Михайло…

– Навіщо знімати? Ми з татом візьмемо іпотеку. Тільки за умови, що ви оплачуватимете якусь частину.

– Ти серйозно? – Очі сина засяяли від радості.

– Звичайно. Житимете самостійно. Ніхто вам не заважатиме. І сподіваюся, що ні про яке розлучення я більше не почую. Домовились? – Ольга Сергіївна пильно подивилася на невістку.

Марія зніяковіла під її поглядом, але кивнула на знак згоди.

Незабаром молоді переїхали. Здавалося б: усе, інцидент вичерпаний, живуть окремо, як хочуть, і вічний безлад у кімнаті не потрапляє на очі свекрухи.

Але не тут було! Ольга Сергіївна не заспокоїлася. Навпаки: вирішила, що не може кинути молоду сім’ю напризволяще. Що хоча б спочатку вона повинна контролювати життя сина і невістки. А потім і онука. Для їхнього ж блага. Так, на відстані, але все ж таки…

І потім: до чого тут відстань, якщо існує таксі?

Не залишати ж нову квартиру в руках цієї невміхи! А бюджет? Хіба вона впорається з ним? А чим вона годуватиме Михайла? Вона ж крім вареників із магазину нічого до ладу приготувати не може! А онук? Хто з нього виросте в такому безладі і з такою собі матір’ю?

Ну і так далі, тощо…

Діти майже щоденні візити матері зазнавали відчайдушно. Розуміли: виставити її із квартири вони не можуть. Адже Ольга Сергіївна майже щоразу нагадувала, хто тут господиня.

Оплачувати частину Михайло пообіцяв, але ніяк не міг почати виконувати обіцянку: то роботу змінював, ще якісь проблеми виникали. То дитина народилася. Марія теж заробляла копійки, а потім і зовсім сиділа вдома із синочком.

Так що в матеріальному плані до повної самостійності молодому подружжю було дуже далеко.

І Ольга Сергіївна це чудово знала. Знала та користувалася: продукти приносила, побутову техніку купувала, дарувала якісь речі, а потім просила їх носити. Коротше, пов’язала дітей своєю турботою по руках та ногах.

Спершу вони приймали все як належне. Потім стали потроху чинити опір. А потім сталося те, що розділило життя Ольги Сергіївни на до та після: син просто попросив її більше не приходити. Причому «попросив» у дуже грубій формі. І пригрозив, що якщо вона від них не відстане, то одного прекрасного дня вона їх втратить. Назавжди. Вони поїдуть і не скажуть, куди… І онука заберуть…

Ольга Сергіївна, ясна річ, образилася. Плакала, мабуть, тиждень. Мало не занедужала.

Поділилася своєю «бідою» з подругою, а та, досить адекватна особа, сказала у відповідь:

– Остигни, Ольго. Пам’ятаєш, ти якось казала:

Щоб вирішити проблему, треба відсунути емоції та залишити лише ситуацію. Тільки тоді прийде розуміння. А з ним – і рішення…

Ось і скористайся власною порадою. Сядь, подумай, знайди причину, через яку син хоче поїхати від тебе на край світу. І виправ. Він же один у тебе. І ти, я певна, бажаєш йому щастя. А онук? Як ти житимеш без нього? Тож давай, думай. І дзвони: цікаво, до чого ти додумаєшся.

– Нема чого тут думати, – схлипнула Ольга Сергіївна, – невдячні…

– Та годі, – подруга засміялася. – Для мене твої помилки – очевидні: я ж бачу все збоку. А ось ти їх поки що навряд чи бачиш … Все, чекаю дзвінка. Думай, думай. Бо сина втратиш. Адже він ні свою Марію, ні свого сина ні за що не кине. Та ти й сама знаєш…

І Ольга Сергіївна задумалася…

За кілька днів знову набрала подругу:

– Я все зрозуміла…

– Так вже й все? – пожартувала та, – швидко…

– Куди тягнути? Рідних дітей можу втратити…

– Це так … Ну, і до чого додумалася?

– Я зробила три серйозні помилки.

Перша: порушила межі молодої сім’ї. Ну навіщо я їм казала, що вони живуть у моїй квартирі? Так, юридично вона моя. Але за фактом – це їхній будинок. Вони там господарі. Тому приходити, коли захочеться, робити зауваження щодо чистоти чи ще чогось – неприпустимо. Навіть жартома. І лізти зі своєю допомогою, коли не просять – також не можна. Так?

– Браво! Не чекала, що ти скажеш. Ще?

– Друге: я зовсім забула, що мій син виріс. Він уже – батько! І має сам нести відповідальність за свою сім’ю. Невістка – теж не дівчинка. Якщо її влаштовує те, як вона живе та її не напружує безлад – це її справа. Я повинна це прийняти. Що ж до онука… Те, як він живе – це зона відповідальності його батьків, але ніяк не моя. Я маю право лише його кохати. Так?

– Вдруге – браво! Я в тобі не сумнівалася! – озвалася подруга, – ну, а третя?

– Третя стосується фінансів. Даремно я їх розбалувала. Не подумала, що це може впливати на наші відносини. Виходить: я – даю і автоматично чекаю на подяку, вони – постійно відчувають свою залежність. Тепер даватиму тільки у борг або у форс-мажорних обставинах. Щодо іпотеки – тут ми з батьком подумаємо, як це розрулити. Так?

– Все вірно. Ну от тепер є шанс налагодити стосунки. Тільки не квапся, почекай трохи. Дай їм від тебе відпочити. Вони ж попросили…

– Так, доведеться потерпіти. Але нічого, я впораюся. Через півтора місяці, у липні, у Михайла день народження. От і подзвоню, привітаю.

– І якщо в гості не покличе, напрошуватись не будеш…

– Нізащо!

– І з порадами не полізеш, і грошей не запропонуєш…

– Ні! Тільки про онука спитаю…

– І про його маму…

– Ну, звичайно, – засміялася Ольга Сергіївна.

У день народження Михайла мама зателефонувала. Привітала. Поцікавилася, як почуваються онук і невістка…

У гості Михайло її не запросив…

– Зараз сама з’явиться, – кинула Марія.

Не з’явилася…

І більше не дзвонила…

Нагадала про себе за місяць до Нового року.

Сказала, що вони з батьком будуть дуже раді, якщо вийде зустріти свято разом, всією родиною…

Так воно і сталося.

КІНЕЦЬ.