– Які гарні… А скільки коштують?

– Шістдесят всього. Беріть. Візьміть кілька – знижку зроблю!

У Ольги товар гарний, яскравий. Все дуже гарно. Горнятка, горщики, чашки всілякі… З малюнками й без. І зовсім недорого. Свій товар. Без жодних націнок дешевше, аніж у магазинах. Все своїми руками зроблено…

– Але покупців тут дуже мало, – розмірковувала вона.

Чи то місце невдале, чи просто грошей у людей немає зараз.

Звісно, товар її теж на любителя.

Давно вони не торгували у цьому місті. Років зо два тому приїжджали на день міста. Тоді було набагато краще.

Зазвичай люди на Великдень люблять купувати таке. З таким розрахунком і приїхали Ольга з чоловіком на два дні, щоб поторгувати на ринку у вихідні. А ще їм просто захотілося розвіятися.

Цієї зими вони нікуди не виїжджали зі свого маленького містечка. А це місто, куди вони приїхали, було набагато більшим.

Оселились вони у далеких родичів. Вже другий день торгують – та навіть і половини не продали.

Погода була чудова, весняна. Тепло і вітру немає. У променях сонця білі ромашки на чашках так і сяяли.

А на ромашці – сонечко, як живе. Здається, що прямо зараз візьме й полетить…

Одразу видно, що зроблено з любов’ю і з душею, і помітна рука майстра.

Діло йшло вже до обіду.

– Максимум можна до двох годин побути, а потім тут нічого робити, – подумала Ольга. – Треба їхати назад додому…

Її чоловік відійшов, щоб зробити закупи.

Вона вже перестала виглядати серед перехожих потенційних покупців і розслабилась, підставивши сонцю обличчя, прикрила очі…

Ольга й не помітила стареньку, яка підійшла і уважно розглядала її товар.

Мружачись від сонця, Ольга відкрила очі й побачила її. Та була в білій хустці в квіточку і в старомодному вовняному пальто бордового кольору.

Бабуся з цікавістю розглядала глечик і кухлі. Взявши кухоль, вона погладила його легенько своїми зморшкуватими руками і обережно поставила назад.

– Мабуть, сподобалися, – подумала Ольга.

– Хороші такі, невеличкі, якраз такі, як я хотіла, – сказала старенька, посміхнувшись.

Молодість мою мені нагадали. Там, звідки я родом, теж такі робили, ну, може, гірші були, аніж ці. Ваші, звичайно, кращі будуть.

– Ну, так беріть! Ось цей набір коштує всього пʼятсот гривень, – сказала Ольга

– А я завтра прийду. Зараз майже всі гроші витратила, – сказала бабуся з досадою і усміхнулася Ользі якось винувато. – Заплатила за квартиру, купила продуктів і все. Пенсії майже нема.

І тут Ольга побачила очі старенької. Такий знайомий погляд карих очей, що трохи вицвіли від віку.

На тлі білої хустки і зовсім білого волосся темні очі особливо виділялися.

Вони були такі добрі, втомлені, але променисті. Ці очі нагадали Ользі її маму… У них було таке ж сяйво добра…

– Мамині очі, – подумала вона

…Ольга згадала їхню останню зустріч. Вона тоді вкотре приїхала з міста в село відвідати матір. Мама заслабла, але переїжджати до неї в місто не хотіла.

– Не хочу я свій дім залишати, – казала на умовляння дочки Галина Василівна. – Не зможу я у місті. Тут усе таке рідне…

Ольга пробула в матері кілька днів, але їй треба було повертатись в місто – робота, справи…

Мати вийшла її провести.

– Мамо, не треба, далі не проводжай, занедужаєш ще, – сказала Ольга їй тоді з докором.

– Зі мною все гаразд буде, ти себе бережи, доню, – сказала мати. – Внучечку поцілуй за мене…

– Мамо, йди в будинок! – сказала Ольга. – Я приїду через тиждень. Обов’язково приїду.

– Так-так, – пробурмотіла мати і подивилася на Ольгу таким поглядом, ніби хотіла щось сказати, щось важливе…

Очі в неї засльозилися…

Ольга йшла, іноді обертаючись назад. А мати все стояла і дивилася їй услід.

Тільки потім вона зрозуміла, що мати з нею прощалася. Вона ніби знала і передчувала, що більше не побачить свою дочку.

І справді, більше вони так і не побачились…

…Тут Ольга помітила, що бабуся збиралася піти.

– Бабусю, не йдіть, я вам хочу подарунок зробити! – сказала вона рішуче і швидко загорнула в папір глечик і чотири кухлі.

– Користуйтесь на здоров’я! Нехай вам буде в радість! – сказала Ольга і вручила старенькій пакет

– Це все мені?! – здивовано запитала та. – Може, не варто? Це ж грошей коштує…

– Нічого. У мене менше не стане… Ще зробимо. Будь ласка, беріть!

– Ой дякую! Ну, це для мене великий подарунок. Не знаю, навіть, як дякувати вам? Як звуть хоч тебе, добра дівчино? Хоч помолюсь, може, за тебе, – сказала бабуся і нерішуче взяла пакунок.

– Оля… Ольга мене звуть.

– Ну, дякую, Олечко. Бажаю тобі, щоб продалося все у вас вдало!

– Вже назад пора нам збиратися, додому, – сказала Ольга, посміхнувшись.

Бабуся довго їй дякувала, потім попрощалася і пішла щаслива, з усмішкою на обличчі.

– Чи багато потрібно людині для щастя? Наче маму свою побачила, – подумала Ольга.

Вона довго дивилася услід старенькій. Бабуся, перш аніж вийти за ворота базару, раптом обернулася і помахала Ользі рукою на прощання.

Ольга теж махнула їй у відповідь…

На базарі людей поступово меншало. Деякі продавці почали метушитися і збиратись додому. А хтось швиденько обідав тут же поруч у невеликому кафе.

У повітрі пахло весною. Іноді вітер доносив аромат смажених пиріжків і ще чогось весняного, невловимого…

Ольга теж зазбиралася. Незабаром підійде чоловік і вони вирушать у дорогу.

Небагато грошей вони заробили… Але це анітрохи не затьмарило настрій Ольги!

На душі в неї було легко й радісно, як ніколи!

КІНЕЦЬ.