За тиждень до Нового року Оля отримала сильний розчарування. Вона чекала на подарунок від чоловіка, сподівалася і думала, що він піднесе їй путівку на двох до Туреччини. Вони це обговорювали ще на початку року, бо того разу вони не змогли поїхати, занедужала його мама і довелося Олі доглядати її майже місяць. Після роботи їхала до неї в палату, а потім ще й після виписки до неї додому. Потрібно сказати, що свекруха Олі примхлива і норовлива, але невістка все витримала.

– Оля, обіцяю, наступний Новий зустрічатимемо в Туреччині. Дякую тобі за терпіння, за догляд за моєю мамою. Вона ще та «каприза», я це знаю і дивуюся твоєму терпінню, – говорив Андрій.

За двадцять два роки сімейного життя з Андрієм, вона себе почувала щасливою та коханою. Взаєморозуміння і довіра завжди були у їх сім’ї. Але ось цього року все було якось не так. Вона пов’язувала це із недугою свекрухи.

– Андрій переживає за матір, ну нічого скоро все стане на свої місця.

Донька півроку тому вискочила заміж за однокурсника і поїхала з ним до нього на батьківщину. Часто зідзвонюються, вона задоволена та щаслива.

До Нового року залишилося всього нічого, і Андрій повідомив дружину:

– Оля, у мене завтра новорічний корпоратив, ну ти ж знаєш, ми завжди без своїх половинок. Це тобі не новина, а у вас коли в офісі?

– У нас за два дні, – спокійно відповіла вона, знаючи, що чоловік завжди на корпоративи ходить один. Так у них заведено у Компанії. Такі правила встановив генеральний директор.

З корпоративу Андрій повернувся наступного дня надвечір. Коли дружина додзвонилася до нього, він відповів, що перебрав зайвого та ночував у кабінеті. Увечері буде вдома. Оля, як завжди, повірила чоловікові та заспокоїлася. А ввечері він прийшов, переодягнувся, закинув сорочку в пральну машинку, і, як ні в чому не бувало, прийняв дружину.

– Ну, давай вечеряти, їсти хочу. Я знаю у тебе завжди все смачненьке!

Після вечері Андрія розморило, він пішов у спальню і відразу заснув.

Оля у ванній випадково побачила його сорочку в незачиненій пральній машині, він недбало її закинув. Вона раптом побачила на сорочці дві яскраві плями, і діставши її з машинки, переконалася, що це не що інше, як червона помада.

На ранок відбулася розмова на підвищених тонах, коли вона запитала про помаду на його сорочці:

– Ти що не розумієш, ну буває, випадковість якась. Хтось із колег мабуть мазнув по плечу. Ми танцювали та веселилися. А ти не знаєш, як проходять корпоративи?

Оля образилася замість того, щоб її заспокоїти, він ще наїжджає на неї. А ввечері вона випадково зустрілася з Вірою, її колишньою сусідкою та однокласницею, яка працює разом із Андрієм.

– Ой, привіт, Оля, скільки років. Як живеш? Ще не виставила свого чоловіка? Ми в офісі все думаємо, виставиш-не виставиш його.

– А я маю його виставити? Щось не розумію я тебе, Віро, – здивувалася вона.

– Ой, Оля, не роби вигляду, що не розумієш і нічого не знаєш! А взагалі життя показує, що дружина все дізнається в останню чергу. Може, й у тебе так. Твій Андрій ще той Казанова. Він із секретаркою нашого генерального вже давно крутить, та й до цього ніколи не упускав можливості, – говорила Віра.

Оля дивилася на неї круглими очима, і Віра зрозуміла, що вона справді не в курсі пригод її чоловіка-казанови.

– Ой, вибач, будь ласка, ти й справді нічого не знаєш? А ну сядемо на лавку, я тобі все розповім. Хтось має тобі розплющити очі. Все одно це до пори, до часу.

Віра розповіла багато чого про Андрія, дружина вперше побачила його зовсім в іншому світлі. І не знала вірити чи ні. Але Віра говорила відверто і переконливо, цього в неї не відібрати, Оля добре знала її.

Увечері була велика сварка, Андрію вже не було сенсу все приховувати, і він видав дружині:

– Так, у мене з Галею давно стосунки, ми любимо один одного, і вона чекає від мене дитину. Ну і що, що різниця у вісімнадцять років, це не біда, зате я з нею почуваюся теж двадцятирічним хлопцем.

Оля виставила його речі, він зібрав їх у чемодан і поїхав до своєї Галини, повідомивши, що на розлучення подасть після Нового року, а вона вільна, і нехай робить, що їй заманеться.

Як вона пережила зраду, знає тільки вона, по натурі рішуча і горда, поплакавши навзрид, все зі сльозами вилила і через добу вже ніхто не міг сказати, що вона пережила. Ні, вона вирішила жити далі без Андрія та жити добре.

За два дні зателефонувала Віра і дізнавшись, що Оля виставила чоловіка, запросила її до себе на Новий рік.

– Оля, приїжджай до нас на дачу за місто. У нас буде компанія, зустрічатимемо Новий рік. Буде весело, будуть шашлики, зірки, природа. Тобі треба розвіятися. Новий рік треба зустрічати весело, а не у сльозах. Ти ж знаєш – як зустрінеш Новий рік… записуй адресу, а я ще тобі подзвоню завтра.

– Ну не знаю, Віро, якось незручно в незнайому компанію, та ще з таким настроєм.

– Припини це! Андрій не вартий тебе. Ще кине його ця молода, отоді й відчує все на собі. А ми будемо веселитися. Приїжджай годині о восьмій вечора.

Звичайно не хотілося Олі зустрічати Новий рік у незнайомій компанії, вона знає лише Віру та її чоловіка. Але й вдома сидіти і знемагати від самотності та образи теж не хочеться.

– Гаразд, можливо, це хороший варіант. Адресу знаю, записала, – відповіла вона.

На свій корпоратив не пішла, не тойй настрій. А Віра твердо пообіцяла, що за два дні приїде до неї в гості.

Тридцять першого грудня Оля купила мандарини, цукерки, ігристе, та вирушила до Віри в гості. Викликала таксі, вказала адресу та поїхали до дачного села. Приїхали до села, темно, ліхтарів мало, номерів будинків не видно.

– Ну і як ми знайдемо цей будинок, багато снігу, ліс. Аааа, у них будинок із зеленим дахом, – згадала Оля.

Поїхали далі, але будинку не знайшли.

– Може спитаємо у когось? – Звернулася вона до таксиста.

Таксист побачив чоловіка, який поспішав і спитав через відчинене вікно:

– Не підкажете, де знаходиться будинок номер п’ятдесят вісім із зеленим дахом?

Покрутивши головою, чоловік відповів:

– Вам треба їхати далі лісовою дорогою, там він має бути, він стоїть трохи осторонь.

Через деякий час таксист зупинився біля будинку із зеленим дахом. Навколо будинку ліхтарі, світло, майже як вдень. Оля розплатилася та вийшла. Відчинивши незамкнену хвіртку, вона увійшла у двір. На подвір’ї багато народу – хтось готував мангал, хтось весело розмовляв, біля хати вбирали ялинку. Оля шукала Віру, але не бачила її, а до неї швидко підійшла жінка похилого віку і сказала весело:

– З наступаючим Вас. А ви одна?

– Так. Мене Віра запросила. Мене звуть Оля.

– Віра?! – Здивовано спитала жінка і потягла її за рукав. – Проходьте, проходьте. А там і Віра під’їде. Мене звуть Ірина Петрівна.

Оля нікого не знала, але до неї тут же підійшли деякі гості, познайомилися, музика грала, всі були веселі та задоволені та вітали один одного з наступаючим. Ірина Петрівна взяла у неї з рук пакет, запросила до хати:

– Розташуйтеся, а якщо треба переодягнутися, ось сюди, будь ласка. Будемо спочатку у будинку, а потім у двір вийдемо.

– Мамо, а хто ця чудова незнайомка, – почула вона приємний чоловічий голос.

– Це Оля, хтось із наших запросив її.

– Добрий вечір і з наступаючим, Олю. А я – Олег, будемо знайомі. А Ви одна? – цікавився він, а вона відзначила його серйозний і напрочуд теплий погляд сірих очей, обрамлених пухнастими віями.

– Ого, які пухнасті вії, напевно, багато жінок заздрять йому, – промайнуло в її голові, а вголос промовила: – Так, одна, мене Віра запросила, а де вона?

– Не знаю, під’їде, мабуть, – весело відповів Олег. – Ходімо, познайомлю Вас із гостями.

Знайомство було легким і швидким, Олег жартував, розповідав якісь веселі історії зі своєї практики. Виявилося, що він стоматолог, він старший за Олю на три роки, йому сорок сім років, і через короткий час Олі здалося, що вони з Олегом знайомі вже сто років.

Всі разом готувалися до свята, і ось вирішили сідати за стіл та проводити старий рік. Весело розсілися, Олег посадив Олю поряд із собою.

– Я на правах тутешнього старожила доглядатиму вас. Ви не проти Оля?

– Ні, зовсім не проти.

Все було дуже душевно та тепло по-домашньому, але водночас трохи урочисто. І їй уже здавалося, що вона давно знає всіх. Відчувалась у всьому чарівна та казкова атмосфера, з приглушеним світлом та миготінням новорічних гірлянд. Оля давно не почувала себе так добре, вільно та весело. Єдине її непокоїло, що вона ніяк не могла побачити Віру.

Вона спитала Олега:

– А де Віра, чомусь я її не бачу?

– Не знаю, має скоро під’їхати. Мамо, а де наша Віра?

– Вона дзвонила їде з донькою, скоро будуть, – весело озвалася Ірина Петрівна.

Оля подумала, що Ірина Петрівна щось переплутала, Віра не має доньки, а має дорослого сина. Але в цей час усі підняли фужери за минулий рік. Олег доглядав Олю і попросив дозволу говорити їй на «ти»:

– Ми за столом серед друзів, тож давай на «ти».

– Давай, – весело погодилася вона.

Потім їли гарячий шашлик, гості без кінця вітали одне одного. До Нового року залишалося зовсім небагато, коли до будинку увійшла молода жінка з дівчинкою років дванадцяти.

– Всім привіт і з наступаючим, – усміхалася вона.

– Привіт Віро. Сідай скоріше з донькою, зараз президент вітатиме, – сказала Ірина Петрівна.

– А ось і Віра, моя молодша сестро, – сказав Олег.

Оля схвилбовано дивилася то на Олега, то на Віру і нічого не розуміла. З Вірою весело віталися всі гості та теж вітали.

– Тихо-тихо, а ось і наш президент із привітанням, – промовив хтось.

Всі вислухали вітання, потім було ігристе та знову вітання один одного. Олег весело дивився на олю, а вона вже здогадалася дещо.

– Олю, з Новим роком! Ти чому така невпевнена та розгублена? Новий рік настав, а це значить можуть статися нові чудеса, нове життя і все-нове.

– Олеже, ти мене вибач, але я не знаю цю Віру. Мене запросила моя однокласниця Віра і надала адресу, а сюди привіз мене таксист. Ми питали дорогу в якогось чоловіка, і він вказав на цей будинок. Значить, я переплутала адресу і схоже не туди потрапила.

– Як це не туди? Саме туди, тепер я тебе нікуди не відпущу. А я що казав, дива трапляються новорічної ночі. Ти одразу влилася в нашу дружну компанію, і ніхто не відчув, що ти потрапила випадково.

Ті, хто сидів поруч, почули розмову і підтримали Олега, а Ірина Петрівна так і заявила:

– Олю, значить тебе хтось прислав до нас.

– Але мені незручно, я зараз піду. Негарно вийшло, прийшла в чужий будинок не званою гостею.

– Ніяких «але!»  нікуди не відпускаємо тебе, тепер ти наша гостя.

Так весело Оля ще ніколи не зустрічала Новий рік. Тут було все – і Новий рік, і зірки, і ялинка, і смачний шашлик. А головне, чудова чарівна атмосфера, приємне спілкування та гостинні господарі – Олег та його мати Ірина Петрівна.

Першого січня ближче до вечора Олег повіз Олю додому, прощаючись із Іриною Петрівною, вона сказала:

– Я вам дуже вдячна за гостинність. Як чудово, що я потрапила саме до Вас. Я завжди мріяла про незвичайне свято, і це зі мною трапилося, я його отримала, дякую Вам. Це було незабутньо!

– Я рада, Олю і до зустрічі. Сподіваюся ми не загубимося цього року, – і щось шепнула на вушко синові.

Вони не загубилися, і після семи місяців зустрічей, Оля переїхала до великого будинку Олега і стала повноправною господаркою. А Ірина Петрівна поїхала до себе у сусіднє місто, де живе вже давно. А сина відвідує часто, бо він вже три роки живе неодруженим, після розлучення з дружиною, яка поїхала з іншим кудись у інше місто. Мати періодично балує сина смаколиками та пирогами. Ну а тепер це турбота Олі, тепер вона балує Олега своєю чудовою випічкою.

Таке може статися лише новорічної ночі, і ніхто від цього не застрахований, щастя Оля знайшла сама. А швидше за все це хтось звернув її саме в цей будинок привів. Тож треба вірити, що в новорічну ніч дива трапляються!

КІНЕЦЬ.