Задзвонив телефон. Дзвонила подруга. Крім неї, ніхто й не телефонує:

— Ольго, слухай! — почала без жодних вступів.

— Ти ж знаєш, що Макаров продав свій котедж? Так от, заселився новий господар. Звати — Микита Геннадійович. На вигляд років п’ятдесят. Якийсь неохайний…

— Рито, в сенсі — неохайний?

— Одяг м’яко кажучи несвіжий… Ти не перебивай! Так от, поговорила я з ним і… — подруга зробила інтригуючу паузу, — він шукає хатню робітницю.

— Та ти що?! — у голосі Ольги прозвучала зацікавленість.

— Я одразу про тебе згадала. А він каже: нехай зайде за годину! Давай, швидко збирайся!

Ольга запхала телефон у кишеню й почала вдягатися. У їхньому селищі роботу знайти було майже неможливо. Їй було тридцять, чоловіка немала, красунею ніколи не була

Освіта середня. І жила вона, перебиваючись випадковими заробітками, в основному прибирала по котеджах — окрім як тримати дім у чистоті, нічого особливого й не вміла. Але й таку роботу знайти було непросто — жінок, охочих підзаробити, більше, ніж пропозицій.

Ольга довго стукала у хвіртку. Хотіла йти, як почула бурчання, згодом двері відчинилися — перед нею з’явився чоловік невизначеного віку, справді неохайний, проте від нього пахло дорогим парфюмом.

— Тобі що? — грубо кинув він.

— Мені сказали, ви хатню робітницю шукаєте.

— А, так… Заходь!

З певною обережністю жінка пішла слідом. Усередині котеджу панував суцільний безлад.

— Тебе як звати? — запитав господар.

— Ольга.

— А я — Микита Ге… — махнув рукою.

— Можеш просто Микитою кликати.

— Дуже приємно, — спробувала усміхнутися жінка, хоча насправді приємного було мало.

— От, — провів він рукою навколо себе.

— Можеш починати.

— А які у мене обов’язки будуть? — поцікавилась вона.

— Поняття не маю. Ти ж хатня робітниця — от і розбирайся.

— Добре… А скільки платити будете? — поставила вона найважливіше питання.

— Сама вирішуй! Не забивай мені голову дрібницями.

— А якщо я вирішу — по тисячі гривень в день?

— Тисяча, значить — тисяча. Діло твоє. Займайся! Я піду прогуляюся, — простягнув їй в’язку ключів.

— Це від усіх дверей.

Микита трохи освіжив обличчя і вийшов.

«Яке у нього волосся неохайне, одяг не випраний!» — усміхнулась Ольга, дивлячись йому вслід. Потім пройшлася по котеджу. Хоч зовні він здавався двоповерховим і не надто великим, проте ще один поверх був нижче рівня землі. А на горищі — цілком придатне для життя приміщення.

Господар повернувся на таксі з цуценям у руках. Радісно увійшов у передпокій і вигукнув, звертаючись до Ольги, мов до давньої знайомої:

— Дивись, якого красеня я купив! Справжній ротвейлер!

— Гарне цуценя, — кивнула Ольга.

— Тепер і йому готуй, як слід. Тільки цими магазинними кормами не годуй.

«Тобто я ще й собаці маю готувати?» — з іронією подумала жінка.

А чоловік продовжував, наче нічого особливого:

— Зараз щось нам приготуй.

— Зараз приготую, — відповіла Ольга, а про себе подумала: «Чи не занадто я скромно оцінила свою роботу — тисяча гривень в день…»

У холодильнику все лежало впереміш — і свіже, і підозріле. Але все дороге. Господар, побачивши, що вона принюхується до кожного продукту, заявив:

— Ольга, якщо хочеш — викинь усе з холодильника і купи нове.

Він зник у якійсь кімнаті. Незабаром повернувся з карткою в руці і несподівано сказав:

— У будинку гарно стало.

На обличчі Ольги з’явилася усмішка, але він цього навіть не помітив.

— На, — простягнув картку.

— Код: п’ятнадцять, нуль сім.

— Це навіщо?

— Продукти купувати.

— Ну… гаразд…

— Ольга нерішуче взяла картку.

Після обіду Микита, подаючи їй якусь брошурку, сказав:

— Ми з Мухтаром підемо прогуляємось. Мені дали інструкцію, там написано, чим його годувати.

Ольга поступово почала хазяйнувати у домі Микити. Купувала продукти, зберігала чеки. І з подивом помітила: господар змінюється. Почав голитися, щоразу вдягався у чисте, а найголовніше — став менше пити, і нарешті помив голову.

Дивувало одне: ніде не працює, а гроші є. Картку, яку дав їй у перший день, так і не забрав. Ще вона зловила себе на думці, що її тягне до цього похмурого чоловіка. Її ніколи не балували увагою, а тут навіть цей, далеко не молодий чоловік, бачив у ній лише домогосподарку.

Селище було недалеко від міста — кілометрів десять. Іноді Ольга їздила туди у справах. Якось зайшла вона у магазин. Побачила там гарну сукню — захотілося приміряти, подивитись, як виглядатиме. Ольга глянула в дзеркало — й не повірила очам: звідти дивилася справжня красуня. Вийшла з примірювальної — дівчина усміхнулась:

— Вам дуже пасує! — і тут же запропонувала: — А приміряйте-но ці туфлі.

Ольга одягла й туфлі… І ледь не заплакала з захвату. Запитала ціну:

— Три тисячі гривень. Ольга сумно кивнула й пішла перевдягатись. Попри те, що вона працювала у господаря понад тиждень, він їй ще не заплатив.

«У мене ніколи не було ані такої сукні, ані туфель. От би ще зачіску зробити, пройтись по селищу… Цікаво, Микита звернув би на мене увагу, якби я прийшла в тій сукні та туфлях? Сумніваюсь. Він, здається, більше уваги своїй собаці приділяє».

Ольга повернулася до котеджу й узялася готувати обід. Приготувала, накрила на стіл.

Покликала господаря. Коли той доїв борщ, по його обличчю було видно — сподобалося. Він навіть кивнув:

— Дякую. Смачно!

І Ольга наважилась:

— Микита, а коли ви мені гроші заплатите?.. — вона опустила голову і почала несміливо.

— Я в місті сукню бачила… і туфлі…

Його відповідь її просто приголомшила:

— Так картка ж у тебе. Купила б — і все!

— Але ж… вони дорогі…

— А на картці хіба не вистачає? — чомусь усміхнувся.

— Я всі чеки зберігаю, — одразу повідомила вона.

— Які чеки? — не зрозумів він.

— Коли продукти купую.

І тут Микита розсміявся. Сміявся довго, а вона просто дивилася на нього.

— Іди, купуй! — і подивився з такою ніжністю…

— Дякую! Прямо зараз?

— Іди зараз.

Перш ніж зайти до магазина у місті, Ольга зайшла до перукарні й зробила зачіску.

Продавчиня зустріла її з усмішкою, як давню знайому:

— Вирішили?

— Так.

І знову вона стояла перед дзеркалом і милувалась. Продавчиня підійшла з елегантною сумочкою, повісила її на руку й, поглянувши в дзеркало, сказала:

— Тепер дуже красиво! Берете?

— Так, — твердо кивнула Ольга.

Вона йшла містом і помічала, що чоловіки проводжають її поглядом. У маршрутці почувалася королевою. А в селищі її навіть не впізнавали.

Зайшла до котеджу. Очі Микити здивовано розширились:

— Ольга… це ти?

— Я, — кокетливо відповіла та.

— Подобається?

— Ти — красива.

Він дивився на неї, але його очі раптом потьмяніли.

— Микито, що не так? — запитала Ольга.

— Ти тут ні до чого… — відповів.

— Дружину згадав.

— А що з нею?

— Та нічого… — похитав головою.

— Закохалася в якогось молодого артиста й поїхала з ним за кордон. Ми майже тридцять років разом прожили…

Чоловік сів на диван, і було видно — хоче виговоритися:

— У мене ж бізнес великий в обласному центрі. Згоден, уваги їй мало приділяв — на першому місці завжди була робота. І їй я справу організував — магазини. Потім вона їх усі продала, коли ми розлучилися… — чоловік тяжко зітхнув. — Я почав пити. Тепер усім керує син. Йому вже двадцять сім. Розумний хлопець.

Чоловік знову замовк. Вдихнув і додав:

— Побачив тебе — й згадав, як вона колись щиро раділа дрібницям. А потім… що більше ми багатіли, то менше у неї було радості. Важко її було чимось потішити.

Ольга раптово сіла поруч. І сама почала розповідати:

— У мене ніколи не було ні батьків, ні чоловіка, ні дітей. І далі нашого міста я ніколи не виїжджала. Мріяла побачити море… Через тиждень мені тридцять. Роботи в селищі не знайти. А в місті… хто мене туди візьме?

— Олю… — поклав руку їй на плече. — А поїхали на море?

— На яке море? — вона навіть не зрозуміла, про що мова.

— На Чорне.

— Як це поїхали?

— У мене в гаражі машина. Сядемо — й поїдемо. Там і відсвяткуємо твоє тридцятиріччя.

— Микито, ви жартуєте?

— Треба Мухтара комусь залишити. І все для поїздки купити. — він підвівся і кивнув. — Часу ще вдосталь, по магазинах встигнемо пройтись.

— Ви справді не жартуєте? — склала руки жінка.

— Справді. Ходімо! — він взяв її за руку.

Через два тижні на телефоні задзвеніла мелодія. З динаміка пролунав крик подруги, більше схожий на наказ:

— Розповідай!

— Рито, ми були на морі, в Одесі. Там… там так прекрасно! — і Ольга не втрималась, заплакала від щастя.

— Ти чого плачеш?

— А ще… я виходжу заміж.

На тому кінці дроту запала тиша. А потім Рита, яка завжди мала відповідь на все, тільки тихо прошепотіла:

— Олю… ти серйозно?

— Серйозно, Рито. Він… зовсім інший, ніж здавалося. Ти не повіриш, але я знову почала жити.

— І це той буркотливий чоловік з котеджу?

— Той самий. Але тепер… він зовсім інший. І я інша. Я щаслива.

— Олю, ну ти даєш… — видихнула Рита, але в її голосі звучала щира радість. — Ну що ж… вітаю, подруго. Ти на це заслужила.

Ольга усміхнулась крізь сльози.

— Дякую. Уперше в житті здається, що я — не просто домробітниця. Я — кохана жінка.

Джерело