– Все! Не можу більше! Оля, я не розумію, що з нами сталося? – після чергової сварки з дружиною Вадим взяв себе в руки і говорив спокійно та впевнено. – Я йду! Поживемо якийсь час окремо, нам потрібна перепочинок.

– Йдеш? Куди ти зібрався? Чи не до Наталки Микитенко? Не дарма мені казали, що вона перед тобою крутиться.

– Та яка Наталка, Оля? Не потрібна мені ніяка Наталка. Я йду на орендовану квартиру. Так буде краще. Нам усім: і тобі, і мені, і Андрійку. Все! Іди до сина в кімнату, заспокой його. Ти чуєш, він там плаче…

– Заспокоювати сина завжди краще в тебе виходило. Він тебе слухає, а мене ні.

– Добре, я сам заспокою, але потім… я піду.

– Ну, і котись, куди хочеш! Котись, чуєш? І назад не повертайся!

– Давай не спішити з рішеннями. Я дуже сподіваюся, що в нас із тобою ще все буде, як раніше… Я не розумію, правда, не розумію, що відбувається між нами…

Вадим заспокоїв сина. Речі він почав збирати лише, коли Андрійко заснув. На порозі Вадим глянув на дружину.

Вадим пішов. Раніше Оля, почувши, що від когось пішов чоловік, завжди казала: – Ха! Сама винна. Від доброї господині чоловіки не йдуть. Значить, лінувалась багато – ось і результат.

А що ж сказати тепер, коли сама потрапила до списку покинутих дружин? І начебто в будинку все сяє чистотою, і улюблені страви чоловіка завжди на столі… У чому причина постійних сварок? Розлюбили? Набридли один одному за дев’ять років шлюбу?

Восьмирічний Агндрійко дуже важко переживав відхід батька. Вадим любив займатися з синком і багато уваги приділяв йому, в той час, як Оля була зайнята домашніми клопотами.

Андрійко сильно засумував. Щовечора він сидів на підвіконні і чекав, коли прийде батько. Спочатку Вадим приходив, але Оля налітала на нього з купою докорів і образ.

– Розумієш, сину, – сказав одного разу Вадим. – Мені треба поїхати. Далеко.

– А коли ти повернешся? – Захникав хлопчик.

– Я не знаю…

Насправді, Вадим не збирався нікуди їхати, просто він не знав, як пояснити синові, чому він більше не приходитиме. Вадим вирішив, що їм з Олею краще не зустрічатися якийсь час, треба все обміркувати, розібратися в собі і вирішити, як жити далі.

Минув місяць, Вадим не приходив, але дзвонив сину щодня.

– Мамо, а тато назавжди поїхав? Він більше не повернеться? Ніколи ніколи?

– Я не знаю … – блукаючий погляд Олі зупинився на обручці. Минулого вечора вона зняла її і поклала в скриньку, але чомусь вранці знову одягла.

Андрійко був повненький. Після відходу Вадима Оля помітила, що син став скидати, але значення цьому не надала. Точніше, побачила у цьому позитивний момент.

– Нічого хорошого в зайвих кілограмах немає, – завжди говорила вона.

Андрійко дуже заслаб. Прямо на очах змінився… А одного дня його забрала зі школи швидка

Оля, металася коридором, не знаходячи собі місця. Зателефонувавши Вадиму, сварилася, на чому світ стоїть, говорила, що це через нього все сталося я. А Вадим тільки мовчав і слухав, за півгодини він примчав до палати.

– Ти маєш рацію – це через мене, – говорив він, обхопивши руками голову. – Вже відомо, що з Андрійком?

– Ні, його оглядають… Мені на роботу терміново потрібно. У нас сьогодні, перевірка, – Оля говорила вже спокійно, чомусь присутність Вадима вселяла в неї впевненість. – Як тільки стане щось відомо, одразу мені подзвони.

В автобусі Оля відчужено дивилася у вікно. Вона не звернула уваги, як поряд з нею сіла якась бабуся.

– Не хвилюйся, дитинко, – злегка торкнулася вона Оленої руки.

– Га? – Ліза здригнулася від несподіванки.

– Все у вас буде добре, люба. І синочку стане краще, і з чоловіком все налагодиться. А коли донька народиться, Ганною її назви.

Оля хотіла щось сказати, але ніби дар мови втратила, а старенька тим часом вийшла з автобуса.

Пролунав дзвінок, це дзвонив Вадим.

– Оля, не хвилюйся, рідна, з нашим сином все добре!

– То що ж із ним сталося?

– Подробиці – після. Головне, знай, що з Андрійком все добре!

Оля затулила руками обличчя і тихо заплакала.

Причина проблем виявилася простою: Андрійко дуже переживав. Вдома зранку з’їдав легкий сніданок, обід у школі повністю ігнорував, пив лише компот. Оля давала синові з собою бутерброди, але ними він ділився з другом – великим любителем поїсти, а сам задовольнявся за цілий день лише яблуком.

Коли Оля повернулася до палати, Андрійко сидів у батька на руках і не переставав обіймати за шию.

– Татусю, ти ж більше нікуди не підеш?

Вадим запитливо глянув на Олю.

– Повертайся. Ми чекаємо тебе…

Незрозумілі сварки, які виникали на порожньому місці, залишились у минулому. Рівно через дев’ять місяців Оля та Вадим вдруге стали батьками. А доньку, звісно, назвали Ганнуся…

КІНЕЦЬ.