– Ну, що, відпустиш дружину? Лише на один день. Забираю домробітницею, поверну королевою.

– Яка домробітниця?

– Катюшко, ну ти сказала! Михайла мого збентежила. Я й сама не хочу їхати, прожила без цього стільки років, і зараз ні до чого по салонах красу наводити.

– По-перше, не по салонах, а в моєму особистому салоні. По-друге, я все життя до свого салону йшла, і тепер це моя справа, мій салон. Невже я не можу запросити подругу до себе на роботу? Ну а там, якщо забажаєш, процедури приймеш. А хіба це погано?

– Гаразд, Катю, з’їжджу, ти ж не відстанеш, знаю тебе, – Оля махнула рукою, немов зважилася на щось значне в житті. – Тільки ти мене домробітницею не називай, а то якось ніяково мені.

– Та я ж жартома, це щоб тебе розворушити, – Катя зраділа згоді подруги, яка жила в селі. Був час і Катя в селі жила, вчилася в одному класі з Олею.

– Знову батьки сваряться? – Оля з виразу обличчя подружки бачила, що вдома в неї знову недобре. Від самого народження Катрусі батько мав намір піти з сім’ї, але мама Катрусі намагалася втримати чоловіка з усіх жіночих сил.

Потім і сам батько Каті змирився і не зарікався про відхід. Але життя не було: сварки, підозрілі гості, посиденьки всю ніч. У такі дні забували геть про Катю. Коли Катя навчалася в сьомому класі, батько все ж залишив їх і поїхав зовсім із села. Щовечора мати оплакувала його відхід, не цікавлячись донькою.

Дівчинка частіше бувала в подружки Олі, ніж удома. Мама Олі вже звикла ставити на стіл ще одну тарілку, коли дівчата приходили зі школи. Намагалася поговорити з мамою Каті. Але та одразу починала плакати, скаржачись на своє життя.

Після дев’ятого класу Катя поїхала з дому. У неї не було жодної сукні для дівчинки її віку. Мама Олі якраз замовила кравчині сукню для доньки, і Оля випросила таку саму для Каті.

– Як ти жити-то будеш зі своєю добротою? – Зітхаючи, запитувала мати. Але сукню для Каті все ж замовила, попередньо знявши мірки.

– Нехай однакові, все одно ніхто не побачить, ти ж у місті вчитися будеш, а я вже тут школу закінчу.

Катя стояла перед дзеркалом у новій сукні: то повернеться, то відійде, – милувалася.

– Знаєш, Олю, що я подумала: а давай сфотагрофуємося разом в однакових сукнях. У гуртожитку скажу, що ти моя сестра.

Олі й пояснювати нічого не треба, все життя Каті з малих років, як на долоні. І весь цей час Оля немов тримала її за руку, підтримуючи, жаліючи і ділячись усіма солодощами, що приносили додому батьки.

Минуло понад двадцять років. Життя подруг, як і раніше, кардинально відрізнялося. Катя вивчилася на перукаря, і маленькими кроками набиралася майстерності. З старанної учениці вийшов справжній професіонал. Вона мріяла про маленьку перукарню, але саме свою. І ось минули роки, Катя стала господинею салону – не найбільшого в місті, далеко не найкрутішого, але вже популярного серед клієнтів.

Іноді вона приїжджала додому, де в матері з’явився новий чоловік. Але більше часу проводила в Олі. Єдине, що вона могла для неї зробити, так це підстригти. Пропонувала зачіску, але Ольга відмахувалася:

– І куди я з нею? Не витрачай час, без зачіски обійдуся.

Ольга після школи нікуди не вступила, хоча вчилася добре. Просто закохалася і вийшла заміж, занурившись у сімейне життя. Їй подобалося возитися з дітьми, прикрашати будинок, який вони з чоловіком побудували. І вона, майже нарівні з ним, не шкодуючи рук, хапалася за розчин, сама штукатурила, радіючи власному житлу.

Здавалося, збудують хату й відпочинуть. Але ще довго облаштовували садибу, потім завели господарство, стали тримати курей і поросят. Не бідували, але й спину гнули будь здоров.

Оля забула про себе, присвятивши повністю свій час дітям, чоловікові, дому. І чоловік теж працював, як віл. Вони втягнулися в це життя, не уявляючи іншого. Катя часто кликала її до себе:

– Давай не вдома підстрижу, а в перукарні, у нас там майстер манікюру є. – Ольга дивилася на свої нігті, – та начебто й так зійде.

– У тебе гарна форма нігтів, не сперечаюся, – зазначала Катя, – але за руками все одно треба доглядати, ну довірся ти, нарешті, мені.

– Катю, та хіба справа в довірі? Я ж тобі як самій собі довіряю. Тільки даремно це, я без усіх цих новомодних процедур непогано почуваюся. Ну, от уяви, кому це треба?

– Тобі треба насамперед. Скільки ти кілометрів находила, крутячись на своїй садибі, скільки посуду перемила, подивися на свої руки… а ніжки твої, хіба вони не втомилися? Загалом, ночую у тебе, завтра вранці і забираю з собою.

– Ні, Катю, давай іншим разом сама приїду на автобусі, або Михайло мене привезе.

– Ну, ні, не вірю, скільки разів обіцяла, цього разу не відкрутишся.

І тепер сиділи втрьох за столом, сказавши перед вечерею, що Оля до Каті їде. Михайло не проти, треба – значить треба. Але Катя, про всяк випадок, щоб рішення Ольги було ухвалено напевно, поставила це напівжартівливе запитання: “Ну, що, відпускаєш дружину?”

Михайло не тільки відпустив, а й запропонував забрати, коли скаже.

– Якщо до завтра залишишся, телефонуй, приїду, заберу.

– Та гаразд, удома вже господарюй, а то Оленка забудеться, пізно прийде з танців. На автобусі приїду, – вона подивилася на Катю, – завтра приїду.

Салон краси зустрів Олю приємними запахами, блискучими світильниками, красивою музикою.

– Ну ось, це мої володіння, – Катя схвально окинула поглядом невелике, але затишне приміщення. – Я тобою сама займуся, все по повній програмі, як то кажуть, від кінчиків нігтів до кінчиків волосся. А ти ні про що не думай, розслабся і відпочивай.

Тільки тут Оля зрозуміла відчуття польоту після ванночок, масажу, коли Катя, посміхаючись, клопотала біля неї.

– А потім до мене додому, – заявила вона, – і жодних заперечень.

– Звичайно до тебе, я не чиню опір, – Оля з легкою посмішкою, задоволена, з вдячністю дивилася на подругу.

– Дякую тобі, Катрусю, – сказала Оля вже вдома в подружки. – Чоловік із сином дивилися новий фільм, голосно обговорюючи в залі. А жінки сиділи на кухні. Оля пила чай, а Катя зробила собі каву.

– Ти їж, давай, я ж для тебе старалася.

– Катю, вже не лізе, ти завжди мене смачно годуєш.

І це було правдою. Щоразу, коли Оля заїжджала до Каті, та намагалася її нагодувати, можливо, в пам’яті залишилися шкільні роки, коли Оля ділилася з подружкою їжею, брала бутерброд у школу на двох, або два бутерброди.

– Дякую, балуєш мене як почесну гостю.

– Це тобі спасибі, – сказала Катя тихо. Олі здалося, що очі в Каті зволожилися.

– Крутимося ми з тобою, як білки в колесі. А іноді хочеться зупинитися, посидіти, поговорити по душах, згадати хороше. Олю, ти ж у мене найкращий спогад із дитинства. Якби не ти, навіть боюся подумати, як би все склалося. А пам’ятаєш сукню, яку твоя мама замовила мені?

– Звичайно пам’ятаю! У мене ж таке було, довго в комоді лежало, потім Оленка його стала перешивати на себе, коли праця в них почалася, загалом, так і порізала на клаптики.

– А моє збереглося, – Катя загадково посміхнулася, встала і пішла шукати сукню. Принесла. Сміється. – Ти подивися, яка я була худенька, і ти така ж була. А талія яка! Невже ми такими були?

– Та не сильно ми й роздобріли, ти так взагалі струнка, – Оля чіпала тканину, розглядала сукню, яку Катя примудрилася зберегти.

– А в мене і фотографія є, де ми в цих сукнях, – сказала Катя, складаючи акуратно пам’ятну річ.

– Так і в мене є, зберегла, – Оля світилася від радості. – А знаєш, мені нова зачіска подобається, і як нафарбувала ти мене, теж подобається, ніби трохи, а щось особливе є. Ну а масаж, це щось чарівне. Та й сама ти, Катя, чарівниця, руки у тебе золоті.

– Ти приїжджай частіше, для тебе мій салон – завжди подарунок.

Додому Оля приїхала автобусом. Катя встигла вранці знову укласти волосся, нанесла легкий макіяж.

– Ну, якщо не так, то хоча б прагни, – порадила вона. – Олечко, пам’ятай: ти моя найближча подружка, найдобріша і найкрасивіша. Тільки красу підтримувати треба. Тож приїжджай частіше.

Удома Оленка роздивлялася матір, навіть принюхувалася.

– Мамо, чимось надзвичайно смачним пахне. Ти в тітки Каті була? Яка ти красива! Мамо, нічого не роби, просто посидь, а буду дивитися на тебе.

– Картина я чи що? – Ольга зніяковіла.

Приїхав із роботи Михайло. Зрадів приїзду дружини. Спочатку й не розгледів, що там не так. Але волосся, укладене по-новому, кинулося в очі. Став придивлятися. Коли вийшла Оленка, обійняв якось обережно, немов боячись “пом’яти”.

– Ти якась інша. Чи моя це дружина? І дивишся якось по особливому. І що це ти в Катерини робила, що така задоволена приїхала.

– Літала, – шепнула вона, потім розсміялася. – На роботі в Каті була, красу наводила.

– У-уууу, яка ти, – він ще сильніше обійняв її, – прямо не дружина, а королева. Ні, краще так: це моя дружина, як королева.

– Моя величність запитує, – Ольга удавано глянула на чоловіка: – Чи нагодовані поросята, чи добре несуться кури?

– Усе чудово! Я сьогодні трохи Оленку поганяв, нехай більше тобі допомагає. А сам, думаю,лазню підремонтувати. Тільки тобі там робити нічого не дам. У тебе тепер інша робота: будеш королевою.

– Це правильно. Оленку треба привчати, а то я все шкодую. І за “королеву” спасибі, – вона притулилася обличчям до плеча чоловіка, і він не бачив, як вона посміхається.

А Оля в цей момент згадала Катю: “Спасибі, Катюшо, ти знаєш і відчуваєш мене, як рідна сестра”.