Валерій Іванович сидів на нараді, але думки його були зовсім не про роботу.

Напрацювався видно. Натякнули вже, навіть, що на пенсію йому пора.

Та тільки життя Валерія Івановича завжди було все тільки в роботі, а іншого життя він і не уявляв.

А вдома порожньо… Син Ігор виріс, віддалився, сім’ю не завів, недолугий.

Приклад батька Ігорю не сподобався. Валерій Іванович з Галиною Юріївною розлучився – сам винен.

Їздив по відрядженнях, а вона все одна, та й одна.

А якось приїхав він із відрядження раніше, без попередження. Заходить у квартиру, а його Галя і не одна зовсім!

Знайшла йому заміну…

Валерій Іванович не пробачив дружині, хоча й сам був не без гріха, але його ніхто ж не застав.

Хоча з нього, швидше за все, і пішов розлад у сімʼї. Мабуть, Галя давно вже розуміла, що в них все розвалилося…

Сина теж Валерій Іванович не вгледів. Мало приділяв уваги Ігорю, все в них було нарізно.

Машину синові подарував – ніби відкупився. Так син мало не зламав її був.

А от людиною бути, Ігоря Валерій так і не навчив!

Сам же ж Валерій Іванович завзято вгору ліз кар’єрними сходами, думав тільки в цьому щастя.

Сварився, звільняв за будь-який промах.

Шепотілися всі – безсердечний. Олену он, матір-одиначку з роботи звільнив, навіть…

А Валерій Іванович тільки посміювався – працювати треба на совість і відповідати за доручену тобі справу, тоді ніхто й не причепиться.

Крутий був, милувався, й пишався собою. А тепер сумніви взяли Валерія – раз він був такий хороший, чого ж він один залишився?

На заслужений відпочинок Валерій Іванович так і не пішов, хоч його й попросили.

Пішов у фірму знайомого, який йому був усім зобов’язаний.

Але цікавої відповідальної роботи, до якої він так звик і якою жив, у нього тепер не було.

І він засумував, зрозумів свою непотрібність…

…Якось Валерій Іванович прогульбанив усі вихідні й не вийшов на роботу.

Але ніхто його відсутності, навіть не помітив…

Він вийшов на вулицю й озирнувся – куди йому йти?

Він нікому не потрібен!

Зник би Валерій Іванович, і ніхто про нього й не згадав би…

А ті, хто пам’ятає, можливо, все ще згадують йому, так сильно він їм насолив.

Задумавшись, Валерій Іванович ішов, куди очі дивляться, і ноги несподівано привели його у церкву.

Священник вийшов до своїх парафіян. Люди підходили, просили благословення. Хтось просив поради, тихо, спокійно, не заважаючи іншим.

І раптом священник помітив високого, ще не старого чоловіка.

Той просувався до нього серед людей, відсуваючи всіх плечем, немов мав якісь особливі права.

Він підійшов і навіть не дав договорити літній жінці:

– Отче, мені треба сповідатися, де можна це зробити?

Було видно, що чоловік не звик, щоб йому відмовляли. І вважав себе вищим за інших.

– Сину мій, я готовий вислухати кожного, хто потребує. Ось і ти почекай свою чергу, – спокійно відповів священник, і повернувся до тієї самої літньої жінки, що не договорила.

Він кивнув їй, що, мовляв, знову її слухає.

Валерій Іванович почервонів і від сорому, який межував з гнівом. Як же ж так, його й тут не пошанували?!

Але потім озирнувся на людей, що стояли поруч, і раптом відчув давно забуте почуття – йому стало незручно!

Так незручно йому було колись дуже давно…

Ще хлопцем Валерій вліз без черги перед якоюсь старенькою.

Вважав, що вона стара, зачекає. І старенька й справді не стала сперечатися. Вона відсунулася від нього і тихо прошепотіла,

– Звичайно, любий, мені вже нікуди поспішати, тільки в засвіти хіба…

Вона відійшла, а Валерій сміявся, був задоволений першою перемогою, що він правий, що так і треба!

А всередині тоді ворухнувся сором, що так погано, але він його притишив.

Тож от коли все це в ньому почалося!

От і зараз люди від нього відсторонилися, стали віддалік, а він же ж думав, що це тому, що він особливий, що він кращий за інших, що йому, Валерію Івановичу, можна те, що іншим не дозволено!

Валерій Іванович вийняв руки з кишень пальта, скромно опустив голову і позадкував, пропускаючи вперед людей.

Соромно раптом стало йому таким собі паном стояти в церкві.

Так він і чекав, довго й покірно, поки священник нарешті не благословив і не поговорив з усіма і не повернувся до Валерія Івановича.

– Слухаю тебе, сину мій! Говори, що ти хотів?

І раптом усі слова зникли з його голови, Валерій Іванович збирався висловити свої образи, просити поради, а натомість почав каятися і говорити про себе соромне, те, в чому себе й не докоряв навіть раніше.

Священник слухав, слухав і кивав.

А коли Валерій Іванович нарешті замовк, настала тиша. Та сама, церковна, яка ніколи не буває повною тишею, бо вона завжди наповнена тихим шепотом вогників свічок.

І поглядами святих на образах, які ніби говорять, і багатьма іншими нечутними одкровеннями, і ладаном, і ще чимось хвилюючим.

Наче ти нарешті зрозумів, що життя вічне і що воно ніколи не закінчується. І можна багато чого виправити, і потрібно це зробити обов’язково, не можна думати, що все вже пізно, і нічого не змінити…

– У мене є гроші, я хочу віддати їх на церкву, це ж допоможе? – запитав Валерій Іванович, але тут же осікся.

Священник кивнув, ніби хотів сказати – це справа хороша, але одними грошима не відкупишся.

– А ти слухай своє серце, і воно тобі підкаже, адже ти вже на вірному шляху, сину мій, – тихо промовив священник.

А потім вказав на людей, що стояли віддалік.

– Ось той хлопець, Олег, слабий дуже, він майже зібрав на гроші на процедури, тож якщо хочеш – додай йому.

А о-он ту бабусю донька додому не пускає. Вона у нас при храмі живе, а душею ніяк не відігріється.

А ось ця жінка біля іконостасу, сина втратила. І сенс життя теж. А ти кажеш гроші…

…Додому Валерій Іванович ішов у дивному стані. Він ще не знав, що робитиме, але думав уже не про себе.

Спрацювала стара звичка – отримав завдання, значить треба думати, як його вирішити.

Думати, доки не придумаєш!

…Ольга Михайлівна вже який раз на тиждень їздила на цвинтар до сина й заходила в церкву.

Ніяк не могла собі пробачити, що сина втратила. Винна вона, недодивилася, а тепер його немає і життя її закінчилося!

Вона протерла мармуровий памʼятник.

На фото її Юрко посміхається… І серце знову стрепенулося – сина не повернути, а час не лікує.

Відвернулася, витерла сльози і раптом помітила неподалік якогось чоловіка.

Той дивився на церковні дзвони, а очі пусті, запитливі.

Вони зустрілися поглядами, і раптом Ольга Михайлівна йому, чужій незнайомій людині несподівано для себе, сказала:

– А я… Сина втратила. Нема більше мого Юрчика.

І сльози тут же покотилися з очей.

Вона ще жодного разу за сином так не плакала, трималася, та й не було перед ким!

А тут раптом перед чужою людиною.

Та й нічого, вона ж цього чоловіка більше ніколи не побачить…

Ніколи!

Чоловік здивовано глянув на жінку, і раптом змінився на обличчі.

Погляд його раптом потеплішав.

– Ви плачте, це добре, а мені вже хоч плач, хоч не плач, – сказав чоловік. – Я теж сина втратив, хоч він і живий, слава Богу… А так наче нема його для мене, я йому нецікавий… І це теж моя біда на все життя.

Жінка поступово таки заспокоїлася, витерла сльози і раптом спитала:

– А ви що навіть не намагаєтеся щось зробити?! Та ви що?! У вас же ж син ЖИВИЙ, а ви чекаєте, поки він пропаде, наробить справ, втрапить в якусь історію?

Та ви зовсім вже, чоловіче! Ви що, люди?! За щастя своє, за своїх близьких боротися треба до останнього!

…З того часу минуло два роки й Валерій Іванович іноді навіть не вірить, що все це сталося з ним!

Він одружений з чудовою жінкою, з Ольгою, з Олечкою, з Ольгою Михайлівною.

Тепер вона – його дружина!

Вони обоє ніби вдихнули життя один в одного, взялися один за одного, як за останню надію і витягли свої душі на Світ Божий!

Ольга боролася за Ігоря, наче за свого сина.

Це вона знайшла його і придумала, як Ігоря відвести від поганих людей.

Тільки мати може боротися так за свою дитину, шалено вірячи, що все буде добре.

Ігор має тепер ще й вірного друга – Олега. Так, так, того самого хлопця, який був дуже слабий, і приходив у церкву.

Вони удвох започаткували спортивний клуб для людей, які потребували допомоги.

Олег там керує, для Ігоря його друг – герой, його приклад надихає!

А нещодавно Ігор познайомив батька й Ольгу з чудовою дівчиною – Наталкою.

Вони дуже сподіваються, що незабаром погуляють на весіллі, а потім стануть бабусею й дідусем!

Не все можна виправити, але можна запалити вогонь добра і висвітлити свій шлях і шлях своїх близьких.