Коли ми молоді, то важко сказати родичам – ні. Приїжджає свекруха, і невістка ніколи не зробить їй зауваження, навпаки, все робитиме так, як сказала мати чоловіка. А як інакше? По-перше, це його мати, а по-друге, вже жінка похилого віку.

Чоловік Олени приїхав до міста з невеликого села. Вони разом навчалися в інституті, а після закінчення одружилися. На весілля батьки Олени подарували однокімнатну квартиру, в якій почали жити молоді. До коханого синочка раптом зачастила з візитами його мати. Приїжджала наче за покупками чи на обстеження і зупинялася завжди в них. Їй ставили розкладачку на кухні.

Віра Борисівна постійно навчала Олену, що робити і як робити. Молода невістка не хотіла з нею сваритися, але їй доводилося постійно робити зусилля, щоб просто мовчати. Зазвичай ці візити тривали два-три дні, і свекруха виїжджала до себе. Олена намагалася говорити із чоловіком, але нічого не змінювалося. Не в готелі ж їй зупинятися, дивувався чоловік. А чому б і ні, думала Олена.

Генадій був дуже економним, як зрозуміла Олена, це у них сімейне. Але вона кохала чоловіка. Якось вона запропонувала Вірі Борисівні зупинитися у своїх батьків, але вона категорично відмовилася.

– Я до сина приїхала, – гордо сказала вона.

У Олени та Генадія народився син. Свекруха почала ще частіше до них приїжджати. Пояснювала вона так: – Вам треба допомогти, ти сама, Оленко, не впораєшся.

Мати Олени працювала, часто виїжджала, а свекруха займалася лише своїм господарством та городом. Для неї було свято з’їздити до міста, повчити молоду невістку.

Тепер вона приїжджала вже два тижні. Повністю влаштована на кухні. Генадій купив для матері диван. Свекруха займалася приготуванням. Зазвичай це були котлети, наваристі супи, вареники. Олена навіть не наважувалася зайти на кухню. Повненька Віра Борисівна і так займала багато місця, а коли готувала, взагалі було не пройти. Олена майже не їла куховарства свекрухи, а Генадій навпаки нахвалював.

Він завжди був радий приїзду матері, і Олені доводилося мовчати. Чоловіка вона любила. Свекруха часто дорікала Олені: – Що ти так багато речей купуєш дитині, іграшки вже нікуди складати.

Скрізь вона тицяла свій ніс. Олена вже засмучувалася від одної новини, що свекруха знову приїжджає.

Вона вийшла з декрету, син пішов у садок. З якимсь задоволенням вона сказала свекрусі, що її допомога в такому розмірі більше не потрібна. Свекруха промовчала. Олена заспокоїлася. Як виявилося даремно.

Генадій її “втішив”.

– Розумієш, кохана, ми з мамою вирішили продати її будинок в селі. Вона хоче переїхати до міста, бути до мене ближче. Здоров’я в неї вже не те, я часто до неї їздити не можу. Тож давай думати.

– А що тут думати, – Олена постаралася приховати своє розчарування.

– Так, – зрадів Гена. – Ти мене зрозуміла. Ми вирішили і цю квартиру продати та купити хорошу двокімнатну. Тоді й моя мама житиме з нами!

Олена не знала, що сказати.

– Напевно, я не хочу жити разом із Вірою Борисівною, – прошепотіла вона.

– Чому, – не зрозумів Генадій. – Це ж рідна бабуся нашого сина.

– Ти знаєш, коханий, я не готова постійно жити з твоєю мамою. Дві господині на одній кухні не уживуться.

Генадій не чекав такого. Олена завжди мовчала, слухалася свекруху і з нею завжди була згодна.

– Стривай, Оленко. По-перше, я тут прописаний і я батько нашої дитини. Мені здається, я маю такі ж права на цю квартиру, як і ти.

Олена не стала нічого йому говорити щодо прав на квартиру. Квартиру купив батько на її ім’я. Через деякий час Олені зателефонувала свекруха і відразу почала пред’являти їй претензії.

– Чи не дуже ти багато на себе береш. Головний у сім’ї чоловік, він все вирішує. Генадій мені сказав, що я можу приїжджати до вас і жити скільки захочу. Житимемо ми всі разом. У місто я не наїжджусь так часто. Мені по оглядах треба ходити, та й син буде поруч. Так що, Оленко, вибирай, чи ми живемо всі разом, чи ти втратиш чоловіка.

Увечері за вечерею Генадій мовчав, а потім не витримав.

– Ти що, говорила моїй мамі, що виставиш її і на поріг не пустиш до рідного онука?

– Я цього не говорила. Вона ж приїжджає до нас, але жити ми разом не будемо. Квартира належить мені, і вирішуватимуть лише я.

– Олено, почекай. Ми з тобою одружені, квартира куплена нам на весілля, я батько нашого сина, я тут прописаний. Тож половина квартири належить мені. Моя мама може жити тут скільки завгодно. Але ж ти розумієш, що нам тісно. Отже, єдиний вихід робити так, як ми з нею вирішили. Вона продає там будинок, ми продамо цю квартитру і купуємо одну велику, де всі й разом житимемо.

Олена поїхала до матері та все їй розповіла.

– Доню, що ж ти мовчала раніше? Ось вже не знала, що Віра Петрівна оселилася на вашій кухні. Звичайно, треба розібратися, хто які має права, таки квартиру купив твій батько. Я все дізнаюся, а ти з сином перебирайся до нас, що тобі там сидіти. Чоловік, якщо він тебе любить, то вибере тебе та сина, а не свою матір, – тихо сказала Ольга Іванівна.

_______________

А ви як думаєте?

КІНЕЦЬ.