Сонце ледь пробивалося крізь густі хмари, що нависали над селом, коли Ганна, міцна жінка з мозолистими руками й гострим язиком, увірвалася до хати, де її син Олег ліниво розвалився на старому дивані.

У руках вона тримала кошик із щойно зібраними яблуками, але її думки були далекі від господарства.

— Олеже, ти дурно на дивані не лежи, а бігом до Мар’яни! — гримнула вона, ставлячи кошик на стіл із таким гуркотом, що стара дерев’яна підлога здригнулася.

— Вона спадок отримала, кажуть, від баби своєї з міста! Кавалери вже в чергу стають, а ти тут сопеш, як порося! Ти маєш бути першим!

Олег, двадцятип’ятирічний парубок із розпатланим чорним чубом і задумливими очима, лише зітхнув. Він тримав у руках стару книгу про мандри, яку знайшов на горищі, і явно не поспішав виконувати материн наказ.

— Мамо, та яка Мар’яна? — буркнув він, не відриваючи погляду від сторінки. — Я ж казав, у мене свої плани.

— Плани? — Ганна сплеснула руками, наче почула щось неймовірне. — Які плани, Олеже? Ти весь час або книжки читаєш, або в лісі блукаєш, як той вовкулака. Мар’яна — дівка видна, а тепер ще й із грішми! Та за неї пів села битися буде!

Олег закрив книгу, але не поспішив вставати. Його очі, темні й глибокі, дивилися кудись повз матір, наче бачили щось, чого вона не могла зрозуміти.

— Мамо, я не хочу женитися на Мар’яні. І не через неї, а тому, що я хочу іншого. Хочу світ побачити, щось зробити, щось знайти… — він замовк, шукаючи слова. — Я не хочу все життя в селі корови пасти.

Ганна закотила очі й сіла на стілець навпроти, склавши руки.

— Світ побачити? — перепитала вона з сарказмом. — А де ти той світ братимеш? У нас тут хата, город, корова, а ти про якісь мандри! То все від тих книжок дурних, що ти читаєш. Вирости вже, Олеже!

Але Олег не слухав. У його голові вже давно визрівав план, який він нікому не розкривав.

Ще з дитинства, коли він слухав розповіді діда про далекі краї, про моря й гори, про міста, де люди живуть інакшим життям, він мріяв вирватися з цього села.

А тепер, коли дід залишив йому стару карту, знайдену в скрині, Олег відчував, що настав його час.

Наступного ранку село гуділо, як вулик. Чутки про спадок Мар’яни ширилися швидше, ніж вітер. Хтось казав, що вона отримала цілу хату в місті, хтось — що купу грошей, а хтось навіть шепотів, що там діаманти якісь.

Мар’яна, висока дівчина з русявим волоссям і спокійним поглядом, лише сміялася, коли її розпитували. Вона не любила пліток, але не могла їх зупинити.

Олег, однак, не пішов до Мар’яни. Натомість він зібрав свій старий наплічник, поклав туди карту, трохи хліба, флягу з водою.

Він стояв біля старої липи на краю села, коли його наздогнав Петро, його давній друг, який завжди був у курсі всіх новин.

— Олеже, ти куди зібрався? — Петро підозріло оглянув наплічник. — До Мар’яни, га? Кажуть, вона вже трьох залицяльників відшила!

Олег усміхнувся, але нічого не відповів. Він розгорнув карту, стару й пожовклу, на якій були позначені якісь дивні символи й назви, яких він не розумів.

— Ні, Петре, не до Мар’яни. Я йду… кудись, — він знизав плечима, не знаючи, як пояснити.

Петро присвиснув, округливши очі.

— Кудись? Ти що, в місто? Чи в ліс заблукав, як той Грицько минулого року? — він засміявся, але побачивши серйозний вираз обличчя друга, замовк. — Ти серйозно? А мати що скаже?

— Мати не зрозуміє, — тихо відповів Олег. — Але я мушу. Дід казав, що ця карта приведе до чогось важливого. Я не знаю, до чого, але відчуваю, що мушу йти.

Петро почухав потилицю, явно не знаючи, що сказати. Нарешті він простягнув руку.

— Ну, якщо ти вже надумав, то тримайся. Але як що, вертайся. І Мар’яну не прогав — вона ж не чекатиме вічно!

Олег потиснув руку друга й рушив стежкою, що вела до лісу. Карта вела його до старого дубового гаю, де, за легендою, колись ховалися розбійники. Але Олег не вірив у казки про скарби. Він вірив у щось більше — у пригоду, у долю.

Ліс зустрів його тишею, порушуваною лише співом птахів та шелестом листя. Олег ішов, тримаючи карту в руках, і намагався розібратися в позначках.

На ній був намальований дуб із дивним символом — колом, у якому перетиналися три лінії. Олег зупинився біля величезного дуба, що стояв самотньо посеред галявини. Його кора була вкрита мохом, а гілки гнулися до землі, наче втомилися від століть.

— Це має бути тут, — пробурмотів Олег, обходячи дерево. Він помітив, що біля кореня виднілася плита, наполовину заросла травою. Він присів і почав розгрібати землю руками.

— Що ти шукаєш, хлопче? — раптом пролунав хрипкий голос за його спиною.

Олег здригнувся й обернувся. Перед ним стояв старий чоловік у пошарпаному плащі, з довгою сивою бородою. Його очі блищали, наче в нього була якась таємниця.

— Я… просто гуляю, — невпевнено відповів Олег, ховаючи карту за спину.

— Гуляєш? — старий усміхнувся, показавши щербаті зуби. — З картою діда Тараса? Не бреши, хлопче. Я знаю, що ти шукаєш.

Олег завмер. Звідки цей дід знає про карту? І про його діда?

— Хто ви? — запитав він.

— Зви мене Сивим, — відповів старий, сідаючи на пеньок. — Я знав твого діда. Він також шукав те, що позначено на тій карті. Але не дійшов. А ти, бачу, впертий.

— Що це за карта? — Олег наважився підійти ближче. — Що вона означає?

Сивий хитро примружився.

— Це карта до Світового Древа. Не того, що в казках, а справжнього. Воно ховає таємницю, яка може змінити твоє життя. Але шлях до нього небезпечний. Багато хто пробував — і не вертався.

Олег відчув, як по спині пробіг холодок. Він не вірив у казки, але слова старого звучали надто переконливо.

— І що я маю робити? — запитав він.

— Іди за картою. Але пам’ятай: Древо перевіряє тих, хто до нього йде. Якщо ти не готовий, краще вертайся до Мар’яни, — Сивий засміявся, але його сміх був більше схожий на кашель.

Олег вирішив іти далі. Карта вела його через ліс, повз річку, до старих печер, про які в селі говорили лише пошепки. Там, за легендою, жили духи, але Олег не боявся. Або, принаймні, намагався не боятися.

У печері було темно й сиро. Він запалив маленький ліхтарик, який узяв із собою, і пішов углиб. На стінах виднілися дивні малюнки — кола, лінії, якісь фігури, схожі на звірів.

У самому кінці печери він побачив кам’яну брилу, на якій був викарбуваний той самий символ, що й на карті.

— Це воно, — прошепотів Олег, торкаючись каменя. Раптом брила здригнулася, і з-під неї вирвалося слабке світло. Олег відсахнувся, але не встиг нічого зробити — камінь розколовся.

Коли Олег повернувся в село, минуло три дні. Ганна мало не збожеволіла від хвилювання, але, побачивши сина, лише обняла його.

— Де ти був сину? — кричала вона, витираючи сльози.

— Шукав себе, — відповів Олег, усміхаючись. Він не розповів усе, але в його очах було щось неспокій.

Олег стояв на порозі рідної хати, тримаючи в руках той самий старий наплічник, який три дні тому ніс із собою в ліс. Його одяг був припорошений землею, а в очах світилася дивна суміш спокою й неспокою, наче він побачив щось, що змінило його назавжди.

Ганна, його мати, ще довго не могла заспокоїтися, то обіймаючи сина, то дорікаючи йому за безглузду, на її думку, витівку.

— Ти хоч би слово сказав, куди йдеш! — бурчала вона, ставлячи перед Олегом миску з гарячою кашею. —  А якби заблукав, як той Грицько?

Олег лише усміхався, слухаючи материнські нарікання. Він не розповідав їй про печеру, про дивне світло, що вирвалося з кам’яної брили. Не розповів і про Сиво, який зник так само раптово, як з’явився. Усе це здавалося сном.

Тієї ночі Олег довго не міг заснути. Лежачи на старому ліжку, він дивився в стелю, де тіні від гілок за вікном гойдалися, мов живі.

Він думав про Світове Древо, про слова Сиво, про таємницю, яка так і залишилася нерозгаданою. Але серед цих думок несподівано сплив образ Мар’яни — її спокійний погляд, легка усмішка, якою вона відбивала всі плітки про спадок.

Олег зрозумів, що, можливо, його місце не лише в далеких мандрах, але й тут, у селі, де він виріс.

Наступного ранку сонце вже не ховалося за хмарами, а щедро заливало село золотим світлом. Олег прокинувся з новою рішучістю.

Він умився холодною водою, надяг чисту сорочку, яку Ганна випрала ще вчора, і, не кажучи матері ні слова, вийшов із хати. Його кроки були впевненими, хоч серце калатало.

Мар’яна жила на іншому кінці села, у невеликій охайній хатині, яку вона ділила з молодшою сестрою. Її подвір’я було встелене квітами, а біля воріт гудів бджолиний вулик. Олег зупинився перед хвірткою, глибоко вдихнув і постукав.

— Хто там? — гукнула Мар’яна, виходячи з хати з відром у руках. Побачивши Олега, вона здивовано підняла брови. — Олеже? Ти ж, кажуть, десь у лісі пропадав. Живий-здоровий?

— Живий, — усміхнувся Олег, відчуваючи, як щоки починають горіти.

— Мар’яно, я… я прийшов поговорити.

Вона поставила відро на землю й уважно подивилася на нього. Її очі, зелені, як літній ліс, здавалися такими, що бачать людину наскрізь.

— Про що ж це? — запитала вона.

— Про спадок, як усі?

Олег похитав головою, відчуваючи, як слова застрягають у горлі. Він не був красномовним, як інші парубки, що вже встигли набриднути Мар’яні своїми залицяннями.

— Ні, не про спадок, — сказав він нарешті.

— Я… я зрозумів дещо, коли в лісі був. Про себе. Про те, що важливо. І я подумав… може, ти б погодилася зі мною поговорити. Не про гроші чи хати, а про… — він запнувся, — про нас.

Мар’яна ледь помітно усміхнулася, але не поспішала відповідати. Вона кивнула на лавку біля хати.

— Сідай, Олеже. Розкажи, що ти там у лісі знайшов, що аж до мене прийшов.

Вони говорили довго. Олег розповів про карту діда, про дуб, про печеру й світло, хоч і сам не до кінця розумів, що то було.

Мар’яна слухала уважно, не перебиваючи, лише інколи киваючи чи усміхаючись. А потім вона розповіла про себе — як їй набридли плітки про спадок, як вона мріє відкрити в селі маленьку бібліотеку, бо любить книжки не менше, ніж Олег.

— Знаєш, — сказала вона, коли сонце вже хилилося до заходу, — я думала, ти такий, як усі. Але ти інший. Ти не побіг за грішми, як ті залицяльники.

Олег не знав, що буде далі — чи вдасться йому ще раз піти за картою, чи знайде він Світове Древо. Але зараз, сидячи поруч із Мар’яною, він розумів, що його пригода тільки починається.

— То що, Мар’яно, — наважився він, — може, я ще раз прийду? Не просто поговорити, а… ну, ти розумієш.

Вона засміялася, легко, як дзвіночок.

— Приходь, Олеже. Але карту свою не забудь. Може, ми разом розберемося, куди вона веде.

Коли Олег повертався додому, небо вже палало багрянцем. Ганна, побачивши його усмішку, лише сплеснула руками.

— Ну, сину, бачу, ти таки щось знайшов. Тільки не кажи, що знов у ліс підеш!

— Ні, мамо, — відповів Олег.

— Поки що я залишаюся.

Джерело