Олеся з Юрком відгуляли весілля і стали жити у батьків чоловіка. Наступного дня після святкування молоді вирішили розібрати подарунки. – Ой, та я вам допоможу, – сказала до Олесі свекруха і взялася за роботу. Оксана Степанівна уважно вивчала кожну річ, оцінювала і видавала свій вердикт: – Гарну ковдру тітка Марія привезла, буде чим вкриватися! – Так, хороша, – згідно кивала Олеся. – А твої батьки що подарували? – підозріло подивилася вона на Олесю. – Ось їхній конверт, – усміхнулася Олеся свекрусі. Оксана Степанівна взяла конверт, на який показала невістка, відкрила його і застигла від несподіванки

 

Олеся йшла парком і котила перед собою візочок, в якому спав її малюк. Синочок солодко потягнувся й усміхнувся уві сні. Дивлячись на нього, посміхнулася й молода мама. Навіть сонечко посміхалося їм із неба. «Як добре, що я зрозуміла, що у житті найважливіше! Знайти свій скарб! – подумала Олеся.

Адже все могло скластися по-іншому…

Олеся та Юра познайомилися ще в школі – навчалися в одному класі, вона – перша красуня, розумниця та відмінниця, він – спортсмен, який звик перемагати.

Дівчина довго його ігнорувала, не відповідала на залицяння. Проте хлопець вмів бути завзятим – він дарував їй квіти – вона не брала, купував шоколадки – відмовлялася, робив компліменти – Олеся відверталася та йшла. Дівчина вважала, що 11 клас – не час для романів та кохання – вона наполегливо готувалася до екзаменів намагалася ні на що не звертати уваги… Юра ж своїх спроб не залишав. Він посперечався з хлопцями в класі, що таки закохає в себе красуню-Олесю.

І ось іспити за спиною, вчорашні школярі видихнули та зібралися на випускний. Вже не діти, але ще й не дорослі, окрилені та сповнені надій. Пролунали напутні слова, вручені атестати, відсвяткували торжество в кафе… Юра не відходив від Олесі весь вечір, казав, що не може з нею розпрощатися, що не бачить сенсу життя без її зелених очей… Щось у його словах зворушило наївну дівочу душу, і з випускного вони пішли разом, рука в руці.

Олеся вступила на фізмат до університету в сусідньому місті, Юра здав екзамени погано, тож залишився у місцевому училищі. «А що, – казав він, – зварювальник – це чудова професія! Грошова!» Батьки Юрія підтримували сина у його виборі, батько хлопця мав власну СТО, хлопець колись продовжить сімейну справу – вважали вони.

Олеся з Юрієм продовжували зустрічатись. Дівчина щовихідних приїжджала додому, хлопець зустрічав її з поїзда, ніс додому сумки, дарував квіти. Вони зідзвонювалися і списувалися щодня.

– Олесю, тобі не здається, що ти надто захопилася?

– Якось запитала дівчину мати, – тобі ще вчитися і вчитися!

– Мамо, я знаю, не хвилюйся! – Обняла маму Олеся, – навчання я не кину!

Коли Олеся залишалася на вихідні в місті, хлопець сам приїжджав до неї. Він привозив повну сумку продуктів і, викладаючи все добро на стіл, примовляв: “Дивися, скільки моя мама всього наготувала, ось тобі і салатик, і рибка, і курочка … Твої, мабуть, стільки не кладуть!” Олеся намагалася не помічати підколки, дякувала Юркові та його батькам. Ті, до речі, прийняли Олесю у сім’ю без проблем.

– Олеся, а ким же ти будеш, коли доучишся?

– Запитувала Оксана Степанівна, підкладаючи дівчині в тарілку ще одну котлетку.

– Дякую, Оксано Степанівно, я наїлася, – намагалася відмовитися Олеся, – буду я вчителем.

– Що? Цілих 5 років навчатись, щоб вчителем бути? Іди краще до мене на ринок – я все життя там працюю, ось, розширюватись думаємо, могли б по-сімейному, на одну сім’ю працювати! – повідомила її жінка, а Юра згідно кивав, уплітаючи за обидві щоки мамині котлети.

Олеся не збиралася кидати навчання, але на третьому курсі виявилося, що вона вагітна. Про інший варіант, чим залишити дитину дівчина навіть не думала, та й Юрій підтримав її: «Ну, нарешті, Олеся, буде в нас сім’я!» – гордо заявив він. Батьки дівчини прийняли новину без особливого ентузіазму, але відмовляти її не стали – вони ніколи не втручалися в життя дочки.

– Доню, а з навчанням що робити будеш? – тільки й спитала мати.

– А нічого, третій курс якраз закінчу, сесію здам і переведусь на заочне відділення! – озвучила вона батькам ухвалене ними з Юрою рішення.

– Ну, заочне, так заочне, – похитала головою мама, – поспішаєш ти, дочко!

Олеся нічого не сказала, помахала рукою і побігла далі у своїх справах.

Влаштовувати пишне весілля дівчина не хотіла – не бачила сенсу в витратах таких грошей:

– Юра, давай ми краще на море з’їздимо або на іпотеку збирати будемо! – казала вона майбутньому чоловікові.

– Яка іпотека? Житимемо з моїми батьками – будинок у нас великий, усім місця вистачить. Мати он вже й кімнату нам виділила. Та й не пустять вони мене – один я у них син, все для мене робили! – гордо заявив хлопець.

– А на море? – несміливо сказала Олеся.

– Мати вже запрошення родичам готує, планує, де бенкет влаштовувати, а ти – на море!

Так дівчина стала гостею на власному весіллі. Усі рішення ухвалювалися виключно Оксаною Степанівною, а потім вже озвучувалися (або не озвучувалися) Олесі. Так було обрано ресторан та замовлено меню, відправлено запрошення, запрошено тамаду, прикрашений зал. Коли Олесина мама спробувала втрутитися, Оксана Степанівна говорила:

– Ти, свахо, не переживай! – тараторила вона в трубку. – У мене син один – я все для нього зроблю. Та й з грошима у нас простіше!

Свати все одно привезла свою частку, яку мама Юрія прийняла без зайвих питань.

Єдине, що змогла відстояти Олеся – вибір весільної сукні. Вони довго бродили по магазинах удвох з мамою, і Олесі на мить здалося, що вона знову повернулася в дитинство.

– Мамо, щось мені неспокійно! – тихо поскаржилася дівчина, притулившись до материнського плеча.

– Нічого, дочка, це передвесільний мандраж – таке з усіма нареченими трапляється! – заспокоювала мама красуню-дочку, дуже сподіваючись на те, що каже правду…

Сукню вони вибрали чудову – легку як сама Олеся. Дівчина здавалась у ньому чарівною феєю.

– А чому без намистин? Чому не пишна? – обурювалась свекруха. – Нічого вам не можна довірити! Оце й купили! – пирхнула вона.

Настав довгоочікуваний день весілля. У залі ресторану зібрався багато гостей, більшу половину яких Олеся навіть не знала (з їхнього боку були лише батьки, сестра та бабуся нареченої): тут були присутні близькі та далекі родичі свекрух, колеги по роботі Оксани Степанівни, навіть постійні клієнти СТО батька Юрія. Зал був прикрашений золотими стрічками та штучними квітами, які були всюди.

– Ну, краса ж! Це все я придумала! – Розхвалювала себе перед гостями новоявлена ​​свекруха.

Першу шлюбну ніч Олеся провела поруч із мирно сплячим чоловіком – його приятелі, що гостювали на весіллі, ледве дотягли Юрія до шлюбного ложа.

– Як я тут опинився? – Було перше його питання вранці, – А в нас же весілля! – Згадав він і поліз до Олесі обійматися.

Наступного дня розбирали подарунки. Свекруха уважно вивчала кожну річ, оцінювала і видавала свій вердикт: «Гарну ковдру тітка Марія привезла, буде чим Юрочці взимку вкриватися! Ти дивися, а Ганна на набір посуду розщедрилася, поганенький, звичайно, але на кухню мені піде! А це що? Гляньте-но, Гончаренки праску подарували, непогану таку, якраз заміню свою стару!..» Особливо раділа Оксана Степанівна конвертам із грошима – їх вона дбайливо відкладала, акуратно перераховуючи.

– Ось і окупилося весілля! – Потирала вона руки. – А твої що подарували? – підозріло подивилася вона на Олесю.

– Як що? – Здивувалася Олеся, – Вони ж сплатили половину витрат. І сплатили мені наступний рік навчання.

– Пожаліли таки! – зневажливо підібгала губи свекруха.

– Оксано Степанівно, то, може, Ви з подарованих грошей нам частину виділите – ми на море з Юрком хотіли з’їздити, у весільну подорож… – звернулася до свекрухи з проханням Олеся.

– Дівчинко, яке море! Ми он скільки грошей витратив! Працювати треба! У пологовий будинок поїдеш – де гроші брати?! – раптом заголосила свекруха.

– Я ж тебе просив! – невдоволено скривився Юрко.

Ціле літо Олеся торгувала на ринку разом із Оксаною Степанівною. Та вже не церемонилася з дівчиною: і «невміха», і «не розумна», – ким тільки не була в неї невістка! Олесю шкодували інші продавці – допомагали розкласти товар, дотягнути ящики до холодильників, що стояли в іншому кінці павільйону.

– Оксана, що ти пристала до дівчини, їй же народжувати скоро – допоможи краще! – Гукали сусідка навпроти Петрівна.

– Та хто їй що каже, що я зроблю, що вона нічого не вміє! – обурювалася та, – А вагітна і я була – і нічого, он якого хлопця виростила!

Хлопець тим часом роз’їжджав на подарованій батьками на весілля машині, у батька в майстерні крутнеться, справи зробить – і тільки його й бачили. Додому може і о першій, і о другій ночі заявитися, при цьому ще від Олесі, яка втомилася за день і вимотаною свекрухою, любові просить.

Особливо вирувала свекруха, коли «випадково почула» (а швидше, думала Олеся, спеціально підслухала) одну з таких нічних розмов:

– Ти що це надумала, – гукала вона вранці, поки Юрко ще спав, – та ми тебе в хату взяли, роботою забезпечили, живеш, як сир у маслі, і ще чоловікові своєму відмовляти надумала!

– А це не Ваша справа, Оксано Степанівно, – не змогла мовчати Олеся, – і син Ваш, хотів би з дружиною бути – не вештався б незрозуміло де ночами!

– А це, люба моя, не твоя справа! – єхидно сказала свекруха, – справа молода – погуляє і перестане, ти краще пом’якше будь та лагідніше посміхайся, щоб чоловік поряд був!

Олеся зайшла до кімнати та розплакалася. Раптом почула за спиною:

– Спритно тебе моя мама, скажи, га! – сказав Юрко до дружини.

Раптом Олесі стало важко, вона лягла на ліжко.

– Що з тобою?! – не зрозумів чоловік.

– Швидку! Час! – вигукнула дівчина.

Олеся народила гарненького хлопчика. На другий день до неї приїхала свекруха з купою гостинців (велику частину з яких, природно, Олесі не можна було). І почала роздавати дуже цінні, на її думку, поради: «Ти, давай, пий побільше молока, їж згущене молоко, щоб було чим Миколку годувати»

– Якого Миколку? – не зрозуміла Олеся.

– Якого, – обурилася свекруха, – онука мого! Ось приїдеш додому, – продовжувала невгамовна жінка, – будемо у сусідки баби Зіни молочко брати і Миколці кашку варити – ти його сама ж не вигодуєш! – продовжувала командувати вона.

– Миколку, значить, – промовила Олеся, – а ваш син де? Що це він свою дитину з дружиною не приїхав провідати?

– А що йому тут робити з немовлям? Це не чоловіча справа! Ось я Миколку няньчити буду – ти на роботу підеш, на ринок, а я йому кашки варити, годувати, сповивати – він у мене таким славним, як Юрочка мій виросте!

– Не треба нам другого Юрочки! – тихо, але впевнено промовила Олеся. І було в її голосі щось таке, що переконало свекруху швиденько збиратися додому.

А Олеся зателефонувала молодому батькові. Трубку він не брав. Дзвонила дівчина довго. Нарешті крізь жіночий сміх і гучну музику почувся дуже «веселий» голос Юри:

– Слухай, що ти мені дзвониш? Що, скучила?! – сміявся чоловік.

– Ти де? – спокійно спитала Олеся.

– Святкую народження спадкоємця! Маю право!

– А ти знаєш, що його твоя мати Миколою назвала? – так само спокійно спитала дівчина.

– Яка тобі різниця! – щиро здивувався чоловік. – Микола, то Микола! А матері приємно!

Олеся поклала слухавку. «Микола, значить, – прошепотіла вона»

Олеся зателефонувала мамі і пішла шукати свого лікаря.

Через три дні Олеся та Сергійко були вже вдома. Добре, всі документи вона сама збирала, а виписатися від матері та прописатися у свекрухи ще не встигла. Мама намагалася не хвилювати душу дочки: і вона, і батько ходили навшпиньки і співчутливо кивали.

– Мамо, тату, ну годі вже! Нормально все! – не витримала надвечір дочка.

– Ну як нормально, ти ж від чоловіка пішла, напевно важко зараз, кохання – воно таке! – сумно промовила мати.

– Не важко, мамо! Сама дивуюсь – як Сергійка свого побачила – весь світ перекинувся. Зрозуміла, що нікому його в образу не дам! А як свекруха до мене зі своїм Миколою причепилася, зрозуміла, що життя вона мені не дасть! Свого сина погано виховала, і за мого збиралася взятися. Ну ні!

– Ну а з чоловіком як?

– З яким чоловіком, мамо? Він же без матері кроку ступити не може!

Вранці до них завітали родичі. Оксана Степанівна залетіла в їхню невелику квартиру і почала сваритися.

– Та як ти посміла! Хто ти така! Мого онука, Миколку, відвезла! Невдячна!

– Сергійка, – тихо з усмішкою відповіла Олеся, – не сваріться – Сергійка розбудите.

– Якого такого Сергійка? – плескала очима свекруха.

– Сина мого! – Відповіла дівчина, продовжуючи посміхатися.

Свекруха почала охати і ахати. Навколо неї бігав Юрій.

– Ти що не бачиш, мамі погано! Що ти стоїш? – переживав він.

– Не треба на мене сваритися, Юро, – Олеся, як ніколи була впевнена у своїх діях та словах. Вона ніби прокинулася після довгого-довгого сну. – Забирай свою маму, і забудьте дорогу сюди!

Оксані Степанівні раптом полегшало, вона схопилася на ноги.

– Ти ще пошкодуєш! Я тебе як дочку прийняла! Зрозумієш, який скарб втратила! Ходімо, Юра, ходімо, синочку! Ще плакатимеш гіркими сльозами! – гукала вона на весь під’їзд, сідаючи в ліфт. «Скарб» при цьому посміхався матусі, і задоволено кивав.

“Як я могла його полюбити?!” – подумала Олеся. У кімнаті почувся дитячий плач: малюк наполегливо кликав маму. «Ось він, мій скарб!» – Усміхнулася Олеся, беручи на руки сина.