Олеся їхала в маршрутці. Машини їхали так повільно, що навіть неквапливі пішоходи, часом їх обганяли.

Щоб хоч якось себе розважити, вона зателефонувала чоловікові.

-Микола, привіт, ти де? – запитала вона чоловіка.

-Де ж я можу бути? – невдоволено відповів Микола. – На роботі, звісно. Де ж іще?

-А я, уявляєш, у корці стою, – зітхнувши, сказала Олеся.

-Ти подзвонила мені, щоб повідомити, що стоїш у корці? – ще невдоволеніше запитав Микола.

-Не тільки, – лагідно відповіла Олеся. – Я подзвонила ще й для того, щоб сказати, що люблю тебе. Знаєш, як я люблю тебе?

Сказавши це, вона озирнулася навкруги. Яке ж було її здивування, коли вона побачила свого Миколку, який проходив повз її маршрутку і розмовляв по телефону.

-Невже ти не розумієш, що цим відволікаєш мене, – говорив Микола у слухавку, тим часом повертаючи праворуч і віддаляючись від Олесі.

-Від чого це, цікаво, я тебе відволікаю? – вже серйозно запитала жінка.

Вона розуміла, що Микола скоро поверне на сусідню вуличку, тому швидко встала, попросила водія зупинити і вийшла з маршрутки.

Микола зайшов у кафе, яке було за рогом. Олеся попрямувала за ним.

-Як від чого? – пошепки сказав Микола у слухавку, сідаючи за столик, за яким сиділа якась незнайома, молода жінка. – У нас зараз нарада. Все. Більше говорити не можу. На мене вже й так всі дивляться…

Чоловік завершив виклик.

-Що робити? – подумала Олеся, сідаючи якнайдалі в кафе, але так, щоб бачити Миколу і жінку, яка зараз була з ним і на обличчі якої сяяла щаслива усмішка.

-Підійти до них зараз? Так, невідомо, чим усе це закінчиться. Може, він тільки цього й чекає, щоб усе стало відомо. І тоді його вже ніщо не триматиме. А з іншого боку… Якщо все так, то навіщо він взагалі мені тепер потрібний? Безглузда ситуація. Найгірше у всьому цьому, що я з ним більше не буду. І мені все одно тепер, як він відреагує…

Олеся з цікавістю спостерігала за чоловіком і жінкою, яка сиділа за одним із ним столиком, і з обличчя якої ще не сходила щаслива посмішка.

-Скільки разів подібне бачила в кіно і читала в книжках, – розмірковувала Олеся. – Але ніколи б не подумала, що це може бути зі мною. Виявляється, що не тільки в інших, а й у мене чоловік – обманщик. І соромно і… Безглуздо… А найголовніше – прикро!

Ну що, піти зараз і все? А вдома сказати йому, що я про все знаю, і ми розлучаємося? А скільки проблем одразу вирішувати треба. Розділ майна й інше…

У цей час повз столик Миколи і його подруги продавчиня квітів проносила кошик червоних та білих троянд. Микола купив своїй щасливій жінці сім червоних троянд.

-Треба ж. Червоні троянди, – думала Леся. – Я вже й не пам’ятаю, що це таке. Добре, що у нас дітей немає. А що коли… Навіщо одразу поспішати?

Буду думати спокійно. Що ми маємо? Микола має іншу. Це факт. Мені це відомо. І я точно знаю, що між нами все закінчено. Але Микола цього не знає. А що це означає? А це означає, що я можу використати цю ситуацію з вигодою для себе…

Олесі раптом стало дуже весело.

-Це по-перше, – далі думала вона. – А по-друге, вже зараз я можу починати розважатися.

Вона набрала телефон чоловіка.

-Що там ще? – нетерпляче запитав Микола.

-У мене є важлива новина, коханий, – сказала Леся. – У нас буде дитина!

У цей момент вона пошкодувала, що не має з собою бінокля. Їй хотілося виразно бачити обличчя чоловіка.

-Ой, коханий, вибач, – сказала Леся. – Я тобі передзвоню…

І закінчила виклик.

Микола раптом почав щось говорити своїй подрузі, на обличчі якої була щаслива посмішка. Його ж обличчя було серйозним. При цьому він багато жестикулював.

Леся бачила, як посмішка поступово сходить з обличчя незнайомки, і її обличчя стає сумним.

Незнайомка поклала троянди на столик і швидко пішла з кафе, цокаючи каблучками.

Микола навіть не намагався її зупинити. Він так і залишився сидіти на своєму місці…

-І це все? – розчаровано подумала Леся. – Так швидко? Досить було вигадати про дитину і все? Їхній роман закінчено? Ну це не так цікаво, як я собі уявляла…

Микола далі сидів за столиком сам, пив каву і дивився на свій телефон.

-Це він дзвінка від мене чекає, – припустила Олеся. – Ну, нехай чекає!

Вона подзвонила йому хвилин через п’ять. Сказала, що зараз їде додому, а ввечері, коли він повернеться з роботи, вона детально йому все розповість.

До вечора було ще далеко і жінка вирішила прогулятись.

-А якщо, – думала Леся. – Все це знак згори? Ну, як підказка мені. Про те, що настав і мій час ставати мамою. Адже, як він швидко зреагував на моє повідомлення.

Її сумне обличчя і залишені на столику червоні троянди… Це багато про що говорить. Та якби в них там було все серйозно, хіба б він так поводився? Ні звичайно! І вона квітами б не розкидалася, якби він не сказав їй, що між ними все закінчено…

Леся навіть не стала готувати вечерю чоловікові. Вона сиділа перед телевізором і їла ложкою морозиво. Вона вже прийняла рішення, а отже тепер могла собі дозволити все. Вона навіть не пішла зустрічати Миколу, коли почула, що він прийшов.

Олеся подивилася на нього тільки тоді, коли він увійшов до кімнати.

У його руках був величезний букет червоних троянд. Леся навіть не могла порахувати скільки їх.

-Кохана, я щасливий! – сказав Микола. – Як це чудово! А хто в нас буде? Хлопчик, чи дівчинка?

-Про це ще рано, – сказала Леся, байдуже забираючи квіти і ставлячи їх у високу вазу. – Та й яка різниця?

-І справді, – охоче погоджувався Микола. – Ніякої різниці немає. Хлопчик – добре! Дівчинка ще краще!

-Який він милий, коли не бреше, – подумала Леся, розглядаючи свого чоловіка так, наче вперше його побачила. – Вибачити його, чи що? Гаразд. Прощаю на перший раз. Подивимося, який він буде тато…