Олеся купила квартиру. Маленьку, можна сказати, крихітну, але тепер вона має свою квартиру. І не біда, що будинок старий, зате зупинка поряд і парк недалеко. Колишня господарка – бабуся, її забрала до себе дочка. Отож, бабуся благословила Олесю, побажала щастя.

– Сусіди у мене хороші, – розповідала бабуся.

– Навпроти у квартирі живе багатодітна родина. Вони добрі, Леонід завжди допоможе, якщо щось зламається. Кран полагодить або полицю прикріпить. Ти звертайся до нього, не соромся. Його дружина Марина – жінка добра, пироги смачні пече. Хороші люди, а як люблять один одного. Шкода розлучатися з ними.

Дружити з сусідами Олеся не хотіла, та їй і ніколи спілкуватися з сусідами. Є інші справи та турботи. Першого ж дня зустріла Олеся цих сусідів на сходовому майданчику. Марина здалася стомленою жінкою. Вона невдоволено блиснула очима так, що Олеся була готова провалитися крізь землю.

Тоді Олеся подумала: «Не дай боже дружити з такими сусідами». З того часу тільки привітається і проходить повз. Ось тільки коли сусідська пара вдвох, то Леонід поводиться скромно, а коли один, представляє з себе мачо. Говорить компліменти, пропонує допомогу та нав’язується в гості. А останнім часом взагалі погано жартує. Олесі не смішно, вона завжди культурно відмовляє Леоніду у спілкуванні, але той лише сміється.

Якось Олеся запросила гостей, до їхнього приходу готувалася, купила продукти. Ось із цими важкими пакетами і йшла додому. Біля самого під’їзду, як з-під землі, з’явився Леонід:

– Не можна такій тендітній дівчині носити такі пакети. Давай допоможу.

– Вони не важкі, – обманула Олеся. Але Леонід вихопив пакети і помчав у під’їзд. Вибору не було, Олеся йшла слідом. Відчинила двері квартири та намагалася забрати пакети у Леоніда. Але той проскочив повз Олесю у квартиру, пройшов на кухню, поставив пакети:

– Нічим більше допомогти не треба? Ти не соромся, проси.

– Дякую, не треба, – Олеся відчинила двері, показуючи, що Леоніду час на вихід.

Леонід хитро посміхнувся і вийшов. Цієї хвилини з’явилася на майданчику Марина:

– Ах ти, гуляща жінка. Око поклала на мого чоловіка. Він мій, мій!

Олеся зачинила двері, Марина ще хвилин п’ять щось вигукувала за дверима. З того часу Олеся намагалася не зустрічатися із сусідами. Загалом виходило.

За тиждень Марина постукала до Олесі. Заплакана стала голосити:

– Залиш його. У нас діти, а ти знайдеш іншого. Навіщо він тобі?

– Хто? – не зрозуміла Олеся.

– Так у тебе їх багато, чи що? Я про свого чоловіка говорю. Я знаю, що він чоловік хороший, але він мій. Розумієш, мій.

– Мені не потрібний твій чоловік. Заспокойся.

– Ось і кинь його.

– Заспокойся, не потрібен мені твій чоловік, – Олеся ледве виставила сусідку з квартири.

З цього дня почалося найцікавіше. То купа під дверима квартири з’явиться, то ручка дверей чимось намащена, то різні слова на стіні біля дверей написані. Олеся викликала дільничного, а Марина округляла очі:

– Нічого не знаю, це не я. Може, хтось вирішив поквитатися, що Олеся їхніх чоловіків з сімʼї відводить. Нехай поменше гуляє з одруженими.

За рік Олеся виставила квартиру на продаж. Жити по сусідству з «добрими людьми» не було більше сили.

КІНЕЦЬ.