– Оленочко, так, сонечко, ти до кухні, ти ж найкраще пиріжки крутити вмієш. Олег, а ну швиденько картоплю з льоху принеси.

Батьки чоловіка сказали, що якщо не поїдемо цього року до их у село на свята, то залишать нас на весь наступний рік без картоплі, ні бульбиночки не дадуть – так мені свекруха у трубку, прямо у вухо і прокричала.

А я більше не хочу святкувати Новий рік у селі в численній рідні мого чоловіка. Просто все, крапка. Минулий рік став останньою краплею, і я відчуваю, що більше так не можу. Оце щороку ми їздимо до його батьків, тіток, дядьків, двоюрідних сестер і братів.

І кожен раз це не свято, а якийсь апокаліпсис. Я вже мовчу про те, що дорога туди — це три години в сніг, ожеледь і холод, з дітьми, які то хочуть їсти, то м не добре від постійних поворотів.

Мені ще до весни ввижається той хаос, який ми переживаємо щороку. Уявіть: ми приїжджаємо, і тільки-но відкриваємо двері хати, як нас одразу втягують у круговерть.

На кухні кипить шість каструль, з яких щось вивалюється або недоварюється. У вітальні телевізор оре так, ніби всі зібралися не святкувати, а дивитися футбол на стадіоні.

І завжди хтось із чоловікових дядьків намагається переграти цей шум, горлаючи:

— А пам’ятаєте, як минулого року Микола випив усьо, а потім шукав свої чоботи в снігу?

Цього разу я вже знала, що буде. Що мені доведеться з усіма жінками отою дружньою юрбою стояти біля плити й шаткувати олів’є на тазик.

Що діти, поки ми готуємо, влаштують такий балаган, що потім у хаті неможливо буде знайти ні шкарпетки, ні зарядки від телефонів, ні навіть своїх нервів.

Та от що стало останньою краплею. Минулий Новий рік. Приїжджаємо, ще навіть не роззулися, а свекруха вже командує:

— Оленочко, так, сонечко, ти до кухні, ти ж найкраще пиріжки крутити вмієш. Олег, а ну швиденько картоплю з льоху принеси.

Я дивлюся на чоловіка — у нього вже обличчя кам’яне. Але мовчить. А я думаю: “Добре, Оленко, ти ж ввічлива, треба допомогти”.

Стою, роблю ці будь вони неладні пиріжки, а в цей час за моєю спиною починається традиційне «а давайте поговоримо про життя Олега».

— Чого це він у тебе вдома так мало робить? — питає тітка Оля.

— Мені здається, Оленко, ти ним занадто командуєш, — додає свекруха.

А в кінці хтось обов’язково резюмує:

— А от у наш час чоловіки таких дружин слухались!

На кухні мене дістають, у вітальні за дітьми ніхто не дивиться, вони лізуть на стіл, який хитається, ніби зараз розвалиться.

Під час застілля кожен розповідає, хто й чого досяг, і чомусь найгучніше чути про те, як Микола «встиг зібрати дві машини металобрухту».

Потім, ближче до півночі, уже всі ткі веселі і в гуморі. Один брат чоловіка раптом починає співати караоке прямо на кухні, не помічаючи, що плита ще увімкнута. У цей момент я подумки обіцяю собі: «Все, це востаннє».

Але найцікавіше було наступного ранку. Ми з чоловіком встали о 7-й ранку, бо діти вже хотіли снідати. А в хаті — повний армагеддон. Столи завалені залишками їжі, які вже починають засихати.

У кімнаті для гостей на дивані спить той самий брат чоловіка, закутаний у чийсь килим. А свекруха, яка ще вчора командувала нами всіма, виходить із кімнати й каже:

— Ну, я думаю, ви ж і приберете, а ми до служби збираємося.

І це не все. Тільки-но ми зібралися виїжджати, свекор заявляє:

— А картоплю забирати будете? Ми ж вам цілий мішок наготували.

І тут я зрозуміла, що цієї картоплі в моєму житті вже забагато. Садити її кожного року, потім викопувати, вантажити, везти до міста, складувати, чистити, варити, чути: «Ну, хоч домашню бульбу їсте!» Я більше не можу.

Тепер свекруха щодня дзвонить і переконує нас їхати до них цього року. Каже:

— Ми ж вам картоплю давати перестанемо!

А я вже не хочу ні картоплі, ні їхньої банякної їжі, ні балачок про те, яка я “неправильна”. Цього року я твердо вирішила: або ми святкуємо вдома, або їдемо до моїх батьків.

Я втомилася бути частиною їхнього сільського святкування на широку душу, і цього разу мене не переконати. А ви би як вчинили, от скажіть чесно?

Джерело