Валентина швидко пробивала товари, не підводячи очей. Працювала на автоматі: рука механічно тяглася до сканера, товар лягав на стрічку, цифри миготіли на екрані.

“Хліб – молоко – цукор – сто десять гривень”. Купюри шелестіли в пальцях, решта дзвеніла, черга рухалася, як годинник.

Обличчя покупців зливались в одне — втомлені, зосереджені, інколи роздратовані. Але один покупець вирізнявся.

Хлопчик.

Років десяти, не більше. Худенький, з гострими плечима, ніби навіть крізь куртку видавалася його тонка постать, яка ще не сформувалася. Курточка була явно велика йому, наче дісталася від старшого брата. Рукави довгі, та забруднені на кінцях, а комір потертий, відтягнутий.

Але найбільше у ньому запам’ятовувалися очі.

Темні, глибокі, наче у кошеня, яке загубилося і не знає, куди йти. Він приходив майже щодня.

Підходив до каси, мовчки, ні слова не кажучи, і клав на прилавок найдешевшу булочку.

— Дев’ятнадцять гривень, — звично казала Валентина.

Хлопчик також мовчки простягав жменю копійок. Монетки дзвеніли, котилися по прилавку. Іноді не вистачало гривні чи двох, але Валентина не рахувала суворо, просто забирала скільки є, пробивала товар.

Він забирав булочку, обережно загортав у серветку і клав у кишеню. Потім швидко виходив із магазину, ніби боявся, що його про щось спитають.

Валентина щоразу проводжала його поглядом.

“Чого це він тільки булки бере?” — промайнуло в неї в голові одного разу.

Але ніколи було замислюватися. Черга, клієнти, робота. День йшов своєю чергою.

Коли він знову прийшов, Валентина вже чекала.

Зміна йшла своєю чергою: дзвін монет, шелест купюр, звук товару, що пробивається. Покупці приходили і йшли, обличчя майнули перед очима, але Валентина чекала тільки на одного.

І ось він з’явився.

Такий же худий, у тій же завеликій куртці, зі стертими рукавами та розтягнутим коміром. На голові стара в’язана шапка, надто тонка для такої погоди. У руках – жменя монет.

Він звично ступив до каси, поклав булочку на прилавок і завмер, опустивши очі.

Валентина зітхнула.

– Ти чого?

Хлопчик глянув на неї — насторожений, майже зляканий, як у кошеня, якого загнали в куток.

— Я просто… не їв давно… — пробурмотів він, так само не підводячи голови.

У неї всередині щось стиснулося.

— Зовсім?

Хлопчик кивнув головою.

Тиша. Тільки каса тихенько тицьнула, пробиваючи чийсь товар.

Валентина мовчки потяглася до полиці, взяла пакет молока, ще дві булочки, загорнула у цупкий паперовий пакет, а потім, не роздумуючи, пробила все це в касі як бракований товар, який треба списати.

Підштовхнула пакет до нього.

— Тримай.

Хлопчик забарився.

— Але…

— Без “але”, – твердо сказала вона, дивлячись йому в очі.

Він ковтнув, стиснув у руках пакет, притиснув до грудей, наче боявся, що його заберуть.

— Дякую… — прошепотів він.

А потім швидко, майже бігцем, вислизнув із магазину, як тінь.

Валентина дивилася йому услід. На душі стало неспокійно.

За кілька днів вона знову побачила його біля магазину.

Він стояв осторонь, ніби набирався сміливості зайти. Курточка все та ж – тонка, завелика, рукави збилися, стирчали обвітрені, почервонілі кисті рук. Погляд опущений, чоботи топчуть сніг, ніби він сам із собою сперечається: йти чи не йти?

Валентина вдала, що не помічає. Пробивала товари, видавала решту, але все одно краєм ока стежила за ним.

Нарешті хлопчик ступив усередину, швидко пройшов у магазин, ніби не хотів, щоб його помітили. Як завжди, мовчки взяв булочку, поклав на прилавок.

— Дев’ятнадцять гривень, — сказала вона, як завжди.

Він кивнув, висипав у долоню монети, відрахував, передав. Обережно загорнув булочку в серветку і так само швидко зник за дверима.

Валентина дивилася йому услід. На цей раз щось не відпускало.

Довго сумніватися не довелося. Рішення прийшло саме.

Вона зняла фартух, перекинула через спинку стільця, кинула короткий погляд на напарницю.

— Я на хвилину відійду.

— Валю, ти чого?

Але вона вже вийшла.

Хлопчик ішов швидко. Він навіть не озирався, не перевіряв, чи стежать за ним. Крокував упевнено, ніби давно знав маршрут.

Валентина відставала, щоби не злякати.

Ось він звернув за ріг, перетнув пустир. Сніг хрумтів під його черевиками – старенькими, стоптаними, на одному навіть видно дірку, заліплену чимось на кшталт скотчу.

А потім він пірнув у старий будинок, той самий, який вже роками стояв порожнім і чекав на знос.

Валентина зупинилася, стиснула губи, озирнулася.

Тихо.

Вона підійшла ближче.

У будинку навіть дверей не було – лише темний провал, що веде всередину.

Серце колотило в грудях, коли вона зробила крок через поріг.

Усередині пахло вогкістю та пилом. Протяг гуляв по голих стінах, вітер свистів через вибиті вікна.

І жодних слідів життя. Тільки у кутку…

Валентина примружилася, даючи очам звикнути до напівтемряви.

Матрац.

Тонкий, старий, з набивкою. Поруч картонні коробки, акуратно складені одна на одну. Осторонь – порожня пляшка з-під води.

Більше нічого. Вона проковтнула.

— Отак… — пробурмотіла Валентина, стиснувши кулаки.

У голові була одна думка. Вона не могла лишити це так.

Того ж вечора, коли магазин зачинився, Валентина не поспішала йти. Уся зміна пройшла в неї, як у тумані.

Вона механічно пробивала товар, перераховувала решту, посміхалася покупцям, але думки все крутилися навколо одного — того худенького хлопчика, який щодня приходив за булочкою.

Вона сиділа в порожньому залі, спираючись ліктями на прилавок і дивилася у вікно. Сніг йшов великими пластівцями, заліплюючи скло, ліхтарі на подвір’ї світили тьмяно. Їй було тривожно.

“Як так, живе в занепаді … Зовсім один …”

Думки не давали їй спокою.

Вона взяла телефон, перегорнула контакти та знайшла потрібний номер. Олена. Колежанка, давня знайома. Добра, чесна, ніколи не залишала такі історії поза увагою.

Гудки тяглися довго, але нарешті у слухавці почувся сонний голос:

— Валю? Ти чого, пізно…

— Олено, тут хлопчик один… — Валентина не стала ходити навкруги. — Живе у занедбаності. Зовсім один.

У трубці на мить зависла тиша.

— Ого… Де це?

— Я тобі скину адресу. Зробиш щось?

— Звичайно, — голос Олени одразу став діловим. — Завтра розберемося.

Валентина кивнула, хоч Олена цього й не бачила.

— Дякую тобі…

— Не хвилюйся, Валюшка. Все буде гаразд.

Вона скинула дзвінок і ще якийсь час сиділа з телефоном у руках, дивлячись на екран. А потім вимкнула світло, закрила крамницю і пішла додому.

Але заснути не змогла.

Наступного дня Валентина працювала з тією самою тяжкістю на душі. Вона все чекала, що хлопчик знову з’явиться, знову підійде до каси, покладе свою булочку, перерахує монети.

Але він не прийшов.

Вдень Олена скинула їй повідомлення: “Забрали. Розповім все ввечері”.

Валентина полегшено видихнула. Але в голові все одно крутилися тривожні думки.

“А раптом йому там погано буде?”

Вона знала, як живуть у дитячих будинках. Чула різні історії. Так, там тепло, там годують, але ж це не дім.

Вона мучилася цим питанням кілька днів.

Щоразу, коли відкривала магазин, її погляд автоматично шукав серед покупців худеньку фігурку в завеликій курточці.

Але хлопчика більше не було. А потім нарешті зателефонувала Олена.

— Все добре, – сказала вона відразу, не чекаючи запитань. — Він у дитячому будинку. У нього тепла постіль, звичайна їжа.

Валентина заплющила очі та видихнула.

Роки минали.

Якось увечері, закриваючи касу, Валентина втомлено потяглася, насилу розминаючи затеклі плечі. Робочий день видався довгим, важким – покупці з ранку були незвично нервовими, наче осінній вітер дмухав з них терпець, залишаючи одне роздратування.

Вона вийшла надвір, запах дощу відразу вдарив у ніс, змішуючись з ароматом мокрого листя. Повітря було свіже, прохолодне, таке, що хотілося вдихнути глибше.

Валентина накинула шарф, щільніше загорнулась у пальто і вже збиралася йти додому, коли раптом почула за спиною:

– Дев’ятнадцять гривень

Вона завмерла.

Голос був знайомий, але… дорослий.

Вона повільно обернулася і побачила перед собою високого хлопця.

Чистого, доглянутого, у хорошій теплій куртці, у міцних черевиках, у яких не страшні осінні калюжі та перший сніг. Волосся акуратно підстрижене, постава впевнена.

Обличчя доросле, але… знайоме.

— Впізнаєте?

Валентина придивилася до його рис. І раптом все стало на свої місця.

Вона ахнула, прикривши долонею рота.

— Микита?..

Хлопець усміхнувся.

— Дякую, що не пройшли повз мене.

Вона відчула, як у горлі став ком.

— Ти ж тепер дорослий зовсім…

— Так, – кивнув він. — Але якби не ви… — він похитав головою, погляд став серйозним. — Я не знаю, що було б зі мною.

Валентина глибоко вдихнула, відводячи очі, намагаючись утримати тепло, що раптом розлилося по грудях.

— Головне, що тепер у тебе все гаразд.

Микита кивнув головою.

— Я хотів подякувати вам, можливо ви врятували мені життя… Я завжди до ваших послуг, чим зможу завжди поможу!

Залишив свій номер і пішов, залишивши по собі тепле почуття в душі, яке не розвіялося навіть тоді, коли осінній дощ почав дрібно барабанити асфальтом.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.