— Готуйтеся вже зараз, молодята, зараз вас привітають присутні гості! — організаторка весілля вказала на групу людей, що піднімались зі своїх із місць.

Олена поправила пишну фату, намагаючись приховати легке роздратування.

Цей день їй здавався нескінченним. Спочатку вони з Артемом планували невеличке святкування в колі найближчих та найрідніших людей, але Оксана Михайлівна, свекруха, наполягла на великій урочистості.

— Синочку, ти ж єдиний у мене! Як я можу дозволити, щоб твоє весілля, такий важливий день, пройшов без розмаху? — свекруха розмахнула руками і відкрила записну книжку. — Я вже давно склала добрий список гостей. Мінімум двісті осіб мають бути присутні!

Артем лише знизав плечима, не маючи сміливості заперечити матері. Олена, дивлячись на майбутнього чоловіка, лише скривила губу.

Мабуть, слід було відстояти своє, але бажання зберегти гармонію в новій родині переважило.

Тепер Олена сиділа за святковим столом, оточена безліччю незнайомих людей.

Вона почувалася, як акторка на сцені. Її завданням було тільки правильно реагувати на тости і привітання: посміхатися, казати кілька слів у відповідь — і все.

— Олено, мила, прошу тебе випрями спину, — Оксана Михайлівна нахилилася до невістки. — І посміхайся ширше та частіше, ти ж на своєму весіллі, на тебе люди дивляться!

Олена автоматично випрямилася. Свекруха весь день металася між гостями, слідкуючи, щоб усе було за планом. Її бездоганна укладка та вечірня яскрава сукня говорили про те, що до весілля сина вона підготувалася не менше за наречену.

— Мамо, може, дасиш нареченій трохи відпочити? — Артем спробував заступитися за дружину.

— Ой, синочку, я ж для вас стараюся! — Оксана Михайлівна погладила його по голові. — Я хочу, щоб цей день запам’ятався всім надовго, щоб все було досконало.

Свято справді вийшло чудовим. Зал був вражений розкішними квітами, офіціанти приносили вишукані страви, музиканти виконували улюблені пісні гостей.

Свекруха не поскупилася, взявши на себе більшість витрат.

Місяці минули, після святкування. Подружнє життя потроху ставало звичним, але Олена все частіше вже стала помічати, що їхній дім схожий став зовсім на якийсь прохідний двір.

Оксана Михайлівна навідувалася до них практично щодня.

— Олено, я тут пиріг смачний спекла, — мати Артема без запрошення пройшла на кухню. — І заодно подивлюся, як ви тут влаштувалися вже за стільки часу.

Олена намагалася залишатися терплячою. Врешті-решт, Оксана Михайлівна допомогла з організацією весілля, чимало грошей витратила на свято, і Артем завжди ставав на бік матері, він в усьому підтримував її.

— Мама просто турбується про нас, — говорив він, коли дружина намагалася натякнути, що часті візити втомлюють.

На вихідні Олена вирішила поїхати на дачу. Це був маленький будинок з садом, що залишився від її бабусі чимало років тому.

На дачі Олена завжди могла розслабитися і заспокоїтися, забути про всі проблеми свої і негаразди, вона там завжди відпочивала душею.

Тут усе нагадувало їй про дитинство — стара яблуня, скрипучі двері, дерев’яна веранда.

— Поїдемо з нами на дачу, мамо? — запитав Артем, коли Оксана Михайлівна подзвонила йому з черговим питанням.

Олена здригнулася від почутого. Дача завжди була її особистим простором. Там ніхто не намагався нав’язувати свої поради і не командував нею.

Проте Оксана Михайлівна зраділа відразу, почувши запрошення.

— О, з радістю! Давно хотіла подивитися, як ви там господарюєте.

По дорозі свекруха активно питала про дачу. Її голос звучав щиро зацікавлено.

Олена, з захватом, розповідала про фруктові дерева, грядки з полуницею, затишну альтанку.

— Яка ж чудова місцина! — захоплювалася Оксана Михайлівна, оглядаючи ділянку. — І будинок хороший, просторий. Не те, що моя халупа дуже стара, яка вже розвалюється з роками.

Олена насторожилася від почутого. У голосі свекрухи з’явилися нові нотки — оцінюючі, навіть трохи хитрі.

— Часто сюди приїжджаєте ви разом? — ніби ненароком запитала вона. — Шкода, якщо така краса буде стояти пусткою.

— Як виходить, як тільки я час, я відразу стараюся приїхати сюди, дуже люблю цю місцину, — відповіла Олена, намагаючись уникнути прямої відповіді. — Літнім часом — частіше.

Вечір настав, збираючись додому, Олена випадково почула розмову свекрухи зі своїм сином.

Артем з матір’ю стояли на веранді, думаючи, що вона сама зайнята збором речей у будинку.

— Артемчику, ви ж і так рідко сюди приїжджаєте, — казала Оксана Михайлівна, її голос був м’яким і проникливим. — А мій будинок вже зовсім занепав. Тут так просторо, так чисто!

Олена застигла за дверима, не вірячи своїм вухам. Чи не хоче свекруха забрати дачу у неї? Серце забилося частіше.

— Так, мамо, місце хороше тут дуже, це правда, — сказав Артем. — Але це ж дача Олени, вона отримала її від бабусі, такої рідної людини, вона нею дуже дорожить.

— Синку, а в родині хіба повинно бути щось «твоє» і «моє»? — зітхнула Оксана Михайлівна. — Я ж вам стільки допомогла, з весіллям, з усім, я ж для вас ніколи нічого не шкодувала, останнє готова віддати тобі. Це ж не для себе я стараюся!

Олена відсахнулася від дверей. Гіркота підступила на душі.

Отже, допомога з весіллям була не зовсім безкорисливою? Вона тихо вийшла в глибину будинку, роблячи вигляд, що нічого не чула.

По дорозі додому Олена мовчала, дивлячись у вікно. Артем увімкнув музику гучніше. Оксана Михайлівна, сидячи на задньому сидінні, продовжувала мріяти про переваги заміського життя.

— Уявляєш, як було б чудово, якщо б ми збиралися всі разом тут! Я б і пиріжків напекла, і борщик смачний зробила.

Вдома Олена не витримала:

— Артеме, ти помітив, як твоя мама почала цікавитися нашою дачею, яку я від бабусі, між іншим, успадкувала?

— Та що ти гадаєш, там красиво, знаєш сама, — Артем махнув рукою. — Просто місце сподобалося.

— Ні, не просто. Вона явно вивчає ситуацію.

— Олено, не вигадуй. Мама просто ділилася думками, їй дуже сподобалося там просто.

Але Олена не помилилася. З кожним днем натяки Оксани Михайлівни ставали все явнішими.

— Олено, — сказала свекруха, завітавши без попередження, — ти ж рідко буваєш на дачі, а я б тут з радістю жила. Мій будинок уже зовсім розвалюється.

Олена намагалася пояснити Артему, що їй некомфортно:

— Артем, твоя мама наче присвоює мою дачу. Це ж пам’ять про бабусю!

— Ти знову почала за старе, — Артем відвернувся, не бажаючи дивитися їй в очі. — Мама просто поділилася думками. Не звертай уваги на це все.

Одного разу вранці до дверей подзвонила свекруха з папкою в руках.

— Подивіться, що я намалювала! — розклала Оксана Михайлівна на столі креслення. — Тут можна альтанку поставити чудову, тут квітник зробити, а цю частину під теплиці.

Олена застигла сердито. Свекруха говорила про чужу власність так, ніби вже вважала її своєю.

— Оксано Михайлівно, — Олена намагалася говорити спокійно, — це цікаві ідеї, але дача — це моє особисте простір. Я не планую тут робити ніяких великих змін, поки не хочу гроші витрачати, адже у нас є свої плани, поки дачу залишимо так, як є.

— Ой, невісточко, що там за особистий простір в родині? — посміхнулася Оксана Михайлівна. — Ми ж тепер одне ціле! Я ж для вас стільки зробила — і весілля організувала, і гроші вкладала.

Ввечері Олена вирішила поговорити з чоловіком:

— Артем, я не збираюся віддавати дачу. Це пам’ять про бабусю, моє особисте місце. Чому ти не поясниш це своїй матері? Скажи ти їй, ти ж її син, якщо я їй буду це говорити, вона образиться на мене, а ти її син – тобі простіше мамі все спокійно пояснити своїй.

— Олено, ну чого ти причепилася так до цього? — Артем здивовано подивився на неї. — Мама просто мріє, нехай собі мріє на здоров’я.

— Це не мрії! Вона поступово намагається змусити нас віддати дачу.

— Олено, не вигадуй! — Артем різко підвищив голос. — Мама стільки для нас зробила, хай говорить собі, що хоче, уваги просто не звертай.

Та з часом Оксана Михайлівна ставала все настирливішою, і її натяки ставали все чіткішими. Кожен її візит був новою спробою переконати Олену, що дача повинна стати частиною родинної спадщини.

І ось одного вечора терпіння Олени просто скінчилося.

— Артем, нам потрібно серйозно поговорити з тобою, — сказала вона.

— Про що? — Артем не відривав погляду від телефону.

— Про те, що відбувається. Про те, як твоя мама намагається забрати мою дачу.

Чоловік сердито подивився на неї..

— Мама допомогла нам з весіллям! — він підвів голову. — Тепер ти повинна віддати їй свою дачу! Я вважаю, що це справедливо буде.

Олена сиділа мовчки, але її погляд був ясним.

— Так от як ти це бачиш? — спокійно сказала вона. — Весілля було не подарунком, а тепер це спосіб «купити» мою дачу?

— Ти все не так розумієш! — Артем піднявся зі свого місця. — Мама просто хоче бути ближче до нас, вона просто мріє про це.

— Артеме, ти не розумієш. Дача — це моя особиста власність. І я не віддам нікому, навіть не дозволю твоїй мамі, приймати рішення за мене.

— Та що ти, вона ж сім’я! Всі в родині мають ділити все!

— В родині мають поважати особисті межі, — Олена встала і підійшла до дверей. — У нас же немає родини, Артеме. Є ти, твоя мама і я — чужа жінка, яка має бути вдячна за все.

Того вечора, поки Артем був на роботі, Олена зібрала його речі. Поклавши все в валізу, вона викликала таксі і відвезла речі до Оксани Михайлівни.

— Що відбувається? — запитала свекруха, побачивши валізу на порозі.

— Нічого особливого, — відповіла Олена. — Просто повертаю вам сина. І, до речі, не переживайте за гроші, які ви витратили на наше весілля. Вам цей розкішний праздник був потрібен, не мені. Все з нього беріть, з свого сина. Правда, дача в угоду не входить.

Олена повернулася додому в піднесеному настрої. Знявши обручку, вона поклала її в коробочку, а потім написала заяву на розлучення.

Вечері прийшов Артем. Побачивши порожні полиці в шафі, він зупинився на порозі.

— Олено, ти що робиш?

— Те, що мала зробити давно, — сказала вона, протягуючи йому заяву. — Підпиши.

— Але ми ж можемо все виправити! Я поговорю з мамою, все добре буде, не сприймай її слова так серйозно.

— Уже пізно, Артеме. Я не хочу бути частиною родини, де моє слово нічого не значить.

Оксана Михайлівна більше не з’являлася, очевидно, зрозумівши, що вона нічого вже не отримає тут. Артем намагався дзвонити, але Олена не відповідала. Розлучення пройшло швидко.

Олена почала проводити більше часу на дачі. Вона садила квіти, які колись любила бабуся. Старий будинок наче ожив. Олена пофарбувала стіни, змінила штори, відремонтувала веранду.

— Бабусю, ти б пишалася мною, — шепотіла Олена, дивлячись на фотографію старенької жінки з добрими очима. — Я нарешті навчилася казати «ні».

У саду розцвів бузок — улюблені бабусині кущі. Олена присіла на стару лавку, вдихаючи солодкий аромат. Всередині не було ні образи, ні гіркоти — тільки впевненість у правильності свого рішення.

Тепер це місце належало тільки їй. Тут не було обтяжливої турботи свекрухи, не було негарних вчинків чоловіка. Була тільки тиша, запах бузку та спогади про бабусю, яка навчила її головному — поважати себе і свої межі.

Як дивно складається життя. Олена втратила чоловіка, але здобула свободу. Тепер вона знала точно — жодні гроші, жодні послуги не варті того, щоб зраджувати себе. А ви як вважте: чи вірно вчинила вона, що розлучилася через дачу?

Джерело