– Речі збирай! – сказав Коля, увійшовши у квартиру.

– Миколо, а ти чого?

– Здивувалася Олена.

– Збирай речі, поїхали! – Він сперся на стіну.

– Які речі? – Олена зніяковіло посміхнулася.

– Тебе мама надіслала? Вона мені нічого не казала.

– Дочекаєшся від мами, – Коля невдоволено кашлянув

– Олено, чого стоїш? Давай, давай!

– Братику, я тебе не розумію, – Олена відступила.

Не любила вона і боялася, коли Коля був не в дусі. А зараз він вочевидь був на взводі.

– Олено, я зараз піду сам збирати! – пригрозив Коля.

– Які речі? – перепитала Олена.

– Свої речі! – Коля витер долонею спітніле обличчя.

– Збирай речі, до батьків тебе відвезу!

– Як до батьків? Колю, я ж одружена!

– Вигукнула Олена.

– От тільки не треба мені тут про чоловіків розповідати! Я вам не цей, я не терпітиму!

– А…

– І ти не терпітимеш! – прикрикнув Коля, припиняючи всі заперечення сестри.

– Вибачте, Миколо! – Веніамін вийшов із кімнати.

– Чим зумовлений ваш пізній візит?

– Веню, відвали! – кинув Коля, ледве стримуючись.

– Веніамін! – поправив чоловік. – І я б попросив!

– Ти можеш попросити, щоб я тебе в баранячий ріг не скрутив!

А тепер ротик прикрий, і сховайся десь, бо і до тебе є пара слів, але я мамі обіцяв, що тебе не чіпатиму!

Потім Коля зробив крок до сестри:

– Олено, що ти стоїш, як укопана? Давай у темпі! Пакуй речі, та поїхали! У мене справ вище за дах!

– Колю, у нас все добре! – Прошепотіла Олена. – Не поїду я нікуди!

– Я не питаю! – Коля гупнув кулаком у свою долоню. – Мені самому речі збирати?

– Миколо, це що за самоврядування? Ви втручаєтесь у справи чужої родини! Це, вибачте, неприпустимо! – Веніамін зобразив обурення.

– Тобі сказано було, сховатися десь! Мені твої розумні слова до одного місця! Тобі дуже пощастить, якщо я забуду про тебе! – А тепер згинь, заради Бога!

Потім сестрі:
– Олено, підстрибнула, і пішла шарудіти!

– Колю, у нас насправді все добре! Це мама щось переплутала!

– Олено, я тебе матері завезу, а потім ви самі з’ясуєте, хто і що переплутав!

– Миколо, я всього раз мамі поскаржилася, а ти тут одразу …

– Не раз ти скаржилася, собі хоч не бреши! – У Колі рефлекторно стиснулися кулаки. – А плач матері мені, як синові, бачити боляче!

– І скільки вона мене відмовляла? Обидві ви терпите, а потім плачете! Мені це треба?

Олена проковтнула грудку, яка підступила.

– Речі збирай! Вантажівка під під’їздом, вантажники за дверима, – скомандував Коля, – речі збирай і в коридор винось! А мені тут треба з одним товаришем поговорити!

– Ні! – заверещав Веніамін, і рвонув на кухню.

– Бачила? – кивнув Коля у бік чоловіка сестри. – Знає пес, чиє м’ясо з’їв!

– Колю, не треба! – Олена повисла на руці брата.

– Спокійно! – Коля струсив сестру з руки. – Я матері обіцяв! Просто поговорю! – Підходячи до дверей кухні, Коля обернувся: – Олено, речі збирай!

…Олена завжди була спокійною та замкненою дівчиною. Працювала в архіві із документами. Зачитувалась романами, й мріяла про прекрасного принца. Можна сказати, що Олена була «синьою панчохою» з підвищеним інфантилізмом.

А рідні та близькі вже махнули на неї рукою:
– Заміж вона не вийде, – журилася Ганна Максимівна. – Такою ми її виховали!

– Ганнуся, – посміхався їй чоловік, – перелюбили ми нашу дівчинку!

– Вадим, може, серед знайомих їй чоловіка пошукаємо? – Запитала Ганна Максимівна. – Таких панянок раніше батьки заміж віддавали!

– Ну, хай поки сама шукає, – Вадим Петрович обійняв дружину, – а потім уже й ми під’єднаємося!

– Так, вона ж не шукає, – важко зітхнула Ганна Максимівна.

– Дай долі шанс! Якщо є їй суджений, обов’язково зведе!

Доля підстерегла Олену на роботі, в особі молодого вченого Веніаміна. Він збирав матеріал для дисертації, а Олена знаходила документи, та робила копії.

Сам Веніамін орієнтувався в архіві слабко, а ось Олена справді була добрим фахівцем.

Вона знаходила навіть перехресні матеріали, які допомагали Веніаміну ширше та докладніше розібратися у темі.

Подяка Веніаміна була безмежна:

– Оленко, ви розумничка і красуня! Я б без вас тут роками по поличках повзав! Мене б тут археологи років за триста знайшли! А вас, слово честі, хоч у співавтори бери!

Олена червоніла і бентежилася. Коли вона носила документи, та чула чергове «дякую», це була просто робота. А коли такі подяки, вона губилася і не знала, як на це реагувати.

А Веніамін за образом фахівця, коли роботу було закінчено, розглянув молоду, скромну і, що найголовніше, не розпещену дівчину. Та ще й гарну, хоча за пів року спілкування Веніамін цього не помічав.

Роман розвивався за класичним сценарієм. Парки, кафе, кіно, квіти, цукерки, сувеніри та дрібнички.

Понад три місяці минуло з першого запрошення Веніаміна погуляти, коли трапився перший поцілунок.

– Так не сучасно! – хитала головою Ганна Максимівна.

– Ганнусю, ти ж взагалі не вірила, що в Оленки чоловік з’явиться! А тут – учений! Людина інтелігентна! Такому не страшно нашу дівчинку довірити!

– Ну, тими темпами, як у них все йде, то одружаться вони років за двадцять! – хитала головою Ганна Максимівна.

– Ти не вірила, що наречений взагалі з’явиться, і помилилася! Дай Боже, щоб і зараз помилилася! – з усмішкою промовив Вадим Петрович.

– Дай Боже! – кивнула Ганна Максимівна.

Весілля зіграли скромне, тільки для своїх. А після весілля Веніамін забрав Олену до себе. А ось брат Олени, Коля, ще три дні речі возив.

За раз завіз, тільки Олена, коли приїжджала за речами, плакала у матері на грудях.

– Мамочко, як же я без вас? Як же ви без мене?

– Доню, це життя! Ти ж не можеш усе життя з батьками? Ми ж із татом теж не вічні!

І нові сльози та схлипування.

– Доню, якщо він тебе ображатиме, то ти ж не мовчи! Говори одразу, – попереджав тато. – Ми з Колькою його одразу заспокоїмо!

– Олено, що ще везти? – Запитав брат, витягаючи черговий пакунок з речами в коридор.

– Ой, матусю! – І нові сльози.

Вперше Олена зателефонувала матері за пів року після весілля.

– Мамочко, він хоче, щоб я звільнилася!

– Доню, – Ганна Максимівна посміхнулася, – це він тебе береже!

– Знаєш, він такими словами сказав, що мені ніяково стало!

– Грубо? – Запитала жінка.

– Ну, неприємно, – ухильно відповіла Олена. – Сказав, що нема чого там робити! Краще буде, якщо я вдома сидітиму!

– Мила, він ревнує просто! – посміхнулася Ганна Максимівна. – Він же з тобою на роботі познайомився! А тепер не хоче, щоб на тебе дивилися інші чоловіки!

– А якщо він надто грубим голосом говорив, то це від кохання! Любить тебе сильно, та боїться втратити!

– Не знаю, мамо, – засумнівалася Олена. – Він ще сказав, що з моєю роботою там і мавпа впорається!

– А це він твою ціну позначив! Так і сказав, що нема чого тобі витрачати себе на роботу! Він, мабуть, хоче, щоб ти більше присвячувала часу йому та сім’ї!

– Так-так, він так і сказав, щоб я більше будинком займалася!

– Ось бачиш, який у тебе добрий чоловік! Дбає про тебе! Не плач, дівчинко! Книжки, що читаєш, там фантазії. А в житті навіть такі освічені чоловіки, як Веніамін, зовсім інакше говорять!

– А я засмутилася, – схлипнула Олена, – не зрозуміла!

За кілька місяців Олена знову зателефонувала в сльозах:

– Мамо, він не дозволяє сидіти з ним, коли його друзі приходять! Прогнав мене! Дозволив тільки напої та закуски приносити! Сказав, що я на більше не здатна!

– А що за друзі? – насторожено спитала Ганна Максимівна.

– Ну, це його друзі з роботи, – говорила Олена. – Вчені, як Веніамін.

– Ох, доню! А ти одразу в сльози?

– Прикро ж! Він мій чоловік, ми – сім’я! А він мене прогнав! І, як до служниці поставився!

– Не знаєш ти чоловічої психології, – засміялася Ганна Максимівна.

– Ображати дружину? Така чоловіча психологія? – скрикнула Олена.

– По-перше, ревнощі! Чоловік твій не хоче, щоб його друзі на тебе дивилися! По-друге: зарозумілість! Він хоче перед ними себе показати господарем у будинку!

– А по-третє: Чоловічі розмови! Оленка, чоловіки без жінок у компанії обговорюють такі теми, та висловлюють такі думки, які ніколи не скажуть при панянках!

– А вони вдома зібралися, щоб на такі теми й поговорити! Їм жіночі вушка ні до чого!

– Боже, – вигукнула Олена, – все так складно!

– Так, сім’я, моя люба, це завжди складно! Це ще добре, що в тебе чоловік науковець та інтелігентна людина! А бувають такі чоловіки, що дружини голосно виють, а зробити нічого не можуть!

– Не скажу, що я все зрозуміла, – відповіла Олена, – але я хоч би заспокоїлася!

На цей раз Олена заспокоїлася, а ось Ганна Максимівна напружилася.

– Звичайно, він людина розумна, освічена, – казала вона чоловікові та синові, – але навіщо ж такими словами? Можна сказати інакше, щоб було не так прикро!

– Мамо, – сказав Коля, – давай я з’їжджу і поясню йому дохідливо, як треба з Лєнкою розмовляти? Вона у нас ніжна, не можна з нею так!

– Колю, ти не поспішай! – зупинила його жінка. – Самі мають розібратися! Може, він перед друзями красувався?

– Я не знаю, перед ким він там красувався, а я його прикрашу по перше число! – пригрозив Коля.

– Не треба! – сказала Ганна Максимівна.

– Поки що, не треба!

А дзвінки зі слізьми від Олени не припинялися.

– Мамо, він сказав, що я нікчемна істота! Щоб я до справ його не лізла! Сказав, що від мене ніякої користі, крім прибирання, готування та прання! І взагалі, я для нього десь між мавпою, та австралопітеком!

– Так і сказав? – збентежилась Ганна Максимівна.

– Так! – Розплакавшись в слухавку, відповіла Олена.

– За що він так зі мною? Я просто папери з його столу прибрала на полицю!

– Може там робота важлива?

– А ображати навіщо?

І дзвінків було багато. Олена скаржилася, що Веніамін її постійно ображає і принижує. І такими словами, що Олена половини їх значення не знає.

– Прикро, мам! Слово честі, прикро!

– Оленко, а повертайся ти додому! – порадила Ганна Максимівна.

Олена сказала чоловікові наступного разу, коли він її відчитував:
– Я від тебе піду! До мами повернуся!

– Господи!

– Вигукнув Веніамін.

– Та кому ти потрібна? Брат твій одружується, діти з’являться! А тут сестричка! Ти там тільки заважатимеш!

– А якщо ти думаєш, що до тебе чоловіки у чергу встануть? То можеш так не думати! Я один єдиний, пожалів тебе, миша ти сіра, за дружину взяв! У будинок свій привів! Ти вдячна маєш бути, що на тебе хоч хтось подивився!

Олена і це переказала матері, але іншими словами:

– Мам, вам там і без мене тісно. А Колька одружиться, тоді що? Як ми всі там вмістимось? Та й сама подумай, кому я потрібна?

До тридцяти років просиділа у своєму архіві, і жоден чоловік до мене не підійшов, як до жінки! Тільки Веня!

Ганна Максимівна погодилася з очевидним, але коли слухавку поклала, розплакалася.

– Зрозуміло, – кинув Коля, схопив куртку і вийшов із квартири.

– Веню, ти мужик розумний, – промовив Коля, прикривши за собою двері на кухню, – тут я сперечатися не буду.

Я інститутів не кінчав, тож говорити красиво не вмію. Але я думаю, ти мене зрозумієш!

Коля дістав із-за пазухи двокілограмовий молоток, і поклав його на стіл перед Веніаміном.

– Так дохідливіше буде! Так ось! Жінок кривдити не можна! Навіть розумними та красивими словами ображати не можна! А вже кривдити за те, що Лєнка не така розумна, як ти – це взагалі ганьба!

– Ти її за дружину сам узяв! Що ж ти її давиш і утискаєш? Відразу бачив, що вона така, яка є! Тебе під вінець на аркані ніхто не тягнув!

Коля торкнувся ручки молотка, а Веніамін затрусився від страху.

– Я її зараз додому забираю, – сказав Коля, – з речами! І даю тобі час подумати про свою поведінку!

– Повернеться вона до тебе чи ні, це вона сама нехай вирішує, вона тебе кохає, і прощати готова. А ось я попереджаю, ще раз сестру образиш, я познайомлю тебе з будівельним інструментом! Ми один одного зрозуміли?

Веніамін закивав так, що протяг пішов по кухні.

Олена повернулася до Веніаміна за тиждень. Але став він добрим, лагідним та уважним! Як на самому початку стосунків.

А Коля іноді заглядав до сестри в гості, заради профілактики щасливого сімейного життя. І завжди з інструментом, раптом полагодити щось потрібно?

КІНЕЦЬ.