Лише зараз Надія зрозуміла, що останнім часом вона не могла знайти спокою в душі, було там дуже важко.

Вітер вив на вулиці, а листя танцювало свій останній осінній танець, коли вона почала писати Дмитрові.

Це була не просто повідомлення в телефоні, це була надія, надія на те, що її слова дійдуть до нього, що синові, якому вона віддала все, що мала, не буде байдуже.

Вітер сумно завивав у димарі, а листя за вікном кружляло у прощальному танці, огортаючи стареньку хату теплим, але таким мінливим покривалом осені.

Надія сиділа за столом, обережно натискаючи щось на телефоні, що вірно написати, адже вже й зір підводив, та й очі весь час вологими були.

Її руки, втомлені важкою працею за всі ці роки, тремтіли.

Це було повідомлення до сина, до її Дмитра, що жив далеко, у великому місті.

Їхні стосунки завжди були трохи холодними — люблячими, але на відстані.

Дмитро, одружившись з Ольгою, чомусь більше горнувся до тещі й тестя, проводячи у них вихідні, допомагаючи по господарству.

Надія ніколи не дорікала. Вона розуміла — у кожного свій шлях та вважала добрим те, що родина невістки добре прийняла її дитину.

Проте все своє життя Надія була опорою для своєї доньки, Олени.

Олена, її старша дитина, важко розлучалася, залишившись сама з двома дітьми — Олександром і маленькою Надійкою.

Надія тоді, не роздумуючи, була готова для доньки зробити все.

Вона продала свою улюблену сільську хату, яку так довго будували її батьки, де минуло її дитинство, де кожна шпаринка дихала спогадами.

Гроші мати віддала Олені, щоб та купила квартиру в місті.

— Мамо, — говорила Олена, обіймаючи Надію. — Я не знаю, що б я робила без тебе!

— Не перебільшуй, доню, — усміхалася Надія, гладячи її по голові. — Ми ж з тобою одна сім’я. Завжди підтримаємо одне одного.

І вони жили разом, у тій двокімнатній квартирі. Надія взяла на себе всі домашні клопоти: готувала, прибирала, забирала дітей зі школи та садка, допомагала з уроками, втішала, коли було сумно.

Вона була для них справжнім янголом, готовим завжди допомогти, коли потрібно, тим непохитним стовпом, на якому трималася вся їхня родина.

Дмитро приїжджав рідко, раз на кілька місяців. Привозив продукти, залишав гроші.

— Мамо, — казав він якось. — Ти ж знаєш, я тебе дуже люблю. Просто роботи багато, і Ольга. У неї батьки самі, теж допомога потрібна.

Надія кивала у відповідь, ніколи не виказуючи образи. Вона була спокійна, що в сина там буде все добре.

Минуло чимало років відтоді років. Діти Олени виросли.

Олександр закінчив школу, Надійка була підлітком. Олена, потроху стала на ноги після розлучення і зміцнившись фінансово, почала шукати новий шлях у житті.

І якось, затамувавши подих, повідомила Надії:

— Мамо, я їду. Ми їдемо до Німеччини з дітьми. Тут зараз неспокійно, там нам буде добре. Мені запропонували гарну роботу, дітям – навчання буде безкоштовне, не хочу втратити шанс здобути гарну освіту. Це наш шанс.

Надія здивувалася і засмутилася водночас.

Німеччина. Це так далеко, наче другий світ.

Вона дивилася на доньку, на її сяючі очі, сповнені надії. І розуміла — не має права відмовляти її.

— Ну що ж, доню, — ледве мовила Надія, намагаючись усміхнутися. — Це добре. Це ваш шанс на краще життя.

Розставання було важким.

Плакали, коли Олена, Олександр та Надійка обіймали бабусю на прощання.

Олена обіцяла телефонувати щодня, приїжджати часто, як тільки буде нагода і, головне, забирати до себе, щойно влаштуються там.

Надія вірила та сподівалася, що донька таки виконає обіцянку і скоро вони знову будуть всі разом.

Вона завжди вірила своїм дітям.

Тому провела доньку та онуків в Німеччину, а сама стала чекати.

Перші місяці дзвінки були регулярними.

Олена розповідала про труднощі з мовою, про нову роботу, про те, як діти адаптуються у школі.

Надія, з цікавістю та захопленням слухала, давала поради, підтримувала.

Мати відчувала себе потрібною, хоч і на відстані.

Але з часом, на жаль, дзвінки ставали все рідшими.

Тижні перетворювалися на місяці.

Нарешті, Надія не витримала і якось зателефонувала доньці сама.

— Олено, доню, як ви там? Чому не телефонуєш?

— Ой, мамо, — голос Олени був втомленим, але відчуженим. — Вибач, стільки справ, стільки всього. Тут так важко, стільки паперів, навчання. Я ледве сама справляюся.

— А як же я? — несміливо запитала Надія. — Ти ж казала, забереш до себе і мене.

На тому кінці запанувала тиша.

Потім Олена, якось дивно засміявшись, сказала:

— Мамо, ну що ти таке говориш? Я тебе люблю, але. Куди я тебе тут заберу? Ми ж тут усе ще на адаптації, самі не звикли і не справляємося. Я ледве тягну дітей сама. Тут такі ціни на житло, такі вимоги до пенсіонерів. Ти ж розумієш, мені й так дуже важко одній. Я тебе не потягну.

Ці слова дуже засмутили матір і забрали у неї останню надію, що вона буде жити зі своєю сім’єю.

“Не потягну”. Її власна донька, якій вона віддала все, що мала, тепер сказала, що не потягне її.

У її голосі не було злих намірів, лише втома і, можливо, безвихідь перед новими труднощами. Але для Надії це прозвучало сумно.

Квартира в місті, яку Надія допомогла купити Олені, була продана.

Олена пояснила матері, що їм потрібні гроші на облаштування в Німеччині.

Надія, знову ж таки, не стала сперечатися.

Вона переїхала назад у село. У неї була ще стара бабусина хата.

Вона була вже геть розвалена, але Надія, з допомогою сусідів, трохи її підлатала.

Тут вона колись виросла, а тепер, на старість, повернулася сюди.

Але це була вже не та хата, і не ті часи, на жаль.

Надія залишилася зовсім одна. Дні тягнулися повільно, наповнені тишею і спогадами.

Вона стала зовсім старенькою, ноги не слухалися її.

Самотужки вести господарство було дедалі важче.

Вона намагалася розмовляти зі сусідками, але у кожної були свої справи, свої турботи. Село з кожним роком все більше порожніло.

Молодь їхала в місто, або за кордон, залишалися лише такі ж старенькі люди, як і вона, яким самим потрібна була допомога.

Дмитро, її син, продовжував приїжджати раз на кілька місяців. Привозив гроші, продукти. Він щиро турбувався, питав про її здоров’я.

— Мамо, ти як тут? Може, тобі щось треба? — питав він, озираючись на обдерті стіни.

— Все добре, синку, — відповідала Надія, намагаючись триматися бадьоро. — Нічого мені не треба. Головне, щоб у вас все було добре.

Але в глибині душі вона мріяла.

Мріяла про те, щоб він забрав її до себе. Щоб вона жила поруч з онуками, бачила їх, допомагала.

Хоч би як, хоч би де – аби не одній.

Одного разу, коли Дмитро приїхав, Надія наважилася. Зібрала всі свої сили, щоб заговорити про це.

— Дмитре, синку, — почала вона, її голос ледь тремтів. — Мені тут самій дуже важко. Ти бачиш, яка я вже старенька. Ноги не слухають мене, та й пам’ять підводе. Я вже й по хаті не справляюся.

Дмитро уважно слухав, киваючи. Він розумів.

— Я знаю, мамо. Я тому й приїжджаю, щоб допомогти. Може, сусідку найняти, щоб приходила до тебе?

— Ні, синку, — Надія похитала головою. — Я не про те. Я хотіла б до вас. У вас же он квартира велика. Я б там і допомогла, і з онуками.

Дмитро відвів погляд. На його обличчі з’явився якийсь дивний вираз.

— Мамо, — сказав він, після тривалої паузи. — Я б з радістю. Ти ж знаєш, я тебе люблю. Але Ольга.

— Що Ольга? — запитала Надія, відчуваючи щось недобре, що син до кінця не каже їй щось.

— Вона проти, мамо. Вона каже, що ти ніколи нам не допомагала. А її батькам ми постійно допомагаємо. А ти, мовляв, все доньці віддала. І тепер, коли тобі важко, просиш допомоги у нас.

Ці слова були важкими. Надія відчула, як тане її остання надія на хорошу старість поряд з дітьми.

Мати розуміла про що говорила невістка і син.

Вона віддала все. Свою хату, свої сили, своє життя – Олені. А тепер її син, її рідна людина, дорікав їй через те, що вона “нічого не дала” йому.

— Але ж я, — почала Надія, але Дмитро її перебив.

— Мамо, я розумію. Я все розумію. Але ти ж знаєш Ольгу. Вона вперта. І вона вважає, що це несправедливо. Каже, що ти маєш звернутися до Олени. Мовляв, донька має тобі допомагати.

— Але Олена. Вона ж казала, що не потягне мене, — прошепотіла Надія, відчуваючи, як на душі все важче стає.

— Я знаю, мамо, — Дмитро зітхнув. — Це все дуже складно. Я не знаю, що робити.

Він сидів поруч, такий близький, але такий далекий.

Надія бачила, що він розривається між турботою про маму та бажанням зберегти мир у своїй сім’ї.

Вона розуміла — Ольга ніколи не прийме її.

Її багаторічна допомога Олені, її безмежна материнська любов до доньки тепер стала перешкодою.

Дмитро провів у матері ще кілька годин. Допоміг принести дрова, полагодив паркан.

Він намагався компенсувати свою відмову турботою. Перед від’їздом він міцно обійняв Надію.

— Я приїду за місяць до тебе, мамо. Привезу тобі трохи грошей, привезу продуктів. Не хвилюйся.

— Дякую, синку, — сказала Надія, її голос був ледь чутний.

Коли машина Дмитра зникла за поворотом, Надія зайшла до хати.

На столі лежав телефон, на екрані було повідомлення, яке вона почала писати, але так і не дописала його.

Вона взяла його в руки, подивилася на свої натруджені пальці на них. За все життя вона прагнула лише одного – щастя своїх дітей.

Вона віддала все, що мала, доньці. Вона любила сина, але його життя склалося так, що він не потребував її допомоги.

А тепер, на схилі літ, вона залишилася сама.

«Як мені тепер бути?» — це питання запало в саму душу, але відповіді знайти вона не могла.

Надія дивилася на фотографії дітей і онуків, розставлені по всій кімнаті.

Їхні усміхнені обличчя дивилися на неї зі щастям. А її власне щастя, її спокій, її старість – де вони?

Сонце вже сідало за обрій, забарвлюючи небо у багряні та золотисті відтінки.

Але для Надії цей захід сонця був не провісником спокою, а символом її власної, невідворотної самотності.

Її безмежна материнська любов – чи була вони марною?

Чи справді вона “нічого не дала” синові, якщо подарувала йому життя і свою любов?

Чи варто було так сильно допомагати одній дитині, якщо це зрештою призвело до того, що інша відвернулася?

Надія не знала відповіді. Вона лише відчувала пронизливий холод, адже в хаті потрібно було грубку палити.

Життя, таке непередбачуване і часом недобре буває, поставило її перед обличчям гіркої правди: на схилі літ, коли сил вже майже не залишилося, вона виявилася непотрібною нікому, окрім себе самої.

І як з цим жити далі – вона не уявляла.

Залишалося лише чекати наступного приїзду сина, наступної суми грошей і продуктів, що були не заміною любові, а лише слабким її відлунням.

Надія дивилася на ці фотографії і згадувала кожен момент, коли її діти були маленькими, коли вона вважала себе найщасливішою жінкою на світі, бо могла бути поруч.

Тепер, коли вони виросли, від неї залишилась лише порожнеча в старій хаті, гірке відчуття відстані, яке не можна було подолати жодним дзвінком чи поїздкою.

Кожен день, що минав, був важчим за попередній, адже самотність це важко.

Надія опустила руки на стіл і подивилася на недописане повідомлення.

Чи варто було колись віддавати все доньці? Як же їй тепер жити далі?

Сільське небо темнішало, і останні промені сонця залишили її на самоті із запитаннями, на які вона вже не шукала відповіді. Мати не розуміла. що вона зробила не так.

В чому вона винна, що сама залишилася на старості років? Вона дітям своїм хотіла лише добра і обох їх однаково любила? Чому вона тепер сама і ні син, ні донька забирати її до себе не поспішають зовсім?