– Марино, я знаю, що мені залишилося вже недовго. Я прошу тебе, забери Оленку до себе. Я не вірю Андрію. Він іншу жінку приведе, вона не любитиме Оленку. А з тобою і з Дмитром їй буде набагато краще.

– Не кажи нісенітниці, – говорила Марина своїй подрузі Каті, – ти ще сто років проживеш. Ще на весіллі у Оленки погуляємо, а потім разом няньчитимемо твоїх онуків.

– Ні, Марино, видно, не доля мені…

Марина вийшла з палати своєї подруги, яка важко нездужала. Їй хотілося плакати.

«Чому таке несправедливе життя. Каті ще б жити і жити, а підступна недуга підкралася непомітно і тягла з Каті сили. Жінка змарніла. А Андрій, справді, легковажний. Шлюб реєструвати не хотів. До дочки ставиться, як до чужої. Жив весь час за рахунок Каті », – думала Марина.

Оленці виповнилося сім років. Дівчинка чекає не дочекається, коли маму випишуть і вона сама відведе її до першого класу.

****

– Дмитро, ми візьмемо Оленку до себе.

– З чого це раптом?

– На Андрія немає надії. Катя так хотіла. Вона просила мене востаннє, коли я відвідувала її перед тим, як її не стало.

– Ні. Я категорично проти. Адже у нас є син. Якщо ми захочемо, то в нас ще й дочка буде.

– Справа не в цьому. Катя не хотіла довіряти Андрію дочку.

– Андрій батько Олени чи я щось плутаю?

– Ні, все правильно. Але Андрій такий легковажний. Олена не довіряла йому. Вона переживала за дочку. Я дала їй слово, що заберу дівчинку до себе. Я дала їй слово, розумієш? Це було її останнє прохання.

– Як ти собі це уявляєш? Хіба Андрій віддасть свою дочку?

– Ти знаєш, я говорила з ним, він зовсім не проти. Він навіть із радістю погодився. Він так і сказав, що з Оленою йому буде важко.

– Я все одно проти. Чужа дитина у нас у домі?! При тому, що має батька?! Ні, вибач, але я цього не розумію і ніколи не зрозумію. Більше того, я не прийму цю дитину як свою.

– Але я не можу вчинити інакше.

– Роби що хочеш. Мою думку ти знаєш. І потім, а ти подумала, як поставиться до цього моя мама? А як поставиться до цього наш син? Запитань багато, а відповіді, я так розумію, ти мені дати не зможеш на всі ці запитання. Марина не чекала такого нерозуміння з боку свого чоловіка.

Вона була розчарована. Вона вважала, що Дмитро її підтримає.

***

– Оленко, ти проходь, не соромся. Ти тепер житимеш з нами.

– А мій тато? Він також буде тут?

– Ні. Тато житиме окремо.

– Але я хочу до тата.

– Оленко, зрозумій, так буде краще для всіх, – говорила Марина.

– Тато тебе відвідуватиме.

– Познайомся, це Степан. Я сподіваюся, що ви подружитеся.

Степ старший за Олену на один рік. Він успішно закінчив перший клас.

– Ходімо, я покажу тобі свої іграшки, – голосом господаря говорив Степан.

Оленка слухняно пішла за Степом. Діти пішли до дитячої кімнати.

– Я думаю, що я вчинила правильно, – казала Марина чоловікові. – Ось побачиш, усе буде гаразд.

– Не знаю не знаю. Але мені все це дуже не подобається, – казав Дмитро.

Андрій не прийшов провести доньку до першого класу. Марина одна повела дівчинку першого вересня. Степан впевнено взяв за свою ручку свою маму. Олена йшла позаду.

– Оленко, давай ручку, не відставай, – підбадьорювала її Марина. – Зараз я познайомлю тебе з твоєю першою вчителькою.

– Інно Іванівно, привіт, – говорила Марина, підвівши дівчинку до вчителя, – ось Оленка, ваша учениця.

– Здрастуйте. Оленко підемо, я познайомлю тебе з твоїми однокласниками.

Так для Оленки почалося нове життя у новій родині. Спочатку дівчинці було дуже важко. Вона ніяк не могла звикнути до того, що тітка Марина тепер про неї піклується. Дівчинка дуже сумувала за своєю рідною матір’ю.

Одного разу Марина застала Олену за переглядом фотографій, на яких була зображена її мати. Дівчинка сиділа на дивані у дитячій кімнаті та розглядала фото. По щоках її текли сльози.

– Мамочко, ну коли ж ти забереш мене звідси? Я так хочу тебе.

– Оленко, сонечко, мама не прийде за тобою. Вона тепер далеко.

– Вона покинула мене?

– Ні що ти. Просто так склалося. Твоя мама зараз на небі, вона спостерігає за тобою щохвилини і дуже засмучується, коли ти плачеш, – намагалася пояснити Марина дівчинці.

– Що ти весь час з нею няньчишся, – невдоволено вимовляв дружині Дмитро.

– Їй зараз дуже тяжко.

– А нам? Нам легко? Ти зовсім не займаєшся вихованням рідного сина.

– Чому? Степану я приділяю не менше уваги, ніж раніше.

– Ну так, ну так, – багатозначно промовив чоловік. – До речі, у ці вихідні моя мама прийде до нас на обід.

– Добре я зрозуміла.

Свекруха недолюблювала Марину. Вона вважала, що її син заслуговує на кращу дружину, ніж Марина.

– Ну і де ваша квартирантка, – почала з порога Софія Павлівна.

– Мамо, я прошу вас, не треба так, – м’яко говорила Марина. – Вона не квартирантка.

– А хто? Сирітка?

– Ну, навіщо ти так?

– А як?

– Олена гарна дівчинка, спокійна.

– Дмитро, мені здалося, чи це справді, – шепотіла мати своєму синові. – Ти не помічаєш, що Олена дуже сильно схожа на тебе?

– Схожа.

– Саме так. І це важко не помітить. Дивно чому Марина, досі не помітила цього.

– Мамо, вона не помічає цього. Я прошу тебе, мовчи. Так, дуже давно у нас із Катею був роман. Але паралельно вона спілкувалася і з Андрієм. І потім вона весь час стверджувала, що це його дитина.

– Катя була далеко не така проста. Олена твоя дочка. І якщо Марина про це дізнається, я навіть уявити не можу, що тоді буде.

– Вибачте, я взагалі не хотіла вас підслуховувати. Але так сталося. Ви говорили надто голосно, хоч і пошепки. Ви настільки захопилися розмовою, що не помітили, як я увійшла на кухню.

– Марино, це зовсім не те, що ти подумала, – зніяковів Митя.

– А звідки ти знаєш, що я зараз подумала? Ти крутив роман із моєю найкращою подругою.

– Але тоді у нас із тобою був складний період. А Катя так потребувала ласки та турботи. У них не ладналося з Андрієм.

– Зрозуміло. І ти її вирішив втішити?

– Зовсім ні. Це було лише один раз.

– Дмитро, годі. Годі обманювати. Катя давно розповіла мені про твої почуття до неї. Ось тільки про дочку від тебе вона мені нічого не казала. Мабуть, вона думала, що я не помічу. Але я все бачила, Софіє Павлівно. Я давно помітила, що Олена схожа на Дмитра. Я здогадувалась, що вона його дочка. Але він, знаючи, що Олена його дочка не хотів брати її у свій будинок. Тепер я розумію поведінку Андрія. Це багато пояснює.

– Мариночко, ти не бери близько до серця мої слова, – намагалася вивернутись свекруха.

– Та все нормально. На дитині це не позначиться. Вона не винна. Це ми, дорослі, часом робимо великі помилки. Діти не відповідають за ті вчинки, які ми робимо.

****

– Марино, а у вас з моєю мамою була міцна дружба?

– Так, Олено. Ми з твоєю мамою дружили з дитинства.

– Але чому ж ти не хочеш пробачити мого батька? Хоча знаю. Ти не можеш пробачити йому зради з моєю мамою.

– І це також. Але найголовніше чого я не можу пробачити Дмитру, так це того, що він, знаючи, що ти його дочка, намагався від тебе зректися. Злякався, розумієш?! А боягузтва та обману я не прощаю нікому.

КІНЕЦЬ.